Компартійно-радянська система державної влади — система державної влади, яка склалася в СРСР та існувала до конституційної реформи 1988. Це був політичний режим, що формально легалізував диктатуру керівництва комуністичної партії як владу рад. Механізм такого сполучення був теоретично розроблений Леніним та втілений у життя партією більшовиків. В компартійно-радянській системі влади диктатура партії приховувалася за лозунгом народовладдя рад і тому офіційно політичний режим називався «радянською владою».
Компартійно-радянська система влади формально була поділена на законодавчу (з'їзди рад — аж до Всеросійського, а з 1922 — Всесоюзного), виконавчу (виконавчі к-ти рад — аж до Всесоюзного ЦВК і Раднаркому СРСР та раднаркомів союзних республік) і судову гілки, однак фактично вона не відрізнялася від самодержавної форми правління. Закони (декрети, постанови) приймалися переважно виконавчими органами влади (президіями Всесоюзного ЦВК та ЦВК ін. союзних республік, раднаркомами), після чого затверджувалися на з'їздах рад. Як правило, прийняттю законів передувало ухвалення таємних або гласних рішень щодо їх змісту партійними органами.
Своїм радянським складником компартійно-радянський тандем був повернутий до народу. Населення формально (можливість проголосувати за єдиного кандидата, висунутого комуністичним керівництвом) не тільки обирало персональний склад радянських органів, а й нібито наділялося цілком реальними, хоч і обмеженими, управлінськими та контрольними функціями. Свої керівні кадри ця система також брала з низів. Робітничо-селянське походження стало ознакою вищої соціальної якості, подібно до того, як до революції такою ознакою вважалося дворянське походження.
Своїм компартійним складником владний тандем був повернутий до членів РСДРП(б)–РКП(б)–ВКП(б)–КПРС. Однак внаслідок побудови партії на принципах «демократичного централізму» її керівники і вожді фактично були абсолютно незалежними від рядових партійців, хоча останні й регулярно обирали керівні органи партії відповідно до її статутних вимог.
Можливе тертя між двома апаратами влади — радами і партією — попереджувалося тим, що будь-які ключові посади в радянських установах займали лише «перевірені» члени партії, при цьому кваліфікація, досвід і компетентність кандидатів на ці посади бралися до уваги в другу чергу.
З часом таке «партійне будівництво» призвело до посилення в органах влади бюрократизму і свавілля. Суспільство все більше й більше підпорядковувалося малокомпетентним, енергійним і самовпевненим людям з партквитком, які керувалися партійними інструкціями і власною вислужливістю. Окрім того, будучи за своєю природою диктаторською, компартійно-радянська система розвивалася у напрямку дедалі більшої концентрації влади на вищих щаблях її ієрархічної будови, що спричиняло підміну виборних органів влади апаратними структурами цих органів.
Початковий етап розвитку Держава радянського типу прагнула втручатися і контролювати мало не всі прояви суспільного життя. Для цього їй потрібен був величезний управлінський апарат. Створюючи його, партія більшовиків перетворилася, по суті, на нервовий вузол цього апарату.
У листопаді 1918 в системі влади було утворено надзвичайний орган, керований головою РНК В.Леніним, — Раду робітничої і селянської оборони. Всі представлені в цьому органі відомства і організації очолювали керівні діячі РКП(б). До першого складу ради увійшли Й.Сталін (від Всерос. ЦВК), Л.Троцький (від Реввійськради), Л.Красін (від Надзвичайної комісії з постачання Червоної армії), В.Невський (від наркомату шляхів), М.Брюханов (від наркомату продовольства), Г.Мельничанський (від профспілок). Пізніше були включені В.Мілютін (від Вищої ради нар. госп-ва) і С.Данилов (від Головкомпраці). Рада здійснювала координаційні функції, об'єднуючи воєнну діяльність всього держ. апарату.
У квітні 1920 Рада робітничої і селянської оборони була реорганізована в Раду праці і оборони (РПО). Цей орган спочатку також мав надзвичайний статус і працював під безпосереднім керівництвом В.Леніна. Від грудня 1920 йому було надано статус комісії РНК. РПО не мала свого апарату і користувалася апаратом РНК. По рад. лінії право скасовувати її рішення мали Всерос. ЦВК і РНК.
Коли держ. управлінцями ставали висуванці рад, які належали до ін., ніж РКП(б), політ. партій або були безпарт., перед ними виникала дилема: або вступати до лав більшовиків, або залишити займану посаду. Через це радянський апарат став за короткий строк майже тотожним партійному.
РКП(б) інтенсивно рекрутувала вихідців з ін. політ. партій, використовуючи їх у разі потреби на найбільш відповідальних посадах. Так, 1923 в УСРР серед 9 голів губвиконкомів було 2 «некорінних» більшовики — колиш. чл. Української комуністичної партії (боротьбистів) Г.Гринько і колиш. чл. Української партії соціалістів-революціонерів (українські есери) К.Федотов. Із 9 губкомів партії 2 очолювали вихідці з ін. партій — колиш. меншовик Б.Магідов і боротьбист І.Мусульбас. На менш відповідальних посадах вихідців з ін. партій було ще більше: вони очолювати 3 губернських фінансових відділи, 7 відділів губернської наросвіти і 7 губернських земельних відділів. 1917–19 з 48 секретарів окружних парткомів 16 були такими, які вступили в РКП(б) з ін. партій.
У добу «воєнного комунізму» у внутрішньопарт. житті РКП(б) ще зберігалися властиві політ. партіям елементи демократизму. Зокрема, делегати на парт. з'їзд обиралися в жорсткій конкурентній боротьбі. Ними ставали ті, хто користувався найбільшим авторитетом в місц. організаціях. З'їзд зберігав значення верховного органу партії, визначав склад її керівництва. У партії відбувалися політ. дискусії. Вожді впливали на результат дискусій силою свого авторитету, а не за допомогою апаратних ігор.
З часом ЦК РКП(б) почав практикувати такі ж методи управління партійним життям, як і життям д-ви. Кандидатури на ключові посади у периферійних органах партії «рекомендувалися» ЦК, а вже потім формально затверджувалися місц. організаціями.
Стривожений парт. профспілковою дискусією, яка напередодні Х з'їзду РКП(б) розколола партію на фракції, В.Ленін узяв курс на скасування залишків демократизму у внутрішньопарт. житті і домігся від з'їзду ухвалення резолюції «Про єдність партії». Ця резолюція забороняла фракції та угруповання, загрожуючи суворим покаранням навіть керівникам найвищого рангу. Двом третинам членів ЦК і Центр. контрольної комісії надавалося право виключати інакодумців зі свого складу. Х з'їзд РКП(б) випустив з своїх рук суверенне право парт. з'їздів вирішувати питання про склад ЦК і цим самим «узаконив» перехід реальної влади від з'їзду до ЦК РКП(б).
Зосередження у верховному органі партії диктаторських повноважень висунуло на передній план проблеми лідерства і наступництва. Поки В.Ленін міг виконувати свої функції, боротьби за владу на більшовицькому Олімпі не виникало.
Ще після VIII з'їзду РКП(б) В.Ленін створив всередині ЦК два субцентри влади — політбюро та оргбюро. Політбюро розв'язувало питання політ. характеру, а оргбюро готувало матеріали для розгляду на політбюро, рішення якого вважалися рішеннями ЦК, і самостійно розглядало менш важливі питання, зокрема кадрові. Рішення оргбюро, не опротестовані ким-небудь із членів політбюро, автоматично ставали рішеннями ЦК. З виникненням політбюро та оргбюро намітився перехід влади до них від ЦК РКП(б). Поступово періодичність засідань ЦК у повному складі (пленумів) скоротилася з двох разів на місяць у 1919 до одного на два місяці у 1921.
Перший склад політбюро ЦК налічував п'ять осіб — Л.Каменєв, М.Крестинський, В.Ленін, Й.Сталін і Л.Троцький. Персональні зміни у гол. більшовицькому штабі відбулися після дискусії про профспілки. М.Крестинського як прихильника Л.Троцького замінили керівником Комінтерну (див. Інтернаціонал Комуністичний) Г.Зінов'євим. Звільнене місце кандидата в члени політбюро ЦК, яке посідав Г.Зінов'єв, віддали переведеному з України в центр. парт. апарат В.Молотову. Ще через рік, у квіт. 1922, ЦК РКП(б) поповнив склад політбюро О.Риковим, якого В.Ленін зробив своїм заступником у Раднаркомі, і М.Томським, який очолював профспілки. У такому складі політбюро ЦК проіснувало до черв. 1924, коли на місце, що звільнилося після смерті В.Леніна, було обрано М.Бухаріна.
Серед 5 членів 1-го і 2-го складів оргбюро ЦК 2 були одночасно членами політбюро — М.Крестинський і Й.Сталін. До 1-го складу оргбюро увійшла також О.Стасова — відп. секретар ЦК. Функції секретаря тоді були суто технічними, О.Стасова навіть не входила до складу ЦК.
Після IX з'їзду партії, з квіт. 1920, було вирішено мати 3 секретарів, у тому числі відповідального, яким став М.Крестинський.
Після Х з'їзду РКП(б) посаду відп. секретаря зайняв В.Молотов. Ще через рік, у квіт. 1922, В.Ленін заснував посаду ген. секретаря і реформував секретаріат ЦК. Засідання його ставали регулярними, а його головною функцією було визначено підготовку матеріалів на розгляд політбюро та оргбюро ЦК. Квітневий (1922) пленум ЦК вирішив, що рішення секретаріату, не опротестовані ким-небудь із членів політбюро або оргбюро, набуватимуть сили як рішення ЦК. Це означало, що секретаріат перетворювався на політ. орган.
Зважаючи на близькість функцій оргбюро та секретаріату (з часом секретаріат перебрав на себе всі функції оргбюро, внаслідок чого воно 1952 було ліквідоване), а також на принцип персонального суміщення посад секретарів і членів оргбюро, реформа 1922 не привела до появи в ЦК третього субцентру влади. Але вона посилила повноваження одного з субцентрів за рахунок ін., а також надала більшої ваги посаді ген. секретаря ЦК.
Ген. секретарем став Й.Сталін — член обох субцентрів ЦК з моменту їх утворення. Відтоді в його руках, за висловом В.Леніна, зосередилася «безмежна влада».
Боротьба за владу У жовт. 1923 Л.Троцький звернувся з листом до ЦК і ЦКК РКП(б), в якому звинуватив секретаріат ЦК у маніпулюванні складом делегатів XII з'їзду партії. Цей лист підписали 46 провідних діячів партії, у тому числі ті, хто в цей час або раніше працював в Україні — В.Антонов-Овсієнко, Є.Бош, Я.Дробніс, Г.Пятаков, Х.Раковський, Т.Сапронов, Рафаїл (Р.Фарбман), Т.Харечко та ін. У заяві 46-ти вказувалося, що партія все більше поділяється на секретарську ієрархію і «мирян», на призначуваних зверху партфункціонерів і членську масу, яка не бере активної участі у парт. житті. Стверджувалося, що секретарі парткомів під диктовку оргбюро ЦК РКП(б) штучно підбирають склад конференцій та з'їздів, в результаті чого останні перетворюються на розпорядчі наради партапарату.
Усі розуміли, що до початку протиборства з «трійкою» Л.Троцького цілком влаштовувало всевладдя компартійного апарату. Тому Й.Сталін досить легко добився засудження заяви 46-ти в усіх парт. к-тах. А там, де чинився опір, застосовувалися особливі методи впливу. Так, у жовт. і груд. 1923 відбулися розширені засідання політбюро ЦК КП(б)У з участю членів і кандидатів у члени ЦК і членів ЦКК КП(б)У. На обох засіданнях проти засудження заяви 46-ти виступив нарком внутр. справ УСРР І.Ніколаєнко. Через кілька днів після цього ЦКК КП(б)У наклала на наркома, якому підпорядковувалася міліція, парт. стягнення зі звільненням з роботи в НКВС «за появу на вулиці у нетверезому стані і бешкетування в районній міліції». Таке покарання стало уроком для тих, хто насмілювався підтримувати Л.Троцького.
Остаточна поразка Л.Троцького визначилася у січ. 1924 на XIII конф. РКП(б). Конференція ухвалила рішення посилити вербування в партію робітників з вир-ва, забезпечивши цим приплив не менш як 100 тис. нових членів. Новобранці істотно ослабили б уплив Л.Троцького на партію. Через кілька днів після закінчення роботи конф. помер В.Ленін, і кампанія вербування новобранців була оголошена «ленінським призовом». Чергове масове вербування було здійснене з нагоди 10-річчя Жовтневої революції у листоп. 1927 — січ. 1928 («жовтневий призов»).