Кани́ш Іманта́йович Сатпа́єв (, — ) — казахський радянський вчений-геолог, організатор науки і громадський діяч. Доктор геолого-мінералогічних наук (1942), професор (1950), академік АН Казахської РСР (1946), дійсний член АН СРСР (1946), перший Президент Академії наук Казахської РСР. Один із засновників радянської металогенічної науки, основоположник казахської школи металогенії .
Біографія
Дитинство і юність
Каниш Сатпаєв народився в родині бія в одному зі степових аулів Аккелинської волості Павлодарського повіту Семипалатинської області, яка на той час входила до складу Російської імперії (нині — аул Сатпаєв Баянаульського району Павлодарської області Казахстану) .
З 1909 до 1911 року Каниш навчався в аульній школі. 1911 року вступив до російсько-казахського училища в місті Павлодарі, яке закінчив 1914 року з відзнакою. Закінчивши училище, Каниш Сатпаєв, попри заперечення батька, вирушив здобувати освіту в учительську семінарію в Семипалатинську, де через хворобу на туберкульоз у нього виникли проблеми з закінченням освіти. Проте, 1918 року він склав іспити екстерном і отримав диплом про закінчення семінарії.
Каниш Імантайович мав намір продовжити навчання, аби здобути вищу освіту, проте з атестатом семінарії в той час у виші приймали тільки за умови здачі іспитів з математики та однієї іноземної мови. Наступні півтора року Сатпаєв готувався для вступу до Томського технологічного інституту. Паралельно з навчанням Сатпаєв працював учителем природознавства на дворічних педагогічних курсах у Семипалатинську.
Однак роботу і навчання довелося відкласти через загострення туберкульозу. Майже рік Сатпаєв провів у рідному Баян-Аулі. Перебуваючи на лікуванні в Баян-Аулі, Каниш Сатпаєв почав складати підручник з алгебри для казахських шкіл, роботу над яким завершив у 1924 році. Цей підручник став першим шкільним підручником з алгебри казахською мовою .
1920 року Сатпаєва призначено першим в Баян-Аулі головою Казкультпросвіти (радянська установа з проведення культурно-освітньої роботи серед трудящих). Тоді ж постановою Павлодарського ревкому його призначено народним суддею 10-ї дільниці Баянаульского району.
На початку 1921 року відбулася зустріч Сатпаєва з геологом , який приїхав у Баян-Аул на кумисолікування. Усову вдалося зацікавити юнака геологією, і того ж 1921 року Каниш Сатпаєв, залишивши посаду народного судді, вступив до технологічного інституту в Томську. Проте вже на початку 1922 року через нове загострення туберкульозу Сатпаєву довелося повернутися в рідний аул. Не бажаючи переривати навчання, Сатпаєв пройшов університетський курс удома, з допомогою М. А. Усова, який часто приїжджав в Баян-Аул на лікування. Повернувшись через півтора року в університет, Каниш успішно його закінчив у 1926 році. Після закінчення навчання молодий інженер повернувся на батьківщину.
Наукова кар'єра Дослідження Джезказгану У 1926 році, у статусі гірничого інженера, Сатпаєва скерували в Атбасарський трест кольорових металів на посаду начальника геологічного відділу, а через рік, у 1927-му, обрали членом правління цього тресту.
Атбасарському тресту підпорядковувалось мідне родовище і недобудований мідеплавильний завод у селищі Карсакпай. Будівництво заводу було розпочате десятьма роками раніше, коли англійці взяли в концесію у бая Карсакпая територію і почали пошуки міді. Вони побудували плавильний цех, частково встановили обладнання, але багато міді знайти їм не вдалося. З початком революційних подій в Росії англійці покинули завод, і його згодом вирішила добудувати радянська влада. Сатпаєв, як головний геолог тресту, вирушив туди, аби оглянути місцевість і дізнатись, як просуваються будівельні роботи. І керівництво заводу, і фахівці, що займались родовищем, ставилися до перспективи розвитку видобутку міді в регіоні дуже скептично. Вони вважали, що її запасів вистачить лише на 10-15 років. Однак, оглянувши місцевість, Каниш Імантайович з ними не погодився. Він вважав, що в районі Джезказгану є величезні, раніше не виявлені, запаси міді. Домігшись від Геолкому виділення одного верстата, Сатпаєв почав досліджувати місцевість на наявність металу. Керівництво Геолкому й експерти, які були знайомі з Джезказганським регіоном, вважали ідею Сатпаєва приреченою на провал.
Втім, уже через рік після початку робіт, Сатпаєв натрапив на великий пласт руди потужністю понад десять метрів. Результати аналізу, проведеного в Ленінграді, показали, що в цьому раніше невідомому пласті була руда з багатим вмістом міді. Завдяки цьому відкриттю Сатпаеву вдалося розширити пошукові роботи в 1928 році. Виявивши ще три великі родовища, геолог збільшив обсяг дослідних робіт на 1929 рік удвічі. 1929 року він відкрив ще три поклади і одне нове рудне поле. Враховуючи ці обставини, Сатпаєв опублікував у журналі «Народне господарство Казахстану» статтю, в якій заявив, що потенційно Джезказган є однією з найбагатших провінцій міді у світі, більшою, ніж більшість провінцій Америки. Ґрунтуючись на своїх припущеннях, Каниш Імантайович дійшов висновку, що Карсакпайський завод не подужає обсяг видобутої у Джезказгані руди. Також він обґрунтував необхідність побудови в регіоні водосховища і прокладення ширококолійної залізниці. З усіма цими пропозиціями він регулярно звертався до керівництва, виступав у друкованих виданнях, і навіть пропонував внести розвиток регіону в п'ятирічний план розвитку економіки СРСР.
Пропозиції Сатпаєва викликали негативну реакцію серед керівництва тресту та Геолкому. Замість пропонованого молодим геологом плану розвитку Джезказгану вони запропонували залишити обсяги дослідних робіт на 1930 рік без змін. Тоді Сатпаєв, наполягаючи на своїй правоті, домігся розгляду своїх пропозицій на засіданні гірничо-металургійного сектора ВРНГ. Після тривалих дебатів ВРНГ погодилася з думкою Геолкому і визнала аргументи Сатпаєва неповажними. Не бажаючи миритися з висновками ВРНГ, Каниш Імантайович навесні 1930 року домігся зустрічі з головою Держплану СРСР Глібом Кржижановським, якому обґрунтував свої пропозиції. Після цього на розвідку Джезказгану виділили додаткову суму коштів, бурову техніку і кадри. У наступні два роки обсяги дослідних робіт і далі зростали. Почало вирішуватися питання з нестачею в регіоні води, що хвилювало Сатпаєва — йому вдалося домовитися про початок з наступного, 1933 року, гідрогеологічних досліджень району з метою пошуку води.
Однак на початку 1933 року Геолком ухвалив рішення різко скоротити фінансування розвідувальних робіт в Джезказгані. Залишено лише один відсоток від суми попереднього року. Аргументом на користь такого рішення була нерозвинена інфраструктура регіону: не було ні залізниці, ні автомобільної дороги, не було води й багатьох інших умов для життя. З метою зберегти кадри і продовжити роботи Каниш Імантайович був змушений шукати додаткові джерела фінансування. Він уклав угоду з трестами «Золоторозвідка» і «Лакокрассировина» про розвідку родовищ необхідних їм копалин. Однак наявних коштів було недостатньо ні для збереження, ні тим більше для збільшення дослідних робіт. Сатпаєв звернувся за допомогою до Михайла Усова і його друга, професора В. А. Ванюкова. За їхньої підтримки Канишу Сатпаєву вдалося виступити в Академії наук СРСР і довести обґрунтованість зроблених ним висновків щодо запасів мідної руди Джезказгану. У постанові третьої сесії Академії 1934 року йшлося про необхідність будівництва протягом третьої п'ятирічки в Джезказгані мідеплавильного комбінату. Сесія також підтримала пропозицію Сатпаєва про будівництво залізничної гілки Джезказган — Караганда — Балхаш. Згодом Каниш Імантайович обґрунтував свої пропозиції перед наркомом важкої промисловості Григорієм Орджонікідзе. Після цього в регіоні почалися широкі дослідницькі роботи. Згодом виявилося, що Джезказганське мідне родовище було на той момент найбільшим у світі за прогнозованими запасами . До 1940 року в Джезказгані було побудовано Досмурзинське водосховище і залізниця, що з'єднала Джезказган, Караганду і Балхаш.
За заслуги у відкритті багатств Улутауського району (відкриття Джезказганського родовища) Каниш Сатпаєв 1940 року удостоєний найвищої нагороди СРСР — ордена Леніна.
Казахська філія Академії наук СРСР 1941 року, за ініціативою 2-го секретаря ЦК КП Казахстану Жумабая Шаяхметова, Каниша Сатпаєва перевели на роботу в Алма-Ату. Його призначили директором Інституту геологічних наук та заступником голови Президії казахської філії Академії наук СРСР (КазФАН СРСР). Через те, що голова філії жив у Москві і не міг повноцінно виконувати свої обов'язки, 1942 року Сатпаєва призначили головою Президії КазФАН СРСР.
Незабаром після початку війни, в серпні 1941 року, німецька армія захопила Нікополь, основне родовище марганцю в Радянському Союзі. Наприкінці листопада того ж року вона перерізала залізничну колію до Чиатурського родовища, другого за значимістю після Нікополя. Це практично повністю зупинило видобуток марганцю в СРСР, адже ці два родовища давали 91,6 % марганцевої руди Радянського Союзу. Гостро постало питання пошуку нових марганцевих родовищ. Каниш Сатпаєв виявив марганцеві прояви в селищі Жезди, що в Джезказганській області, ще 1928 року. Згадавши про це, він організував геологорозвідувальний загін з метою дослідити місцевість на наявність марганцю. За його дорученням попередні розрахунки були складені в найкоротші терміни і відправлені до Наркомату чорної металургії. Восени 1941 року в Джезди прибула комісія, організована за дорученням наркома чорної металургії І. Ф. Тевосяна. Через хворобу Сатпаєв не зміг особисто взяти участь у роботі комісії. Вивчивши місцевість за кілька днів, комісія дійшла висновку, що «марганець в Джезди є, але його запаси потрібно дорозвідати, а заявлений запас заснований на недостатньому матеріалі». Утім, Сатпаєв домігся того, щоб питання про відкриття рудника підняли в ЦК КП(б) Казахстану. Партійне керівництво Казахстану визнало правоту Каниша Імантайовича. Воно повідомило про своє рішення ДКО, який, у свою чергу, з огляду на величезний дефіцит марганцю в країні, доручив побудувати в Джезди рудник і почати видавати руду уральським заводам. Доручення виконано впродовж сорока днів, і 12 червня 1942 року Джездинський рудник почав давати марганець. До 1943 року рудник видавав 70,9 % марганцевих руд країни.
1942 року Сатпаеву присудили Сталінську премію за монографію «Рудні родовища Джезказганського району», яка узагальнювала результати досліджень, отримані ним за 15 років вивчення регіону . Крім цього, на той момент Каниш Сатпаєв опублікував понад сорок наукових праць. За сукупністю робіт 17 серпня 1942 року Вища атестаційна комісія надала геологу ступінь доктора геолого-мінералогічних наук.
Влітку 1943 року Каниша Імантайовича обрали членом-кореспондентом Академії наук СРСР і затвердили на посаді голови Президії КазФАН СРСР. 1944 року Президія Верховної Ради КазРСР надала Сатпаєву звання «Заслужений діяч науки Казахської РСР».
У 1945 році, враховуючи швидкі темпи розвитку КазФАН СРСР, її керівника Сатпаєва нагороджено другим орденом Леніна. А за мобілізацію ресурсів в роки війни — удостоєно ордена Вітчизняної війни 2-го ступеня.
Перший президент Академії наук Казахської РСР Ще 1944 року Каниш Сатпаєв почав замислюватися над створенням в Казахстані Академії наук. З серпня того року розпочато підготовчі заходи. Активно велося листування з відділом науки ЦК КПРС. Сатпаєв регулярно їздив у відрядження до Москви, де доводив необхідність організації Академії наук Казахської РСР в Раді баз і філій АН СРСР, відділ науки ЦК КПРС і Академії наук СРСР. В період з 1944 по 1946 роки було створено 11 нових науково-дослідних інститутів. Також було розроблено проєкт головної будівлі майбутньої академії, автором якого був архітектор Олексій Щусєв .