Зовнішня політика Ізраїлю — це загальний курс Держави Ізраїль в міжнародних відносинах. Зовнішня політика регулює відносини Ізраїлю з іншими державами. Реалізацією цієї політики займається Міністерство закордонних справ Ізраїлю.
На 2014 рік Ізраїль підтримував дипломатичні відносини зі 159 країнами і має 101 дипломатичну місію. На початок 2021 року Ізраїль не визнають 28 держав-членів ООН.
Історія
До створення Ізраїлю функції представника єврейського населення підмандатної Палестини виконувало Єврейське агентство. У його складі функціонував політичний відділ, яким керував Моше Шарет і який згодом став базою для створення Міністерства закордонних справ ІзраїлюEncyclopedia of Israel and Zionism, ed. Raphael Patai, Herzl Press/McGraw Hill, New York, 1971, pp.339-340. Політичний відділ і керівництво Єврейського агентства в цілому доклали великі зусилля для прийняття рішення ООН про розділ Палестини на дві держави — єврейську і арабську і подальшого визнання Ізраїлю. Суттєвий внесок у створення і міжнародне визнання Ізраїлю внесла Всесвітня сіоністська організація(рос.).
1948-1956 14 травня 1948 року була проголошена незалежність Ізраїлю, а 15 травня на її територію вторглися війська сусідніх арабських країн з метою ліквідації єврейської держави. Однак Ізраїль виграв війну і відстояв свою незалежність. За допомогою ООН було досягнуто перемир'я. 11 травня 1949 Ізраїль вступив в ООН.
Після закінчення Війни за незалежність Ізраїлю однією з найважливіших завдань уряду стало налагодження відносин з іншими країнами. Арабські країни, які не визнавали розділ Палестини, відмовилися визнати єврейську державу. Деякі з них не визнають Ізраїль і в даний час.(рос.) Враховуючи вороже ставлення навколишніх арабських країн, в Ізраїлі була розроблена так звана «периферійна стратегія», яка полягала у налагодженні стосунків з релігійно-етнічними меншинами в цих країнах.
13 грудня 1949 року Давид Бен-Гуріон, перший глава ізраїльського уряду, оголосив у Кнесеті про переведення всіх урядових установ у столицю держави — Єрусалим. У квітні 1950 року Трансйорданія заявила про анексію Західного берега річки Йордан, пізніше оголосивши Східний Єрусалим, який там розташований, альтернативною столицею і неподільною частиною самої перейменованої Йорданії.
Ізраїль заперечував проти повернення Німеччини, «чиє огидне минуле не викорінено, чия вина не спокутувана і чий характер залишився колишнім», в міжнародне співтовариство. Ізраїль направив ноту протесту всім окупаційним державам — СРСР, США, Франції і Великої Британії. Ізраїль зажадав компенсацій жертвам фашизму і репарації в розмірі півтора мільярдів доларів витрачених Ізраїлем на облаштування євреїв з окупованих Німеччиною територій. Уряд СРСР, залишив ізраїльську ноту протесту без уваги, проте інші країни висунули пропозицію прямих переговорів між Ізраїлем і ФРН. Західна Німеччина погодилася на ведення переговорів про репарації на суму один мільярд доларів (з необхідних півтора мільярдів). Ізраїль підкреслював що дані виплати є суто символічними і мінімальними у результаті 10 вересня 1952 року в Гаазі було підписано угоду про виплату репарацій протягом дванадцяти років.
З самого початку діяльності ізраїльських дипломатів в країнах комуністичного блоку вся їх діяльність була спрямована на отримання дозволу євреям з цих країн репатріюватися в Ізраїль. Однак ці зусилля не принесли результату. Більш того, в СРСР і Чехословаччині пройшов ряд судових процесів, розцінених за кордоном як антисемітські — «справа лікарів» і «справа Сланського». Після спроби здійснення теракту у дворі радянського представництва в Тель-Авіві у 1953 р. СРСР повністю розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем.
Надалі відносини між Ізраїлем та країнами Східного блоку стали налагоджуватися. Але питання про репатріацію залишалося без дозволу. У 1955 році відносини між СРСР і Ізраїлем погіршилися через постачання зброї в сусідні арабські країни (зокрема, Єгипет).
1956-1967 З 1956-1957 роки відбулася Друга арабо-ізраїльська війна, одним з наслідків якої стало погіршення відносин між Ізраїлем і США. Однак у наступні два роки відносини були відновлені США розпочали постачання в Ізраїль оборонної зброї, в 1964 році прем'єр-міністр Ізраїлю Леві Ешкол відвідав США з офіційним візитом. У цей же період почалася інтенсифікація французько-ізраїльських відносин. У 1957 році між Ізраїлем і Францією було укладено договір про постачання сучасної зброї, літаків і ракет класу «повітря-повітря». Розвивалися контакти армій Ізраїлю та Франції.
У цей же період арабські країни поставили в ООН питання про арабських біженців. Позиція Ізраїлю залишалася незмінною: укорінення біженців у країнах теперішнього проживання. Ізраїль пропонував арабським країнам фінансові компенсації, однак з урахуванням тих матеріальних засобів, які кинули арабські євреї коли втекли зі своїх країн.
На початку 1950-х років у кількох країнах Європи відбулися спалахи антисемітизму, Ізраїль висловив ноту протесту цим країнам, у відповіді ці країни висловили солідарність з Ізраїлем і готовність до вжиття заходів до наведення порядку. Комісія з прав людини прийняла ряд резолюцій, що засуджували дії антисемітів і вимагала від урядів цих держав покарати винних.
У березні 1959 року єгипетська влада почали конфіскацію вантажів на суднах, що йдуть по Суецькому каналу на адресу Ізраїлю. У відповідь Ізраїль зажадав від ООН та найважливіших морських держав забезпечити його право вільного судноплавства у міжнародних водах. З боку Сирії були спроби відвести води Йордану до себе, тим самим позбавивши сільськогосподарські поселення на Півночі Ізраїлю вологи. Йорданія також перешкоджала відвідування євреями святих місць в Єрусалимі.
Зростання напруженості у відносинах з арабськими країнами, підтримуваними СРСР, призвело до Шестиденної війни.
1967-1973
В ході Шестиденної війни Ізраїль воював одночасно з Сирією, Йорданією та Єгиптом. В ході боїв ізраїльська армія зайняла Синайський півострів, Самарію, Голанські висоти і Сектор Газа. Кнесет прийняв «Закон про охорону святих місць», який гарантує безпеку священних місць і свободу відправлення культу для представників усіх релігій.
10 червня 1967 року Радянський Союз і його сателіти розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем. СРСР вніс в ООН кілька пропозицій про визнання Ізраїлю як агресора, але більшістю голосів ці пропозиції були відхилені. На Надзвичайній Асамблеї ООН, скликаній спеціально для вирішення конфлікту, делегати так і не прийшли до спільного рішення, але було прийнято рішення передати питання в Раду Безпеки ООН. Резолюція Ради Безпеки № 242 від 22 листопада 1967 року вимагала виведення ізраїльських військ із зайнятих територій і врегулювання проблеми біженців при припиненні всіх взаємних претензій та визнання прав на існування та територіальну цілісність усіх держав у регіоні. Єгипет і Йорданія після деякого часу прийняли резолюцію, однак Сирія її відкинула.
У вересні 1967 року в столиці Судану відбулася конференція Ліги арабських держав, учасники якої зажадали від Ізраїлю повернення до кордонів 1967 року. Ними була оголошена політика «трьох ні»: ні миру з Ізраїлем, ні визнанню Ізраїлю, ні переговорів з Ізраїлем». В 1970-ті роки Ізраїль відчував підтримку від більшості європейських держав, за винятком Франції, відносини з якою були зіпсовані французьким бажанням мати вплив у Північній Африці.
1973-1979 6 жовтня 1973 року Єгипет і Сирія за підтримки Іраку і Йорданії раптово напали на Ізраїль. У перші дні війни Ізраїль поніс великі втрати, однак ситуація змінилася, як тільки Ізраїль провів повну мобілізацію. Протягом тижня Ізраїль відновив положення і перейшов в активний наступ. 23 жовтня Рада Безпеки ООН прийняв резолюцію № 338, підготовлену СРСР і США. Вона вимагала негайного припинення вогню, початку переговорів і формування сил ООН, покликаних зайняти позиції між ворогуючими арміями. США стали посередником в арабо-ізраїльських переговорах. Ізраїль погодився взяти участь в міжнародній конференції з врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, що відкрилася в Женеві в грудні 1973 року під егідою США і СРСР.
Після і під час війни судного дня арабські країни намагалися чинити тиск на союзників Ізраїлю, було введено ембарго на продаж нафти, однак від такої політики їм незабаром довелося відмовитися, так як це приносило велику шкоду залежним від експорту нафти економік арабських країн. Також впливові арабські країни чинили тиск на африканські держави, в результаті багато з них формально розірвали офіційні відносини з Ізраїлем, але насправді в цих країнах працювали неофіційні ізраїльські посольства та консульства.
Важка обстановка була також у відносинах з ООН, тому що більшість країн ООН належали до країн третього світу, і великий вплив на них чинили арабські країни і країни комуністичного блоку. У листопаді 1975 року арабський вплив в ООН досяг вищої точки, коли Генеральна Асамблея прийняла резолюцію, підтриману Радянським Союзом і країнами Східної Європи, що кваліфікувала сіонізм як «форму расизму і расової дискримінації», що викликало обурення в західних країнах. Наступним антиізраїльським кроком ООН, стало визнання Організації визволення Палестини в якості легітимного представника арабів Палестини, незважаючи на те, що Ізраїль постійно нагадував світовій спільноті про терористичний характер даної організації.
В 1977 році було досягнуто мирової угоди між Ізраїлем і Єгиптом. 5 вересня 1978 року в американському місті Кемп-Девід були досягнуті угоди між Ізраїлем і Єгиптом одержали назву Кемп-Девідські угоди. У листопаді 1977 відбувся історичний візит президента Єгипту Анвара Садата в Ізраїль, де він виступив перед Кнесетом в Єрусалимі, визнавши за єврейською державою, таким чином, право на існування.
1979-1987 30 червня 1980 року ізраїльський парламент прийняв Закон про Єрусалим, згідно з яким відтепер Єрусалим є єдиною і неподільною столицею держави Ізраїль.
Після вбивства президента Єгипту Анвара Садата новий президент Єгипту Мубарак заявив, що Єгипет буде виконувати прийняті раніше угоди, Ізраїль вивів свої війська і поселенців з Синаю. Нове єгипетське керівництво інтерпретувало мирний договір як політичну угоду, що зобов'язує дві нації до мирного співіснування, але не потребує дружби і тісного співробітництва між ними. Щоб не порушити мир, Єгипет більше не став піднімати питання про автономію арабів Юдеї, Самарії і Сектора Гази. Розбіжності в питаннях кордону в районі Таби біля Ейлата були сприйняті в Єгипті як найбільша національна проблема, в 1982 році Ізраїль почав операцію проти баз ОВП у Лівані, внаслідок цього Єгипет відкликав свого посла в Ізраїлі.
Європейське економічне співтовариство, яке є основним ринком збуту для ізраїльської продукції, в червні 1983 року на конференції міністрів закордонних справ у Штутгарті, взяло курс нормалізації відносин з Ізраїлем, порушених в результаті ліванської кампанії. У 1985 році намітилося поліпшення відносин з Угорщиною і Польщею, з цими країнами було досягнуто згоди про обмін неофіційними представниками.
На виборах партія Авода виступила за так званий «територіальний компроміс». «Територіальний компроміс» передбачав передачу частини Юдеї та Самарії, а також Сектора Гази Йорданії. 11 квітня 1987 року міністр закордонних справ Ізраїлю Шимон Перес провів неофіційну зустріч з йорданським королем Хусейном, на цих переговорах була досягнута домовленість, що ізраїльсько-йорданські мирні переговори будуть здійснюватися в рамках міжнародної конференції за участю держав — постійних членів Ради Безпеки ООН. Перес вважав що такий вид переговорів буде найзручнішим для йорданської сторони, це не викличе осуд Йорданії в арабському світі і йорданської громадськості. Радянський Союз заявив, що не в його інтересах обмежуватися тільки церемоніальною роллю в справі врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.