Нова́ Каледо́нія () — заморське володіння Франції з особливим статусом. Знаходиться в південній частині Меланезії. Займає групу островів у південно-західній частині Тихого океану, що складається з великого острова Нова Каледонія (Гранд-Терр) та ряду дрібних островів: Луайоте, Белеп, Пен та ін. Загальна площа 19 тис. км², площа виключної економічної зони 1,36 млн км²Rapport annuel 2015 de la Nouvelle-Calédonie. L'Institut d'Emission d'Outre-Mer (IEOM). Paris: Siege Social, 2016. ISSN 1635—2262 . Межує на південному заході з економічною зоною Австралії, на півночі — з Вануату, на південному сході — з Фіджі.
Населення осіб (2019, перепис)La croissance démographique fléchit nettement en Nouvelle-Calédonie entre 2014 et 2019. ISEE — Institut de la statistique et des études économiques Nouvelle-Calédonie . Адміністративний центр, найбільше місто й головний морський порт — Нумеа з населенням осіб (2015).
Назву головному острову дав Джеймс Кук, який відкрив його для європейців. Гірський ландшафт нагадує Шотландію, яку в давнину називали Каледонією. Корінні жителі країни меланезійці називають Нову Каледонію Канаки ().
Історія
Заселена близько 3500 років тому . Історія островів до контактів з європейцями простежується до XIII століття до н. е. завдяки знайденим у 1917 році залишкам давньої кераміки культури Лапіта. Першими жителями Нової Каледонії були австронезійські мігранти з Південно-Східної Азії — предки сучасних канаків. Власне канацька культура сформувалася в першій половині I тис. н. е. Вона відома як «цивілізація ямсу» через важливість цієї бульби як основного продукту харчування й у церемоніальних обмінах. Канаки жили родовими групами, які об'єднувались в абсолютно автономні племена. Всі члени племені мали спільну історію й проживали на певній території, що визнавалося іншими племінними групами. Племена мали мало контактів одне з одним, у результаті сформувалось багато мов.
Головний острів був відкритий Джеймсом Куком 1774 року. Активне проникнення європейців на Нову Каледонію почалося в 1820-х роках. Спочатку ще були китобої, торговці сандаловим деревом, а також англійські та французькі місіонери. Франція оголосила острови Нової Каледонії своїм володінням в 1853 році. З 1864 по 1897 роки французький уряд використовував їх як виправну колонію. Серед засуджених були й політичні в'язні, зокрема революціонерка Луїза Мішель. Становлення пенітенціарної колонії супроводжувалось захопленням земель корінного населення й вигнанням канаків з рідних земель. 1878 року канаки підняли повстання проти колонізаторів, воно тривало близько року й було жорстоко придушене. Наприкінці XIX ст. на острові Нова Каледонія французами були заведені плантації кави та інших товарних культур, проте цей проєкт зазнав невдачі. Натомість на перший план вийшли перспективи економічного розвитку за рахунок розробки корисних копалин, в першу чергу нікелю. Його видобування розпочалось 1874 року, а в кінці XIX — на початку XX ст. галузь переживала справжній бум, тисячі іноземних робітників були залучені в різних країн Азії та Океанії. Нікель і досі становить основу економіки Нової Каледонії.
Під час Першої світової війни жителів Нової Каледонії, як європейського походження, так і канаків, призивали до лав французької армії й відправляли воювати до Європи. Невдоволення корінного населення 1917 року вилилось у нове повстання, яке також було придушене. Переривання морських зв'язків архіпелагу з метрополією в роки Першої світової війни підірвало економіку Нової Каледонії й викликало депресію 1930-х років. під час Другої світової війни Нова Каледонія підтримала Вільну Францію генерала де Голля. Колонія практично не мала зв'язків з метрополією, натомість стала важливою військовою базою союзників, головним чином армії США. Американська присутність залишила міцний слід в культурному ландшафті країни.
Після закінчення Другої Світової війни для Нової Каледонії настав час фундаментальних політичних змін. 1946 року вона отримала статус заморської території Франції. Канаки стали французькими громадянами й отримали свободу пересування, до 1957 року на них поширилось і загальне виборче право. Протягом 1946—1958 років корінні жителі експериментували зі своїм новим статусом і формували нові уяви, відповідно до ситуації, що змінювалась. Почалось повільне формування канацьких політиків, які були б здатні вирішувати питання корінної громади. В нових реаліях відбувалося формування біполярного каледонського суспільства: з одного боку були європейці, з іншого — меланезійці. Відносини між двома основними громадами відзначалися почуттями взаємного презирства та прихованого расизму.
З 1969 по 1971 р. Нова Каледонія переживала етап стрімкого економічного зростання, пов'язаного з вибухом попиту в світі на нікель. 15—20 тис. іммігрантів додатково прибуло на острови, населення збільшилось на 20 %, і канаки вже не становили більшість населення. Після падіння цін на нікель у 1971—1972 роках економічний бум різко перервався, й настала економічна криза. Економічний спад найсильніше відчули на собі канаки. Незадоволення серед корінного населення стрімко зростало, канаки висували претензії до власності на землі та природні ресурси країни, вимагали визнання їхньої ідентичності, допуску до участі в політичному та економічному житті. На хвилі радикалізації політичних позицій у Новій Каледонії формуються нові партії протилежного спрямування (лоялісти та сепаратисти), які розпочали змагання за політичне лідерство. Перші спиралися на європейську громаду, другі — на канаків. Непорозуміння між таборами в 1984—1988 роках перейшло у відкриту конфронтацію, зіткнення між силами безпеки та сепаратистами відбувалися по всій Новій Каледонії, кров пролилася з обох боків.
Шок, який справили криваві події, спонукав сторони до мирних переговорів під егідою французької держави. 26 червня 1988 року в Парижі була підписана Матіньонська угода, яка поклала край жорсткому протистоянню між лоялістами та сепаратистами, скріпила компроміс і відкрила шлях до відновлення громадянського миру в Новій Каледонії. Матіньонська та наступна Нумейська угода 1998 року накреслили контури побудови спільної долі для всіх місцевих громад. Нова Каледонія отримала особливий статус заморської спільноти зі значною автономією та місцевою законодавчою й виконавчою владою. Острови були поділені на 3 провінції, також з елементами автономії. Влада в Північній провінції та на Островах Луайоте опинилася в руках прихильників незалежності, в Південній провінції — лоялістів. Поряд із децентралізацією, здійснювалось спрямування фінансових ресурсів на розвиток контрольованих канаками Північної провінції та провінції Острови Луайоте для подолання їхнього економічного відставання від розвиненої «європейської» Південної провінції. Із канацького середовища було підготовлено 450 осіб, які мали займати відповідальні посади на державній службі. Було конституційно встановлене каледонське громадянство, запрацював Традиційний сенат з повноваженнями розглядати питання, які стосуються вияву канацької ідентичності. Передбачалося, що назва країни, прапор, гімн, девіз, а також графічний дизайн банкнот повинні виявляти канацьку ідентичність і спільне майбутнє для всіх каледонців.
2018, 2020 і 2021 року громадяни Нової Каледонії тричі на референдумі голосували за незалежність від Франції. Відповідно 56,7 %, 53,3 % і 96,5 % учасників сказали «ні», тим самим проголосувавши за збереження своєї країни в складі Франції. Прибічники незалежності бойкотували третій референдум, в результаті явка виборців становила лише 43,9 %Нова Каледонія втретє на референдумі проголосувала проти незалежності від Франції. Портал новин LB.ua .
Рух за незалежність У травні 2024 року в Новій Каледонії почалися протести після того, як влада змінила правила голосування на місцевих виборах. Прем'єр-міністр Франції Габріель Атталь оголосив надзвичайний стан і комендантську годину. Також було введено військових для безпеки у портах та аеропорту. За даними уряду Франції, Азербайджан намагається розпалити напруженість у регіоні, в Баку заявили про непричетність. У липні президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив про підтримку Новій Каледонії та Коморським островам у прагненні здобути незалежність, хоча Коморські Острови здобули незалежність 1975 року.
12 липня 2025 року в Парижі було підписано угоду про надання Новій Каледонії ширшої автономії з правом на міжнародне визнання як окремої держави та участі в міжнародних відносинах. Угода також передбачає громадянство Нової Каледонії (зі збереженням громадянства Франції).
Географія
Нова Каледонія знаходиться в південно-західній частині Тихого океану й омивається з півночі Кораловим морем; займає кілька островів: Нова Каледонія, архіпелаг Белеп, архіпелаг Луайоте, острів Пен, архіпелаг Честерфілд, острів Волпол; острови Матью та Гантер оскаржуються Вануату. Нова Каледонія розташована за 1200 км на схід від Австралії, 1500 км на північний захід від Нової Зеландії, за 500 км на північний схід від Нової Каледонії знаходиться Вануату.
Нова Каледонія — подовженої форми гористий острів. Берегова лінія сильно порізана, особливо на заході, й облямована кораловими рифами, які створюють навколо острова бар'єрний риф довжиною понад 600 км. Рельєф: на заході — горбисті рівнини й низькі гірські пасма, на сході — гори, посічені крутими ущелинами. Місцями схили розділені плоскими пенепленами, максимальна висота 1628 м (гора Паньє).
Надра Нової Каледонії містять значні запаси багатьох металів, серед яких нікель, хром, залізо, золото, мідь, свинець, цинк, срібло, марганець, кобальт. Особливе місце серед них займає нікель.
Клімат тропічний. Наземні флора та фауна островів винятково багаті на ендемічні види. Для морських організмів показник ендемічності значно нижчий, але на відносно невеликій площі тут існує надзвичайне підводне біорізноманіття.
Туризм Нумеа — столиця й єдине «справжнє місто» країни. Це один із найколоритніших населених пунктів Меланезії. Зовсім крихітне за європейськими мірками місто (90 тис. жителів) називають «тихоокеанським Парижем». Від пляжу Анс-Вата () на півдні до північних передмість Кутіо () та Яуе () в Нумеа тягнеться аж на 15 км. Центром міста є зелена площа Кокотьє (), навколо якої зосереджене все ділове й культурне життя столиці.
Комуна Анген () розташована на східному узбережжі острова Нова Каледонія, яке відокремлене від західного гірськими хребтами, що досягають деколи 1500-метрової висоти, й знаходиться під впливом вологих тихоокеанських пасатів, що дмуть зі сходу. Тому всюди тут буяє тропічна рослинність. Пейзажі дуже мальовничі, з крутих гір спадають водоспади, найбільший із них — Тао ().
Узбережжя острова Ліфу порізане глибокими бухтами з білосніжними піщаними пляжами. Море тут особливо яскравого блакитного кольору. Весь острів суцільно вкритий тропічними лісами, ніби спеціально створеними для піших і верхових прогулянок. Тут варто відвідати ванільну плантацію, містечко Хнатало — центр однойменного племені з найбільшою канацькою хатиною і характерною колоніальною церквою, красиву бухту Джокін з морськими гротами й каплицю Нотр-Дам Лурдську, яка стоїть на краю високого пагорба, що обривається в океан. У сусідній бухті зазвичай кидають якір круїзні лайнери, що прибувають до острова. На Ліфу добре зупинитися неподалік від Ве, столиці острова, в бунгало Drehu Willage, в якому завжди можна зустріти людей з усіх кінців світу.
Острів Пен — перлина Нової Каледонії, своїми підводними красотами він приваблює аквалангістів і пірнальників. З усіх островів він, мабуть, найпопулярніший у туристів. Острів отримав назву від безлічі високих араукарій, що додають острову неповторний впізнаваний колорит. У містечку Сен-Моріс, де вперше висадилися французькі місіонери, є незвичайний пам'ятник — статуя Христа, оточена канацькими тотемами. На острові багато мальовничих печер і гротів, цікаві руїни старої колоніальної в'язниці.
Економіка