Виногра́д — село в Україні, у Городенківській міській громаді Коломийського району Івано-Франківської області.

Етимологія Існує версія, що краї наші були багаті в давнину на різного звіра. Князі та вельможі влаштовували полювання. Одного разу мисливці натрапили на стадо диких свиней, їм вдалося вполювати багато здобичі із цього стада. На честь вдалого полювання був влаштований великий обід, на якому як випивку подавали тільки вино. Від того часу в цю місцевість пон-вельможа поселив свого родича, який започатковує поселення, і називають це місце Виноград, у знак того що тут було випито багато вина.

Географія Центральна дорога розділяє село на дві частини. У давні часи, кажуть, ця вулиця була головною дорогою, що з'єднувала Буковину та Прикарпаття. На південному заході від села розміщене урочище Владичина. Тут колись поселилися люди. Село було укріплене валом, який мав утруднити доступ до нього ворогові. Однієї ночі татари напали на поселення, і повністю спалили село. Ті, хто залишився в живих, не захотіли знову відбудовувати спалене село Владичину, а вирішили поселитися на сусідніх землях теперішнього села Виноград.

Через село проходить залізниця, що збудована у 1908 році, але тільки в 1991 році у селі було відкрито зупинний пункт потягів.

Історія Перша письмова згадка про село Виноград датується 1524 роком. У 1848 року було скасовано кріпосне право а Австро-Угорщині. В пам'ять про скасування панщини було споруджено два хрести. Але обидва цих хрести були знищені більшовиками.

Під час Першої світової війни село переходило кілька разів з рук в руки. Влада мінялась. Частину мешканців мобілізовали до австрійської армії. До 19 вересня 1939 року Виноград, як і вся Галичина, входила до складу Польщі. Після підписання пакту Молотова — Ріббентропа, та Польської кампанії 1939 року Вермахту а за нею й вторгнення СРСР до Польщі, її землі поділили між Німеччиною та Радянським Союзом. Село Виноград було окуповане Червоною Армією 19 вересня 1939 року. В селі почали показувати безкштовне кіно, влаштовували танці щовечора. Згодом комуністи наказали зняти всі ікони в хатах, і замість них почіпити портрети більшовицьких вождів. З цього приводу співали в селі пісню:

У 1941 році в село увійшли частини Вермахту. Мешканців села вступали до лав Організації українських націоналістів, щоб боротися за незалежну українську державу. Також гестапівці заарештували Петра Луканюка. Суворий вирок: за вчинення опору загарбникам смертна кара через повішення. Загинув Луканюк у Львові, а Йосипа Дороша застрілили за селом Хвалибогою.

Ще більше жертв зазнав Виноград після другого приходу «червоних визволителів». В сутичці з ворогами загинув вояк УПА Іван Демидюк, у тюрмі — Іван Довжук, Микола Лоюк та інші. «Коли взяти число жертв з одного села, — писав громадський діяч Америки, виходець із Винограда Дмитро Демидюк, — та помножити його на сотні сіл і міст, то перед очима постає страшний образ народовбивства, якого ніколи ми, нащадки, не повинні забути».

Перша сільсьськогосподарська артіль була створена в с. Виноград весною 1948 року. Обробляла ця артіль 325 га землі, а решту землі до грудня 1948 року обробляли селяни одноосібники. Під натиском влади в грудні 1948 року більшість селян-одноосібників записалися до артілі. Так створені під натиском влади дві сільськогосподарські артілі проіснували до лютого 1951 року. Наприкінці лютого 1951 року дві Винограду об'єдналися і створили разом колгосп імені Жданова, а сільськогосподарська артіль села Хвалибога об'єдналася із такою ж артіллю села Остапківці і створили когосп імені Сталіна. Приблизно в такому вигляді проіснували колгоспи до кінця 1961 року. На початку 1962 року з ініціативи влади було проведено друге реформування сільськогосподарських підприємств внаслідок чого був створений колгосп «ДРУЖБА», до складу якого ввійшли землі села Виноград, Хвалибога, Острівець та Рогиня. Очолював цей колгосп виходець із села Виноград Вівчарик Петро Васильович, який до цього працював головою колгоспу у селі Острівець. На початку 1966 року від колгоспу «ДРУЖБА» були від'єднані села Острівеь та Рогиня. Весною 1972 року новим головою колгоспу став Прінько Леонід Іванович.

У березні 1976 року з ініціативи влади було проведено чергове реформування, внаслідок якого було створено колгосп «Радянське Прикарпаття», до складу якого ввійшли землі сіл Виноград, Руднівка, Росохач та Прикмище. Очолив новостворене господарство виходець із села Поточище Андрейко Василь Миколайович, який до цього працював головою колгоспу в селі Росохач. В лютому 1982 року колгосп «Радянське Прикарпаття» роз'єднали і новостворений колгосп «ДРУЖБА» в селі Виноград очолив виходець із села Вікно Гевюк Мирослав Федорович. В листопаді 1990 року головою колгоспу «ДРУЖБА» був обраний виходець із села Остапківці Яцик Ярослав Миколайович, який до того часу працював головним агрономом у цьому ж господарстві.

12 червня 2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 714-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області», увійшло до складу Городенківської міської територіальної громади.

19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Городенківського району, село увійшло до складу новоутвореного Коломийського району.

Земля Після скасування кріпосного права в 1848 році, у Винограді землю розділили на 14 помірків. А вже у 1861-му багатий поляк Болоз Антонович викупив у селян урочище Бурдеї, що прилягало до його двора та ланів. Малоземельні та безземельні селяни мусили найматися до дуків.

У пам'яті односельців живе спогад про дідича Казимира Кобилянського. Він хотів, щоб робоча сила, яку наймав, була якнайдешевшою, — і зробив ставку на горілку. Її, запустивши гуральню, давав людям за роботу. Горілка тоді була дорогою. Деякі ж легкодухі з найманих працівників пили її як воду. Та давав дідич селянам горілку не безплатно, а за працю, за землю. Ця згубна пристрасть привела не одного до бідності.

Порядні, роботящі виноградські селяни вирішили не терпіти такому свавіллю Кобилянського і в 1905 році застрайкували. Страйковий комітет, який очолив Павло Демидюк, вимагав у дідича Кобилянського та його посесорів жидів Альтгайма і Геллера покінчити споювати селян, наймати їх жати у полі не менш ніж за десятий сніп. Гоноровий дідич розгнівався і повідомив староство в Коломиї: виноградці страйкують, селяни вимагають десятий сніп — дайте на підмогу військових. Приїхало до Винограда військо — дрогани. Ні сварок, ні побоїщ не було. Селяни вимагали свого і не виходили жати в поле. Вийшли туди замість них наймані працівники з Ланчина, Іванівців та інших сіл Коломийського повіту. Селяни поводилися спокійно, бо їхні вимоги були справедливими. Два дні військові побули в селі і поїхали геть. Кобилянському та його посесорам нічого не залишилося, як погодитися зрештою з вимогами страйкарів. Почали давати виноградцям десятий сніп, а спровадженим до села — тринадцятий. Але щоб доказати селянину, що й вони чогось варті, заарештували на півроку голову страйкового комітету Павла Демидюка.

У травні 1908-го у Винограді засновують філію «Каси Стефанчика». Головою управи каси обрали на засновних зборах отця Костянтина Цісика, його заступником — Павла Демидюка, а касиром — Михайла Микитюка. Степанові Михайлищуку і Степанові Волинському довірили бути членами управи. При касі діяла надзірна рада. Олександр Дем'янчук, управитель школи в Острівці, був обраний головою ради, а вчитель із Хвалибоги Василь Чорномаза — секретарем. Членом каси міг бути лише християнин, мешканець однієї з трьох громад, що належали до виноградської парафії. Члени управи та надзірної ради малли дбати, щоб членами каси стали люди чесні і тверезі. Не одному селянинові каса допомогла вирватися із залежності від лихварів, призвичаїтись до тверезості і купити коня або корову, поле або город, бо давали позику лише на цілі піднесення господарства. На непродуктивні цілі — весілля, хрестини тощо її не давали. Строгий був статут каси. Тому, кому давали позику, не дозволялося йти до корчми зі свідками на могорич, бо управа на підставі «Скрипту довжного» могла будь-якої хвилини відкликати позику загалом. Довгі роки члени каси сплачували позичені суми точно зі статутом. За час її існування не було жодного селянина, який би невчасно розрахувався.

Населення

Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська108999.63%російська40.37%Усього1093100%

Освіта та культура Побудували школу в 1970 році за гроші місцевого сільськогосподарського підприємства колгоспу «ДРУЖБА», яким керував у ті часи Вівчарик Петро Васильович.

Біля школи знаходиться нова будівля дитячого садка на девяносто місць. Побудувало дитячий садок в 1995 році місцеве сільськогосподарське підприємство Спілка селян «ДРУЖБА», яким керував у ті часи Яцик Ярослав Миколайович.

У селі працює будинок «Просвіти» та бібліотека, приміщення клубу та бібліотеки реконструйовано в 1980 році, клуб розрахований на 250 місць. При будинку «Просвіти» діють такі гуртки та ансамблі: гурток хорового співу; вокальний гурток (дівчат); чоловічий ансамбль; художнє слово; дитячий ансамбль; вокально-інструментальний ансамбль.

Бібліотека села налічує 6500 книг.

Першим учителем у Виноградській школі був добродій Зелінський. 32 роки вчителював Михайло Микитюк. Виноградці розуміли значення освіти для селянина. Вони своїми силами у 1935-му збудували приміщення української школи. Високою є національна свідомість жителів села. Після 1935 р. в школі працювали такі відомі в окрузі вчителі, як Олександр Дем'янчук і Володимир Дорош. Першим помічником виноградських учителів був настоятель місцевої церкви Гнат Чомкевич. Та недовго випало йому очолювати шкільну раду — через підступну хворобу втратив зір. Головою ради обрали дідича — багатія Казимира Кобилянського. Він посідав цю громадську посаду довгі роки. І як предсідник шкільної ради дозволяв собі звільняти школярів від занять на час просапки цукрових буряків, збирання картоплі. Робота дітей в полі не була на користь їхній освіті. Хлопчиків і дівчаток використовували як дешеву робочу силу. Питання освіти й національної свідомості для селян були тісно пов'язані з Церквою, священиками. На той час до виноградської парафії належали сільські громади Острівця та Хвалибоги, які мали свої церкви. У Винограді діяла материнна церква, а у Хвалибозі й Острівці — дочірні. Парохами церкви були представники родини Чомкевичів. Останнім парохом з цієї родини був отець Гнат. Чомкевичі говорили між собою не українською мовою, яку називали «хлопською», а польською або «волянком», себто мовою не то українською, не то московською.

Позаяк у Винограді не було кому дбати про національну свідомість, найсвідоміші селяни задумались над тим, щоби побудувати читальню. Особливо запалились цією ідеєю виноградські активісти Федір Сидір та Семен Демидюк. Але з чого почати? Отець Гнат Чомкевич не хотів допомогти громаді та й на старість втратив зір, — зайнятися освітньою роботою не було кому. Змінилося на краще, коли в село прийшов працювати отець Казимир Цісик (було це в 1902 році). Він прислухався до побажань активістів сільської громади й освятив місце під будівництво читальні «Просвіти». Отець Цісик разом з однодумцями почав гуртувати виноградців, зокрема молодих, навколо «Просвіти». Він приходив до читальні, яка розміщалася в хаті Онуфрія Михайлищука, у неділю, у свята, після вечірньої Служби Божої. Тут селяни читали газети, книжки, які приносили з повітової «Просвіти». Усе це не пропало марно — наприкінці XIX ст. громада Винограда почала набувати рис національної свідомості.