Аполінарій Лаодикійський (, Аполінарій Молодший; бл. 310 — бл. 390) — єпископ Лаодикеї Сирійської (суч. Латакія, Сирія), один з найзапекліших супротивників аріанства, богослов, екзегет. Твори Аполлінарія включені в 33-й том Patrologia Graeca.
Біографія Патрологи пишуть, що Аполінарій: «...за чистотою життя… був один із світлих явищ на Сході, тому і "православні" довго залишалися в дружніх стосунках з ним, хоча чистота догматичних поглядів його була затьмарена».Болотов В. В. Лекции по истории древней Церкви. Пг., 1918, т.4Він був настільки суворий, непримиренний «старонікеєць» на Сході, що не визнавав ієрархічної влади навіть Мелетія Антіохійського, не кажучи вже про маленького Павліна. Під приводом цих аріанських смут він просто оголосив себе тут главою автономної церкви. Як талановитий письменник і професор він мав досить видатних прихильників і послідовників, і св. Василій Великий в молодості шанобливо дружив з ним, і сам великий Афанасій Александрійський цінував Аполінарія за його ревнощі до нікейської віри. -Карташов А. В. «Вселенські собори»
Учення Аполінарій писав свої твори, наслідуючи грецьких класиків. Історичні сюжети Старого Завіту послужили основою для його героїчних пісень і трагедій (збереглися лише його віршований переклад Псалтиря, Созомен повідомляє, що ним у віршованій формі, за зразком поем Гомера, була викладена Священна історія від створення світу до часів СаулаСозомен. Церковная история, V. 18). Новий Завіт він передав у формі платонових «Діалогів».
Аполінарій відомий своїм оригінальним вченням про особу Христа, яке церква оголосила єретичним. Виходячи з того положення, що досконала людина і досконале божество не можуть з'єднатися в одну особу і що, далі, Христос як досконалий чоловік був би гріховний і, отже, нездатний до викуплення людства, то Аполінарій навчав, що Христос мав тільки дві частини людської істоти — тіло і душу, третю частину, розум, обіймав у ньому божественний Логос. Аполлінарій писав: «Якщо б Господь прийняв все, те, без сумніву, мав би і людські помисли, а в людських помислах неможливо не бути гріху». Цим він зазіхнув на традиційне вчення про "боголюдськість" Христа.
Також Аполінарій вчив:Плоть Спасителя, взята з неба з лона Отця, не мала людських душі і розуму. Відсутність душі заповнювало Слово Боже; Божество залишалося мертвим протягом трьох днів.Феодорит Кирський пише про нього:Аполінарій Лаодикійський з'явився главою нової секти. Прикриваючись спершу личиною благочестя і показуючи вигляд, ніби захищає апостольські догмати, він незабаром виявився явним їхнім ворогом, тому що про боже єство говорив нечисто, придумавши в якійсь мірі достоїнств, і наважився стверджувати, що таємниця домобудівництва недосконала, і що розумна душа, якій довірено управління тіла, позбавлена колишнього порятунку.
Аполінаризм
Зі своїх прихильників Аполінарій утворив в Антіохії особливу громаду і призначив єпископом Віталія. Аполінаристи швидко поширилися в Сирії та прилеглих країнах. У Константинополі та інших місцях вони утворили багато громад зі своїми особливими єпископами. Після смерті Аполінарія вони розпалися на дві партії, з яких одна, віталіанці, які залишилася вірні вченню Аполінарія, а інша, полеміанці, стверджували, що божественне і людське злилося в Христі в одну сутність і тому потрібно поклонятися його тілу (їх називали також тому сарколатри (від — «м'ясо, плоть, тіло» + — «служіння, шанування, культ») або антрополатри (від — «людина» + — «служіння, шанування, культ»), а також синузиасти ( — «з'єднання, зустріч, злиття»), тому що вони з'єднували в одне — божественну і людську природу.
Інша назва аполінаристів — димитріти ( від — «двічі» + — «частина, частка»; .
З 362 року аполінаризм був відкинутий на багатьох соборах, у тому числі і на ІІ Вселенському (Константинопольському) соборі (381 рік)«Святые отцы, собравшиеся в Константинополе, определили: да не отменяется Символ веры трех сот осминадесяти отцев, бывших на Соборе в Никеи, что в Вифинии, но да пребывает оный непреложен: и да предается анафеме всякая ересь, и именно: ересь евномиан, аномеев, ариан или евдоксиан, полуариан или духоборцев, савеллиан, маркеллиан, фотиниан, и аполинариан» (Правило 1. Правила святаго Вселенскаго Втораго Собора, Константинопольскаго ). Згідно з 7-им правилом цього собору, аполінаристів ухвалили приймати до Церкви другим чином, через миропомазання«Присоединяющихся к Православию и части спасаемых из еретиков приемлем по следующему чиноположению и обычаю. Ариан, македониан, савватиан и новатиан, именующих себя чистыми и лучшими, четыренадесятидневников, или тэтрадитов, и аполинаристов, когда они дают рукописания и проклинают всякую ересь, не мудрствующую, как мудрствует Святая Божия Кафолическая и Апостольская Церковь, приемлем, запечатлевая, то есть помазуя святым миром во-первых чело, потом очи, и ноздри, и уста, и уши, и запечатлевая их глаголем: печать дара Духа Святаго» (Правило 7. Правила святаго Вселенскаго Втораго Собора, Константинопольскаго )
Едиктом імператора Феодосія I в 383 році аполінаристи були прирівняні до євноміан і македоніан, їм було заборонено мати ієрархію і церковні збори. У 388 і 397 роках укази візантійських імператорів ще більше утискали богослужіння аполінаристів, яке загалом трохи відрізнялося від звичайного, а в 428 році зусиллями Несторія воно було абсолютно заборонено в містах, після чого аполінаристи розсіялися частково між класичними нікейцями і трохи між міафізитами. Анафема проти аполінаристів була повторена на V Вселенському (ІІ Константинопольському) соборі 553 року, і крім них вперше був анафематствуваний і сам Аполінарій, оскільки він не покинув церкву, на відміну від своїх учнів, і, як вважали до самого V Вселенського собору, помер у мирі та згодою з "православною" церквою«Если кто не анафематствует Ария, Евномия, Македония, Аполлинария, Нестория, Евтихия и Оригена, с нечестивыми их сочинениями, и всех прочих еретиков, которые были осуждены и анафематствованы святою кафолическою и апостольскою Церковию и святыми четырьмя помянутыми соборами, и тех, которые мудрствовали или мудрствуют подобно вышесказанным еретикам, и пребыли в своем нечсстии до смерти: тот да будет анафема.» (11 анафема V Вселенского собора. «Деяния Вселенских Соборов», Том V. СОБОР КОНСТАНТИНОПОЛЬСКИЙ, 2-й, ВСЕЛЕНСКИЙ ПЯТЫЙ. СОБРАНИЕ ВОСЬМОЕ ). Анафема йому була виголошена особливо за формулу «одна природа Бога-Слова втілена» (), щоб обґрунтувати відмову від цієї формули в умовах прославлення Кирила Александрійського, що використовував цю формулу Аполінарія.
В епоху Реформації католики і протестанти по черзі накликали на себе звинувачення в аполінаризмі: католики внаслідок їх вчення про Причастя, протестанти ж внаслідок вчення про з'єднання тієї й іншої природи в Христі.Аполлинарий младший // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.
В літературі Аполлінарій Молодший — одна з дійових осіб другої частині дилогії Генріка Ібсена «Кесар і Галілеянин»
Примітки