Політика Канади діє в рамках парламентської демократії та федеральної системи парламентського уряду з сильними демократичними традиціями. Канада є конституційною монархією, в якій голова держави — монарх. На практиці виконавчі повноваження керуються Кабінетом Міністрів, комітетом міністрів Корони, відповідальним перед обраним Палатою громад Канади та обраними та очолюваними Прем'єр-міністром Канади.

Канада часто називають «повною демократією», з традиціями лібералізму та поміркованою, центристською політичною ідеологією. Лівостороння політика ніколи не була визначною силою у канадському суспільстві. Мир, порядок і хороший устрій є чіткими цілями канадського уряду. Акцент на соціальній справедливості був відмінним елементом політичної культури Канади. Канада зробила акцент на рівності та включності всіх її громадян.

У країні існує багатопартійна система, законодавча практика якої є успадкованою із неписаних конвенцій і прецедентів, встановлених Вестмінстерським парламентом Сполученого Королівства. Дві домінуючі політичні партії в Канаді історично були Ліберальною партією Канади та Консервативною партією Канади (чи її попередниками), однак Нова демократична партія(НДП) підняла свою значущість і навіть загрожувала замінити дві раніше встановлені партії під час федеральних виборів 2011 року. Менші партії, такі як Квебецький націоналістичний блок та Партія зелених Канади, також змогли вплинути на політичний процес.

Канада розвинула варіацію Сполученого Королівства: партійна дисципліна в Канаді є сильнішою, ніж у прототипі, і більшість парламентських голосів вважаються рухом довіри, що, як правило, зменшує роль депутатів, які не є членами кабінету міністрів. Такі члени урядового комітету, а також молодші чи менш профільні члени опозиційних союзів, відомі під назвою «дубинщики». Проте, дубинщики можуть впливати на них, перебуваючи  в парламентських комітетах, таких як Комітет державного рахунку або Комітет національної оборони.

Ситуація Урядові структури Канади спочатку були створені Британським парламентом через Закон про Британську Північну Америку (нині відомий як Закон про Конституцію, 1867), але федеративна модель і розподіл повноважень були розроблені канадськими політиками. Особливо після першої світової війни громадяни самоуправлінних домініонів, таких як Канада, почали розвивати сильне почуття ідентичності, і в Декларації Бальфура 1926 року британський уряд висловив намір надавати повну автономію цим регіонам.

Таким чином, у 1931 році британський парламент прийняв Вестмінстерський статут, надаючи юридичне визнання автономії Канади та інших Домініонів. Після цього канадські політики не змогли досягти консенсусу щодо процесу внесення змін до конституції до 1982 року, тобто зміни до конституції Канади продовжували вимагати схвалення британського парламенту до цієї дати. Аналогічним чином, Судовий комітет Таємної ради в Англії продовжував приймати остаточне рішення щодо кримінальних апеляцій до 1933 року та цивільних апеляцій до 1949 року.

Політична культура Егалітарний підхід Канади до управління підкреслив соціальне забезпечення, економічну свободу та мультикультуралізм, який базується на вибіркових економічних мігрантах, соціальній інтеграції та придушенні радикальної політики, яка має широку громадську та політичну підтримку. Широкий спектр складових національностей та політика, що сприяють «справедливому суспільству», є конституційною. Індивідуальні права, рівність і всеосяжність (соціальна рівність) піднялися на передній план політичного та правового значення для більшості канадців, про що свідчить підтримка Хартії прав і свобод, відносно вільної економіки та соціально-ліберального ставлення до прав жінок, гомосексуальності, або вживання конопель. Існує також почуття колективної відповідальності у канадській політичній культурі, про що свідчить загальна підтримка універсальної системи охорони здоров'я, мультикультуралізму, контролю над дистриб'юцією зброї, іноземної допомоги та інших соціальних програм.

У Канаді домінують дві відносно центристські партії на федеральному рівні: лівоцентристська Ліберальна партія Канади та правоцентристська Консервативна партія Канади. Історично переважаючі позиції лібералів самі по собі розташовані в центрі політичної шкали з розташуванням консерваторів правої позиції, а Нова Демократична партія — лівої. У виборах до 2015 року було обрано п'ять партій, до складу яких увійшли представники федерального парламенту: Ліберальна партія, яка в даний час утворює уряд, Консервативна партія — офіційна опозиція, Нова демократична партія, Блок Квебеків та Партія зелених Канади.

Громадська організація

Тип уряду Вестмінстерська Федеральна парламентська демократія в рамках конституційної монархії.

Адміністративний поділДесять провінцій і трьох територій Альберта,  Британська Колумбія, Манітоба,      Нью-Брансуїк, Ньюфаундленд та Лабрадор, Північно-західні території, Нова Шотландія, Нунавут, Онтаріо, Острів Принца Едуарда, Квебека, Саскачеван, Юкон.

Конституція Вестмінтерська система, на основі неписаних конвенцій та письмового законодавства.

Правова система Англійське загальне право на всі справи всередині федеральної юрисдикції та у всіх провінціях і територіях, крім Квебеку, яке базується на цивільному праві, на основі домовленості Парижу в дореволюційній Франції, як це передбачено Цивільним кодексом Квебеку; приймає обов'язкову юрисдикцію Міжнародного Суду з застереженнями.

Голосування Громадяни віком від 18 років. Тільки двоє дорослих громадянів Канади не можуть голосувати: головний виборчий офіцер та заступник головного виборчого офіцера. Генерал-губернатор має право голосу, але утримується від конституційного конвенції. Громадяни, які проживають за межами Канади на період більше 5 років, не беруть участь у голосуванні, починаючи з 2015 року.

Монархія

Глава держави Чарльз III , король Канади (з 6 травня 2023 р.).

Намісник Джулі Пайетт, генерал-губернатор Канади (з 2 жовтня 2017 року).

Виконавча влада

Глава уряду Прем'єр-міністр Джастін Трюдо (з 4 листопада 2015 р.)

Уряд Міністри (як правило, близько тридцяти) обираються прем'єр-міністром і призначаються генерал-губернатором для керівництва різними міністерствами та відомствами, як правило, з регіональним представництвом. Традиційно більшість, якщо не всі, міністри кабінету будуть членами власної партії лідерів у Палаті громад або Сенаті (див. Кабінет Міністрів Канади); однак це не передбачено законом чи конституцією, а іноді прем'єр-міністр призначає міністром кабінету члена іншої партії.

Вибори Монархія є спадковою. Генерал-губернатор призначається монархом за порадою прем'єр-міністра на невизначений строк, хоча традиційно це приблизно п'ять років. Після виборів до законодавства, лідер партії більшості в Палаті Громад зазвичай призначається генерал-губернатором, щоб стати прем'єр-міністром.

Законодавча влада Двопалатний парламент Канади складається з трьох частин: монарха, сенату та палати громад.

В даний час, сенат, який часто називають «регіональним» представництвом, налічує 105 членів, призначених генерал-губернатором за порадою прем'єр-міністра до 75 років. Він був створений з однаковим представництвом з кожної провінції: Онтаріо, Квебека, Приморського регіону і Західних провінцій. Проте, це в даний час є продуктом різних винятків, доповнень та компромісів, що означає, що регіональна рівність не спостерігається, як і представлення за кількістю населення. Нормальна кількість сенаторів може бути перевищена монархом за порадою Прем'єр-міністра, якщо додаткові сенатори розподіляються однаково по відношенню до регіону (до загальної кількості восьми додаткових сенаторів). Ця сила додаткового призначення була використана лише один раз, коли прем'єр-міністр Брайан Малруні подав клопотання королеві Єлизавети II про додання восьми місць до Сенату, щоб забезпечити прийняття Податкового законодавства про товари та послуги.

Наразі палата громад має 338 членів, що обираються в одномандатних округах, в системі голосування з множинною системою (перша посада), а це означає, що члени повинні досягти лише множини (більшість голосів будь-якого кандидата), а не більшість (50 % плюс один) Виборчі округи також називаються рейдами.

Мандати не можуть перевищувати п'яти років; вибори мають відбутися до кінця цього часу. Цей фіксований мандат був перевищений лише один раз, коли прем'єр-міністр Роберт Борден сприйняв необхідність це зробити під час Першої світової війни. Розмірність палати та розподіл місць для кожної провінції переглядається після кожного перепису, що проводиться кожні п'ять років, і що базується на змінах населення та приблизно на представленні за кількістю населення.

Уряд більшості та меншин Канадці голосують лише за місцевого депутата парламенту (парламенту). Депутат не повинен бути членом будь-якої політичної партії: такі депутати відомі як незалежні. Коли ряд депутатів поділяють політичні погляди, вони можуть утворити орган, відомий як політична партія.

Закон про вибори в Канаді визначає політичну партію як «організацію, одна з основних цілей якої полягає в тому, щоб брати участь у державних справах, закріпивши одного або декількох її членів як кандидатів та підтримуючи їхні вибори». Формування та реєстрація федеральної політичної партії є двома різними речами. Немає законодавства, яке регулює формування федеральних політичних партій. Вибори в Канаді не можуть диктувати, як повинна бути сформована федеративна політична партія або як слід створити його правові, внутрішні та фінансові структури.

Партії обирають своїх лідерів на чергових виборах, для досягнення їх переможцем більше 50 % голосів. Як правило, партійний лідер виступає як кандидат в депутату під час виборів. Парламентська система Канади розширює можливості політичних партій та партійних лідерів. Якщо одна партія отримує більшість місць у Палаті громад, ця партія, як кажуть, має «уряд більшості». Через партійну дисципліну партійний лідер, котрий обирається лише одними виборами, здійснює значний контроль над кабінетом міністрів та парламентом.

Історично прем'єр-міністр і сенатори обрані генерал-губернатором як представник Королеви, хоча в сучасній практиці обов'язки монарха є лише церемоніальними. Отже, прем'єр-міністр, технічно обраний генерал-губернатором, призначений для всіх практичних цілей, вибраних партією з більшістю місць. Тобто партія, яка отримує більшість місць, звичайно утворює уряд, а лідер цієї партії стає прем'єр-міністром. Прем'єр-міністр не обирається безпосередньо загальним населенням, хоча прем'єр-міністр майже завжди обраний безпосередньо депутатом в межах свого виборчого округу. Сенатори, технічно обрані за схваленням монарха, урочисто обираються генерал-губернатором за порадою (для більшості практичних цілей авторитету) прем'єр-міністра.

Положення уряду меншини виникає тоді, коли партія, яка має більшість місць у Палаті Громад, має менше місць, ніж об'єднані опозиційні партії. У цьому сценарії, як правило, партійний лідер, чия партія має найбільше місць у Палаті, обирається генерал-губернатором для керівництва урядом, однак, для створення стабільності, обраний лідер повинен мати підтримку більшості палат, тобто вони потребують підтримка принаймні однієї іншої партії.

Федерально-провінційні відносини

У Канаді провінції вважаються співвласниками; суверенітет провінцій передається не генерал-губернатором або канадським парламентом, а через саму корону. Це означає, що Корона «розділена» на 11 юридичних юрисдикцій; в 11 «Коронах» — одина федеральна і десять провінційних.

Федерально-провінційні (або міждержавні, раніше Домініон-провінційні) відносини є регулярним питанням в канадській політиці: Квебек хоче зберегти і зміцнити свій відмітний характер, західні провінції хочуть більше контролювати свої багаті природні ресурси, особливо енергетичні запаси; Індустріалізована Центральна Канада стурбована своєю виробничою базою, а Атлантичні провінції прагнуть уникнути менш багатої долі, ніж решта країни.