Справа Єврейського антифашистського комітету — один з епізодів післявоєнних політичних репресій в СРСР.
Справа була порушена відносно групи єврейських громадських діячів СРСР — членів Єврейського антифашистського комітету (ЄАК) в 1948 році і тривала до 1952 року. 13 з 15 обвинувачених у кримінальній справі, включаючи С. А. Лозовського, І. С. Фефером та інших керівників ЄАК, були розстріляні 12 серпня 1952 року. Всього у справі ЄАК було репресовано 125 осіб, в тому числі 23 були розстріляні і 6 померли в ході слідства. Згодом всі засуджені у цій справі були реабілітовані. Ряд дослідників розцінюють справу ЄАК як прояв політики державного антисемітизму в СРСР.
Попередні події Єврейський антифашистський комітет під керівництвом театрального актора і режисера Соломона Міхоелса був створений в 1942 році одночасно з жіночим, молодіжним, всеслов'янськими комітетами та комітетом вчених, котрі повинні були забезпечувати підтримку СРСР під час війни з Німеччиною з боку відповідних зарубіжних кіл. Після війни в ЄАК перебувало 70 осіб, зокрема 15 членів президії. Їхню роботу забезпечували 18 штатних співробітників апарату і 60 співробітників редакції газети «Ейнікайт».
В післявоєнні роки висока популярність комітету і його зарубіжні зв'язки стали заважати Сталіну. Під кінець війни, а також після неї, ЄАК був залучений до документування подій Голокосту. Це було всупереч офіційній радянській політиці уявлення злочинів нацистів як злочинів проти всіх радянських громадян і не акцентуючи увагу на геноциді євреїв.Офіційно згадували про жертви серед євреїв насамперед за все в Німеччині і інших окупованих нацистами державах, але не на території СРСР. Радянська історіографія не виділяла відомості про знищення євреїв нацистами на території СРСР в самостійну дослідницьку проблему. ЄАК також перемкнувся на захист інтересів єврейського населення в середині країниВо время войны во фронтовых частях, а ещё более в тылу распространялись слухи о том, что «евреи не воюют», что на фронте их нет, что все они устроились в тилу, в снабжении и так далее, их вклад в победу принижался и замалчивался. В конце войны и сразу после её окончания выжившие на оккупированной территории и возвращающиеся из эвакуации евреи столкнулись как с трудностями при возврате своего жилья и имущества, захваченного в период оккупации соседями, так и с прямыми антисемитскими акциями. См в частности и , особливо тої частини євреїв, яка прагнула до культурної автономії, що заперечувало початковим планам Сталіна, створившого ЄАК як орган пропаганди за кордоном. Крім того, незадоволення Сталіна викликав особисто Міхоелс, на якого органами держбезпеки був сфабрикований компромат. Безпосередній «куратор» ЄАК, заступник міністра закордонних справ і керівник Радінформбюро Соломон Лозовський був звільнений з МЗС в 1945 році і позбавлений посади директора Радінформбюро в 1947 році.
Літом 1946 року Відділом зовнішньої політики ЦК ВКП(б) була організована перевірка діяльності ЄАК. Заступник начальника відділу Олександр Панюшкін заявив керівникам ЄАК Соломону Міхоелсу й Ісааку Феферу про намір закрити організацію. Але на той момент справа обмежилася виводом ЄАК з структури Радінформбюро і передачею під прямий контроль ВЗП (Відділа Зовнішньої Політики ЦК ВКП(б) 1 серпня 1946 року. 12 жовтня 1946 року Міністерство держбезпеки СРСР направило в ЦК ВКП(б) і Раду Міністрів СРСР записку «О националистических проявлениях некоторых работников Еврейского антифашистского комитета»О так называемом «деле Еврейского антифашистского комитета» , «Известия ЦК КПСС», 1989 г., № 12.
12 січня 1948 року по особистому наказу Сталіна Міхоелс був вбитий в Мінську групою офіцерів держбезпеки. Під час відрядження вони виманили його з готелю, відвезли на дачу голови МДБ Білорусії Лаврентія Цанави і вбили. Після цього вони інсценували автомобільну катастрофу, а тіло кинули на вулиці в місті. Міхоелсу були влаштовані урочисті похорони, але, тим не менш, розповсюдилась думка, що це не випадкова смерть, а вбивство. 26 жовтня 1948 року учасники вбивства «за образцовое выполнение специального задания правительства» були нагороджені орденами і особисто Цанава — орденом Червоного Прапора .
14 травня 1948 року була проголошена держава Ізраїль. Спочатку СРСР сприяв цьому надіючись на те, що вона може стати близькосхідним союзником СРСР. Але виникла проблема, пов'язана с активизацією радянських євреїв, яка викликала незадоволення влади. Апогеєм стало прибуття в СРСР 11 вересня Ізраїльської місії на чолі з Голдою Меєр і захоплена реакція на це єврейської спільноти Москви. Відносини з Ізраїлем не склалися, і з серпня 1948 року почалось посилення жорсткої позиції СРСР до Ізраїля і сіонізму.
Розпуск ЄАК та інших єврейських організацій Були закриті також газета «Ейнікайт» і видавництво, що її випускало «Дер Емєс» (Правда), на той час остання єврейська газета та останнє еврейське видавництво в країні. Паралельно розпочались арешти в керівництві Єврейської автономної області, були розпущені єврейські письменницькі союзи і закриті 4 (чотири), що ще залишилися, єврейські середні школи з навчанням на ідиші (в Чернівцях, Вільнюсі, Каунасі і Біробіджані, 1948). 1 грудня 1949 року був зачинений Московський державний єврейський театрКандель Ф. Очерк восемьдесят второй, були зачинені також останні, що залишилися єврейські театри — БілГОСЕТ в Мінську і Києвський ГОСЕТ в Чернівцях (1949—1950).
У січні 1949 року радянські засоби масової інформації почали пропагандистську кампанію проти «космополітів», явно націлену проти євреїв СРСР. Таким чином влада почала хвилю наступу на єврейську культуру. Поет Шмерке Качергінський опублікував у Парижі статтю «К ликвидации еврейской культуры в СССР»Качергински Ш. «Цвишн хамэр ун сэрп („Между молотом и серпом“). К ликвидации еврейской культуры в СССР», 1949, Париж , а поет Перец Маркіш висловився ще жорсткіше: «Гітлер хотів зруйнувати нас фізично, Сталін хоче зробити це духовно». Вихід друкованої продукції (зокрема книжки) їдишем було повністю заборонено, було навіть знищено останній набір друкарських давньоєврейських шрифтів. 15 червня 1949 року Головліт видав наказ № 620, за яким із бібліотек і книготорговельної мережі вилучалося близько 500 найменувань книг єврейських авторів російською мовою — як «сіоністських» або «націоналістичних». Євреїв масово звільняли з роботи. Аналогічні репресивні хвилі пройшли і в союзних республіках СРСР.
Політику режиму стосовно євреїв Костирченко назвав «каральної асиміляцією». Розпуск ЄАК, на його думку, став початком організованого зверху викорінення всього єврейського у літературі, культурі і соціальному житті країни.
Костирченко вважав, що долею ЄАК розпорядився особисто Сталін. З ним не згоден Жорес Медведєв, який зазначає, що 20 листопада Сталін перебував на відпочинку біля Сочі, а документ Політбюро завізований не особистим підписом, а факсиміле. У Москві Сталіна заміщав Р. М. Маленков. Медведєв вважає, що цим пояснюється і заборона на арешти, які Сталін «хотів контролювати особисто». Ключова роль Маленкова у справі ЄАК в частині контролю над слідством і судом зазначається також Комісією з вивчення сталінських репресій Політбюро ЦК КПРС.
Арешти Першим у цій справі, 16 вересня (ще до розпуску ЄАК) в Києві був заарештований поет Давид Гофштейн. Після 6 тижнів допитів його перевели до Москви. 16 грудня він під тиском слідства обмовив Міхоелса, Фефера та інших керівників ЄАК.
Ключовим моментом був арешт 24 грудня голови ЕАК Іцика Фефера, який вже до цього почав активну співпрацю з МГБ. Перец Маркіш, дізнавшись про арешт Фефера, сказав: «Ця скотина потягне за собою дуже багатьох». У той же вечір співробітники держбезпеки вивезли директора Єврейського театру Веніаміна Зускіна з лікарні, де він спав під дією снодійного. Отямився він на наступний день в тюремній камері.
Арешти були продовжені після Нового року, 13 січня були заарештовані головний лікар Центральної клінічної лікарні ім. Боткіна Борис Шимеліойович і співробітник Радінформбюро Йосип Юзефович. У ту ж ніч заарештували дружину і сестру Іцика Фефера.
З 24 по 28 січня було заарештовано ще 9 осіб: Ілля Ватенберг і його дружина Чайка Ватенберг-Островська, Давид Бергельсон, Лейб Квітко, Соломон Лозовський, Емілія Теумин, Перец Маркіш і Ліна Штерн. 29 січня був заарештований 65-ти літній академік Яків Парнас — у той же день він помер у в'язниці.
Особливо був обставлений арешт Лозовського. 13 січня він був викликаний в ЦК до Маленкова і Шкірятову, які докладно допитали його за його участі в проєкті створення в Криму єврейської автономії, який згодом став одним з найважливіших пунктів кримінальної справи. Сталін особисто відредагував проєкт постанови Політбюро про виключення Лозівського з партії в зв'язку з тим, що він «змовлявся за спиною ЦК ВКП(б) з єврейським антифашистським комітетом про те, як виконати план американських капіталістичних кіл щодо створення в Криму єврейської держави», а також постачав державними секретами американських розвідників" Гольдберга і Новика (обидва вони були американськими комуністами, а Гольдберг і зовсім співпрацював з МДБ). 26 січня після отримання Сталіним вибитих на допиті у Юзефовича свідчень проти Лозівського останній був заарештований.
До кінця лютого були заарештовані також поет Самуїл Галкін, заступник міністра держконтролю РРФСР Соломон Брегман, редактори і керівники видавництв Гершл Жиц, Соломон Рабинович, Соломон Котляр, Лев Стронгин, Мойсей Біленький, начальник Головного управління навчальних закладів Наркомату легкої промисловості Лев Шейнін. 3 липня був заарештований Леон Тальми. Соломон Хайкін (керівник прес-центру ЄАК) був заарештований 13 листопада 1951 року.
На момент розгону комітету у президії ЕАК перебувало 20 осіб. Троє з них були заарештовані: Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Яків Крейзер, академік Олександр Фрумкін, профспілковий діяч Мойсей Губельман.
З справою ЄАК також був пов'язаний арешт дружини В'ячеслава Молотова Поліни Жемчужної 21 січня 1949 року. Приводом стала її зустріч на дипломатичному прийомі з послом Ізраїлю Ґолдою Меєр у листопаді 1948 року, після якої міністр держбезпеки Віктор Абакумов став фабрикувати справу, намагаючись зв'язати Жемчужну з ЄАК. Проте зломити її на слідстві не вдалося, вона ні в чому не зізналася і її справа розглядалася окремо.
Реакція на арешти Оскільки офіційних повідомлень про арешти не було, то зовні це виглядало як зникнення цілої низки людей. На Заході це викликало занепокоєння, оскільки багато з них були досить відомі і за межами країни.
На науково-культурної конференції в Нью-Йорку в березні 1949 року голові Спілки письменників СРСР Олександру Фадєєву довелося брехати, що він бачив своїх єврейських колег зовсім недавно. Мовчав і обманював західних колег і кореспондентів також письменник Ілля Еренбург.
У квітні Національний комітет Комуністичної партії США доручив Говарду Фасту цілком таємно пред'явити на зустрічі з тим же Фадєєвим в Парижі звинувачення СРСР «в кричущих акти антисемітизму». Фадєєв у відповідь на перерахування фактів репресій, зникнень і антиєврейських публікацій у пресі заявив, що антисемітизму в СРСР немає. Співакові Полю Робсону у червні 1949 року під час перебування в Москві МДБ з метою дезінформації влаштувало зустріч з Іциком Фефером — його переодягли і привезли з в'язниці в готель до американця, проте Робсон здогадався про інсценування і, крім того, отримав інформацію від знайомих москвичів. Тим не менш, американські ліві, навіть маючи уявлення про реальну ситуацію, публічно продовжували захищати СРСР і заперечувати факти.
У самому СРСР за трьох заарештованих (академіків Парнаса і Штерн і доктора Шимеліовича) ризикнула публічно заступитися тільки одна людина — 90-річний український академік Микола Гамалія. 4 і 16 лютого 1949 року він надіслав Сталіну листа, в яких пов'язав арешти з антисемітизмом, який «пишним цвітом розквітнув останнім часом і в нашій країні».
Наслідок
Підготовка