Митрополит Віталій (в миру — Ростислав Петрович Устинов; 18 березня 1910, Санкт-Петербург — 25 вересня 2006, Мейгог, Квебек, Канада) — єпископ Російської Православної Церкви Закордоном, в 1986—2001 роки був її 4-м Першоієрархом.
Ставши ченцем у 1938 році, і священиком у 1941 році, з тих пір протягом більше 50 років був видатним діячем та ідеологом РПЦЗ. У 1951 році стає єпископом і священнослужителем в Бразилії. З 1955 року служив в Канаді; з 1957 року під його керуванням знаходилися всі парафії РПЦЗ в цій країні. Заснував у Бразилії та Канаді кілька скитів, при яких організовував друкарні. Був відомий своєю жорсткою позицією до лояльної з радянською владою Московською Патріархією та екуменічному руху. У 1986 році обраний Першоієрархом РПЦЗ зі залишенням за ним Канадської єпархії. На його первоієраршество припав розпад СРСР, припинення переслідування віруючих і початок масового відкриття нових парафій і монастирів Московського Патріархату як на території колишнього СРСР, так і в далекому Зарубіжжі. Не маючи довіри до священства Московського Патріархату, підтримав ті сили, які вимагали відкриття парафій РПЦЗ, через що значно ускладнив відносини між РПЦ і РПЦЗ.
У 2000 році через погіршення здоров'я фактично відійшов від справ, а восени 2001 року за власним бажанням пішов на спокій. Деякі миряни і клірики були непримиренно налаштовані до нового Першоієраха РПЦЗ митрополита Лавра, тому вони відвезли його до Спасо-Преображенського скита в Мансонвілі де митрополтит Віталій став формальним главою новоствореної РПЦЗ(В), яка в скорому часі розділилась на ряд дрібніших «гілок», які не визнають один одного.
Біографія
До постригу Ростислав Петрович Устинов народився в Санкт-Петербурзі 18 березня 1910 року в родині морського офіцера Петра Костянтиновича Устинова та Лідії Андріївни (до шлюбу Стопчанської), дочки жандармського генералаПРЕОСВЯЩЕННЫЙ ВИТАЛИЙ АРХИЕПИСКОП МОНРЕАЛЬСКИЙ И КАНАДСКИЙ ИЗБРАН МИТРОПОЛИТОМ РУССКОЙ ЗАРУБЕЖНОЙ ЦЕРКВИ. // «Кадетская перекличка» № 40 1986.
У 1920 році, під час Громадянської війни в Росії, Ростислав Устинов з родиною переїхав у Крим і вступив в Кадетський корпус, заснований генералом Врангелем. Наприкінці того ж року корпус евакуювали в Константинополь, згодом — в Югославію, спочатку в Бакар, а потім у Табір Стрнище (при евакуації корпус налічував 650 кадетів).
В 1923 році мати Ростислава, що до того часу вдруге одружилася з офіцером врангелівському армії Всеволодом Лангаммером (колись служив разом з Левом Третьяковим), викликала сина до Константинополя, звідки з ним переїхала в Париж, де помістила його під коледж імені святого Людовіка, яким керували єзуїти, у місті Ле Ман. Після закінчення коледжу Ростислав проживав з матір'ю і вітчимом в Каннах. 11 жовтня 1933 року отримав французьке громадянство.
У 1934 році був призваний у французьку армію де був зарахований до 9-го кірасирського (кінного) полку. По закінченні служби командир полку полковник де Мулен пропонує бригадирові Устинову залишитися у полку, обіцяючи йому підвищення в офіцери. Але продовжити військову кар'єру унтер-офіцером він відмовився і вирішив прийняти чернечий постриг.
Церковне служіння в Європі У 1936 році залишає Францію і поступив в Монастир преподобного Іова Почаївського в Ладомировой, тоді на території Чехословаччини. Архімандрит Нафанаїл (Львов) так описував його в 1940 році: «чудово володіє французькою та англійською мовою. Незважаючи на протидію сім'ї, він відчув прагнення до чернецтву, порвав зв'язки зі світом і прибув до обителі преп. Іова»архимандрит Нафанаил (Львов) Страничка из жизни обители преподобного Иова // «Православная жизнь». 1996. No 7. с. 21-27.
Під час свого останнього відвідування Європи восени 1937 року архієпископ Віталій (Максименко) відвідує і заснований ним монастир і наділяє у підрясник трудника Ростислава.
В 1938 году настоятелем монастыря архимандритом Серафимом (Ивановым) был пострижен в рясофор с именем Виталий, дабы, «как он сам и сказал, имя Виталий не прекращалось в нашей обители», 15 марта 1940 года был пострижен в мантию. Нёс послушание старшего наборщика и метранпажа типографии.
17 липня 1940 року єпископом Мукачівським і Прешовським Володимиром (Раїчем) був висвячений у сан ієродиякона. 10 жовтня 1941 року в Братиславі був висвячений архієпископом Берлінським і Германским Серафимом (Ляде) в сан ієромонаха з дорученням йому, залишаючись насельником монастиря, опікуватися два села біля кордону Чехословаччини з Польщею — Крайную Порубку і Медведже (нині округ Свидник).
Перед иеромонахом Виталием открывается огромная миссионерская деятельность в Берлине и его окрестностях, где приходится ежедневно посещать лагеря перемещённых лиц, проповедовать, служить, напутствовать сотни умирающих от голода, туберкулёза, ран.
Наступ червоної армії на Берлін змусив ієромонаха Віталія разом з настоятелем собору архімандритом Нафанаїлом (Львовим) покинути Берлін і заснуватися у Гамбурзі. Там він по дорученню церковної влади окормлював безліч біженцев у таборах для осіб північної Німеччини. Найбільшим був табір ФішбекИнок Всеволод (Филипьев) «ЯКО ОДИН ОТ ДРЕВНИХ» Жизнеописание митрополита Виталия (Устинова) на фоне эпохи , № 52 (215) Декабрь, 2006.
У 1947 році був возведений у сан архімандрита і по 1951 рік був настоятелем Успенського приходу в Лондоні, де по черзі служив в одному храмі з майбутнім митрополитом РПЦ Антонієм (Блумом) (громади РПЦЗ і Московського Патріархату орендували один храм, де служили по черзі). Всякий раз, коли архімандрит Віталій приходив у храм, щоб звершити богослужіння після того, як було звершено богослужіння громадою Московського Патріархату, храм освячував заново після осквернення.
Будучи настоятелем лондонського приходу, їздив по всій Англії, організував парафії в Манчестері, Престоні і Брадфорді, а також навертав у Православ'я деяких місцевих жителів.
Єпископ 12 липня 1951 року в Успенському храмі Лондона був хіротонісаний в єпископа Монтевидеоского, вікарія Сан-Паульской єпархії. Хіротонію звершили єпископ Женевський Леонтій (Бартошевич) і єпископ Брюссельський і Західноєвропейський Нафанаїл (Львів).
Прибувши до Бразилії, оселився в передмісті Сан-Паулу, містечку Віла-Альпіна. Там він заснував чернече братство, відкрив друкарню і влаштував невеликий притулок для хлопчиків, які навчалися богослужебному колі. Велика увага приділялася місіонерської діяльності серед російських емігрантів, так і серед місцевого населення. Єпископ Віталій і його ієромонахи відвідують православних людей по найглухіших куточків Бразилії. Їх працями ґрунтуються два приходу в центрі Бразилії: в Гоянії і в містечку Педрейра, передмісті Сан-Паулу. У своєму титулярном місті Монтевідео не служив.
У 1955 році призначений єпископом Эдмонтонским, вікарієм Канадської єпархії РПЦЗ з кафедрою в Едмонтоні (провінція Альберта) за дорученням управління западноканадскими парафіями. У квітні 1955 року, разом зі своєю монашою братією, відбув до місця нового служіння. У тому ж році в 75 милях від міста він влаштував Успенський скит.
У серпні 1957 року був призначений правлячим єпископом Монреальським і Канадським; влаштував Спасо-Преображенський скит в Мансонвилле.
У Монреалі придбав і благоліпно облаштував великий соборний храм, недалеко від якого розташований монастирське подвір'я та архієрейська резиденція. В подвір'ї була влаштована друкарню, що випускала богослужбову, вероучительную, церковно-історичну літературу і періодичне видання «Православное обозрение».
У 1958 році зведений у сан архієпископа з присвоєнням титулу Монреальського і Канадського, включений в Архієрейський Синод РПЦЗ.
За ініціативи Віталія в єпархії неодноразово проходили всезарубежные з'їзди російської молоді.
У своїй доповіді на Архієрейському Соборі Зарубіжної Церкви в 1967 році назвав екуменізм всепроникною єрессю свого часу, надавши великий вплив на загальну точку зору Руської Православної Церкви Закордоном з цього питання.
З 1976 року архієпископ Віталій був одним із заступників першоієрарха РПЦЗ митрополита Філарета (Вознесенського).
Митрополит Віталій був частим гостем релігійних програм на російській службі «Радіо Канада», де виступав зі зверненнями до важливих свят, давав інтерв'ю, де висловлювався з питань богословським, церковним, історичним, пояснював, чому РПЦЗ не має канонічного спілкування з Московським Патріархатом.
Першоієрарх Після смерті митрополита Філарета (Вознесенського) у 1985 році, в січні 1986 року Архієпископ Віталій обраний жеребом на посаду Першоієрарха Руської Зарубіжної Церкви з титулом митрополит Нью-Йоркський і Східно-Американський. Настолован 9 (22) січня 1986 року. Разом з тим залишився керівником Канадської єпархією.
Значительные изменения в жизни РПЦ, вызванные падением коммунистического режима в СССР, сделали возможным начало диалога между РПЦ и РПЦЗ. Со стороны самой РПЦ неоднократно звучали призывы к диалогу, однако митрополит Виталий неоднократно на протяжении 1990-х годов заявлял о своём негативном отношении к РПЦ и считал какие-либо контакты с ней невозможнымиВ. И. Косик. Виталий (Устинов) // Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2004. — Т. VIII. — С. 563—564. — 752 с. — 39 000 экз. — ISBN 5-89572-014-5..
У період первоиераршества митрополита Віталія був канонізований ряд святих: собор преподобних Оптинских старців і преподобний Паїсій Величковський (1990), святителі Іоанн Шанхайський і Сан-Франциський, Інокентій Московський і Миколай Японський (1994), святитель Іона Ханькоусский (1996), мученик ієрей Максим Горлицький (1998), святителі Філарет Московський, Ігнатій Кавказький, Феофан Затворник, блаженний Феофіл Київський (2000).
У 1998 році митрополит Віталій впав, зламав праву руку і після цього фактично не міг повноцінно здійснювати архієрейські богослужіння, і довгий час не міг навіть хреститися. Хвороба і фізична неміч митрополита Віталія стали однією з причин, що послідувало через кілька років, відходу на спокій.
26 жовтня 2000 року Архієрейський Собор РПЦЗ під головуванням митрополита Віталія у своєму посланні вітав деякі рішення ювілейного Архієрейського Собору РПЦ 13-16 серпня 2000 року, в тому числі канонізації новомучеників і прийняття «Основ соціальної концепції РПЦ». У Посланні зокрема говорилося: «Нас обнадіює прийняття нової соціальної концепції цим собором, яка, по суті, перекреслює „Декларації“ митрополита Сергія 1927 року». За рішенням Собору при Архієрейському Синоді РПЦЗ була створена комісія з питань єдності Російської Церкви.
На тому ж архієрейському соборі було прийнято «Звернення Російської Православної Закордонної Церкви до старообрядців», в якому висловлювалося співчуття про жорстокості завданих у свій час прихильників «старого обряду», а також прозвучав заклик до подолання цього сумного поділу.
4 грудня 2000 року митрополит Віталій оприлюднив послання, в якому заявив про свою незгоду з багатьма рішеннями Собору. У посланні сказано, що «Російська Зарубіжна Православна Церква, яка зберегла свою духовну свободу всі ці 80 років, ніколи не піде на з'єднання з Московською Патріархією».. Незважаючи на цей лист, 8 лютого 2001 року Архієрейський Синод РПЦЗ під головуванням митрополита Віталія зробив заяву про «внутрішній єдності» всіх членів Синоду.
Після оприлюднення 5 травня 2001 року «Звернення кліриків Західноєвропейської єпархії РПЦЗ», який містив заклик «протистояти новим курсом нашої Церкви», митрополит Віталій знову змінив позицію: 22 червня 2001 року він підписав «Окружне послання» із заявою, що «Основи соціальної концепції РПЦ» не можуть перекреслити «зрадницьку Декларацію 1927 р.» послання заперечувало те, що відбувається в Росії духовне відродження і визнало помилковим створення комісії з питань єдності Руської Церкви.
26 червня 2001 року заступник секретаря Архієрейського Синоду єпископ Гавриїл (Чемодаков) помістив на офіційному синодальному сайті «Заяву з Канцелярії Архієрейського Синоду», в якому говорилося, що «Окружне Послання» не було написано митрополитом Віталієм.