Лікург (, 800 до н. е.? — 730 до н. е.?) — легендарний законодавець Спарти, впровадив Конституцію держави, відому в усній формі як Велика Ретра.
Життєпис Відомості про Лікурга викладені Плутархом у «Порівняльних життєписах», проте уся інформація є дуже суперечливою.
Арістотель вважав, що Лікург був сучасником Іфіта, покликаючись як на доказ на олімпійський диск, який зберігає ім'я Лікурга. Ератосфен і Аполлодор, обчислюючи час за спадкоємністю спартанських царів, роблять висновок, що він жив небагатьма роками раніше першої олімпіади. Тімей припускає, що в Спарті було в різний час два Лікурги, але діяння обох приписані одному, знаменитішому; старший жив незабаром після Гомера, а за іншими відомостями — бачив Гомера на власні очі. До глибокої старовини відносять Лікурга й припущення Ксенофонта, який говорить, що він жив при гераклідах. Правда, гераклідами за походженням були й пізніші зі спартанських царів, але Ксенофонт, імовірно, має на увазі перших гераклідів, найближчих до Геракла.
Більшість письменників висловлюють його Лікурга наступним чином: від Прокла, сина Арістодема, народився Сой, від Соя — Евріпонт, від Евріпонта — Прітаней, від Прітанея — Евном, а Евному перша дружина народила Полідекта, друга ж, Діонасса, Лікурга. За Дієвхидом, Лікург — нащадок Прокла в шостому коліні й Геракла в одинадцятому.
З предків Лікурга Евріпонт першим ослабив єдиноначальність царської влади, догоджаючи натовпу. Коли помер Полідект, за загальною думкою, спадкувати йому повинен був Лікург, який правив, доки не виявилося, що дружина померлого брата вагітна. Тоді він оголосив, що царство належить дитині, якщо тільки народиться хлопчик, сам же надалі погоджувався володарювати лише на правах опікуна (таких опікунів для царів-сиріт лакедемоняни називали «продиками»). Але дружина брата таємно висловила готовність витравити плід, з тим щоб Лікург продовжував царювати, а її взяв за дружину. Цей задум обурив Лікурга, проте він прикинувся, ніби схвалює його й приймає, і заперечив лише в одному: не потрібно винищуванням плоду, отрутою калічити своє тіло й піддавати небезпеці життя, а турботу про те, як скоріше прибрати з дороги новонародженого, він, мовляв, візьме на себе.
Насправді, трапилося так, що він обідав з вищими посадовцями, коли жінка народила хлопчика й слуги принесли його Лікургу. Узявши немовляти на руки, Лікург, як розповідають, звернувся до присутніх: «Спартанці, у вас народився цар!» Потім він поклав дитину на царське місце й дав йому ім'я Харілай. Усі тріумфували, захоплюючись шляхетністю й справедливістю Лікурга.
Царювання Лікурга продовжувалося вісім місяців. Людей відданих йому було більше, ніж заздрісників, серед яких перше місце займали родичі і близькі матері новонародженого царя, що вважала себе ображеною. Брат Леонід одного разу особливо нахабно зачепив Лікурга, сказавши, що той збирається оволодіти престолом і йому, Леонідові, це абсолютно ясно. Такими словами він сіяв підозри, виставляв його зловмисником — на випадок, якщо з новонародженим царем трапиться що-небудь недобре. Подібного роду чутки виходили і від цариці. Важко страждаючи від цього і боячись невизначеного майбутнього, Лікург вирішив виїхати, щоб таким чином позбавитися від злого недовір'я, поневіряючись далеко від вітчизни, поки племінник не змужніє й у нього не народиться спадкоємець.
Відправившись в дорогу, Лікург спочатку побував на Криті. Він вивчив державний устрій, зближувався з найвідомішими з критян. Деякі тамтешні закони схвалив і засвоїв, щоб потім перенести до себе на батьківщину. З Фалетом, одним з тих, хто користувався на острові славою людини мудрої й досвідченої в державних справах, він подружився й схилив його переселитися до Спарти. Славлячись як ліричний поет і прикриваючись цим, Фалет на ділі закликав до покори й згоди через наспіви, що несли в собі певний стрункий порядок. Ці пісні непомітно пом'якшували вдачу слухачів, викидаючи з душі недоброзичливість, що панувала тоді в Спарті, тож Фалет дещо розчистив шлях Лікургу та його виховним намірам.
З Криту Лікург відплив до Азії. Там він вперше познайомився з поемами Гомера, ретельно їх переписав і зібрав, щоб відвезти з собою. Якісь чутки про ці твори вже розповсюдилися серед греків, деякі навіть володіли розрізненими їх частинами, занесеними до Греції випадково, але повне знайомство з ними вперше відбулося завдяки Лікургу.
Лакедемоняни сумували за Лікургом і неодноразово запрошували його повернутися. Самі царі теж з нетерпінням чекали його повернення, сподіваючись, що в його присутності натовп відноситиметься до них шанобливіше. У такому настрої знаходилися спартанці, коли Лікург приїхав назад і тут же почав змінювати і перетворювати весь державний пристрій. Він був переконаний, що окремі закони не принесуть ніякої користі. З цією думкою він перш за все відправився в Дельфи.
Піфія зустріла Лікурга який входив у храм словами: «Бачу тебе я, Лікург, прийшов в храм мій багатий. Як мені тебе називати, я не знаю: хоча схожий з людиною. Все ж тебе назву я безсмертним скоріше, чим смертним!»
Підбадьорений пророцтвами оракула, Лікург вирішив залучити до виконання свого задуму найкращих громадян і провів таємні переговори спочатку з друзями, поступово охоплюючи все ширший круг. Коли прийшов час, він наказав тридцяти знатним мужам вийти рано вранці із зброєю на площу, щоб навести страх на супротивників. З них двадцять, найзнаменитіші, перераховані Герміппом, першим помічником Лікурга і найбільш ревним послідовником назвали Артміада.
Як тільки почався виступ, цар Харілай, злякавшись заколоту, сховався в храмі Афіни Міднодомної, але потім, повіривши домовленостям і клятвам, вийшов і навіть сам взяв участь в тому, що відбувалося. Він був від природи покірливий; Архелай, що розділяв з ним престол, сказав: «Зрозуміло, Харілай — прекрасна людина: адже він навіть на негідників не уміє гніватися!» Перша ретра З численних запроваджень Лікурга першим і найголовнішим була Герусія — рада старійшин, що мала рівне з царською владою право голосу при рішенні найважливіших справ: двадцять вісім старійшин тепер постійно підтримували царів, чинячи опір демократії, але в той же час допомагали народу оберігати вітчизну від тиранії.
Назване число Арістотель пояснює тим, що раніше у Лікурга було тридцять прихильників, але двоє, злякавшись, відійшли від участі в справі. Сфер же говорить, що їх із самого початку було двадцять вісім. Можливо, Лікург поставив двадцять вісім старійшин, аби разом з двома царями їх було рівно тридцять.
Лікург привіз з Дельф особливе пророцтво із цього приводу, яке називають «ретрою». Воно свідчить: «Храм Зевса Силланійського і Афіни Силланійської розділити на філи і оби. Заснувати тридцять старійшин з вождями сукупно. Час від часу скликати Збори між Бабікою і Кнакіоном, і там пропонувати і розпускати її, але панування і сила належитиме народу».
Арістотель стверджує, що Кнакіон — це річка, а Бабіка — міст. Між ними і відбувалися збори, хоча в тому місці не було ні портика, ні яких-небудь інших укриттів: на думку Лікурга, ніщо подібне не сприяє здоровості думок, навпаки — присутні, замість того щоб займатися справою, роздивляються статуї, картини, проскеній театру, або стелю Ради, занадто урочисто прикрашену. Нікому із звичайних громадян не дозволялося подавати свою думку, і народ, сходячись, лише затверджував або відхиляв те, що запропонують старійшини і царі. Але згодом натовп різного роду вилученнями і збільшеннями став спотворювати затверджувані рішення, і тоді Полідор і Феопомп зробили до ретри таку приписку: «Якщо народ ухвалить невірно, старійшинам і царям розпустити», тобто рішення прийнятим не вважати, а піти і розпустити народ на тій підставі, що він перекручує і переінакшує корисне. Вони навіть переконали всю державу в тому, що таке веління бога, як виявляється з однієї згадки у Тіртея: «Ті, хто в печері Піфона почули Феба речення, Мудре слово богів в будинок свій рідний принесли: Хай в Раді пануй, яких боги шанували, Першими будуть; нехай милу Спарту зберігають. З ними радники-старці, за ними — мужі з народу Ті, що повинні відповідати мовою прямої на питання.»
Отже Лікург додав державному управлінню змішаний характер, наступники його, бачивши, що олігархія все ще занадто сильна, накидають на неї владу ефорів-охоронців — приблизно сто тридцять років опісля після Лікурга, при царі Феопомпі. Першими ефорами були Елат і його товариші. За переказами, дружина лаяла Феопомпа за те, що він залишить дітям царську могутність меншою, ніж отримав сам. «Навпаки, великою, оскільки тривалішою», заперечував цар. І дійсно, спартанські царі не випробували того, що мессенці і аргів'яни чинили з своїми правителями, що не бажали поступатися на користь народу.
Друге і найсміливіше з перетворень Лікурга — переділ землі. Оскільки панувала страшна нерівність, натовпи незаможних і таких, що мають потребу обтяжували місто, а всі багатства перейшли в руки небагатьох, Лікург, щоб викорінити нахабство, заздрість, злість, розкіш і ще старіші, ще грізніші недуги держави — багатство і бідність, умовив спартанців об'єднати всі землі, а потім поділити їх наново і надалі зберігати майнову рівність. Переваги ж радив шукати в доблесті, «Бо немає між людьми іншої відмінності, іншої першості, ніж те, що встановлюється осудом ганебному і похвалою прекрасному.»
Переходячи від слів до справи, він розділив Лаконію між періеками, або, інакше кажучи, жителями навколишніх місць, на тридцять тисяч ділянок, а землі, що відносяться до самого міста Спарті, на дев'ять тисяч, за кількістю сімей спартіатів. Деякі пишуть, що Лікург нарізував шість тисяч наділів, а ще три тисячі додав згодом Полідор. Інші — що обидва роздали по чотири з половиною тисячі наділів. Кожен наділ був такої величини, щоб приносити по сімдесяти медимнів ячменю на одного чоловіка і по дванадцяти на жінку і відповідну кількість рідких продуктів. Лікург вважав, що цього виявиться достатнім для такого способу життя, який збереже його співгромадянам сили і здоров'я, між тим як інших потреб у них бути не повинно. Розповідають, що пізніше, проїжджаючи недавно зжатими полями, де рівними рядами височіли однакові купи колосів, він посміхнувся і промовив своїм супутникам: «Вся Лаконія здається мені власністю багатьох братів, які тільки що її поділили».
Потім він узявся за розподіл і рухомого майна, щоб до кінця знищити усіляку нерівність, але, розуміючи, що відкрите вилучення власності викличе різке незадоволення, здолав пожадливість і користолюбство непрямими засобами. По-перше, він вивів з вживання всю золоту і срібну монету, залишивши в обігу тільки залізну, та і тією при величезній вазі і розмірах призначив нікчемну вартість, так що для зберігання суми, рівної десяти мінам, був потрібний великий склад, а для перевезення — парне запрягання. У міру розповсюдження нової монети багато видів злочинів в Лакедемоні зникли. Кому, насправді, могло скортіти красти, брати хабарі або грабувати, якщо нечесно нажите і заховати було немислимо, і нічого завидного в тім не було, і навіть розбите на шматки не отримувало ніякого вживання? Лікург, як повідомляють, велів загартовувати залізо, занурюючи його в оцет, і це позбавляло метал пластичності, він ставав крихким і ні на що не придатнішим, бо жодній подальшій обробці вже не підлягав.