Давньовірменська історіографія — сукупність робіт вірменських авторів V—XVIII століть (літописів, хронік, інших джерел), присвячених історії власне Вірменії, що вміщають опріч того численні звістки про сусідні держави і регіони: Південний Кавказ, Візантія, Близький та Середній Схід. Виникла на схилі античності вірменська історіографія займала панівне становище у вірменській середньовічній літератері.
Періоди спаду й підйому культурної активності у Вірменії завжди резонували зі змінами у політичному стані. Найбільш раннє повідомлення про створення історичного оповідання відноситься до I століття до н. е.. З самого початку виникнення вірменської писемності нагальним завданням стало запис, пояснення і збереження історії вірменського народу, а V століття стало «Золотим століттям» національної літератури. В цей час виникає концепт безперервної та унітарної історіографічної традиції, коли автори починали свою оповідь там, де зупинилися їх попередники. В середині VI століття була створена вірменська ера літочислення. З VII століття, починаючи з арабського завоювання, у деяких істориків намічається тенденція створення географічно і хронологічно більш універсальних історій, зароджуються жанр хроніки та історична географія. Новий підйом історіографії охоплював період X—XIV століть, і в першу чергу це пов'язано з відновленням монархії в особі Вірменського царства Багратидів і Кілікійської вірменської держави. У XIV столітті історіописання вступило в смугу занепаду, пов'язаного з навалою татаро-монгольських племен і мамлюцьким вторгненням, яке тривало більш двох століть, протягом яких не було створено серйозних історичних праць. Історична література цього періоду представлена головним чином дрібними хроніками та пам'ятними записами рукописів. Історіографія знову відродилася в XVII столітті. Останнім великим представником вірменської середньовічної історіографії і попередником сучасної історичної науки вважається Мікаел Чамчян, автор 3-томної «Історії Вірменії» (1784-1786).
Починаючи з V століття вірменська історіософія розглядала власну історію як продовження біблійної історії вибраного народу: випробування вірмен не що інше, як божественне покарання, в кінці якого буде повернення божественної благодаті. Більшість вірменських істориків вважали, що їхні твори мають як моральну, так і інформативну ціль: історія це запис Божого провидіння і читач повинен наслідувати приклади доброчесної поведінки. вважає Агатангелоса, Єгіше і Мовсеса Хоренаці трьома основними авторами, які «визначили ставлення вірмен до свого місця у світі». Після появи ісламу в VII столітті різкої зміни в концепції історіописання не сталося, і розуміння мети історії залишилося колишнім. Наприкінці IX століття відновлення вірменської держави підтвердило історіософію , який передбачив можливе звільнення Вірменії від мусульманського правління. Проте вже з другої половини XI століття завданням істориків стало осмислення в контексті історіографічної традиції втрати незалежності і наступних сельджуцьких завоювань. До середньовіччя основні особливості вірменської історіографії були сформовані. Більш пізні автори могли спиратися на давні традиції про походження вірмен, про їх індивідуальну християнську спадщину з її акцентом на єврейські паралелі, а також на рамки і цілі історіографії.
Праці вірменських істориків і хроністів містять багаті відомості про суміжні держави, регіони і країни, з якими контактували вірмени.
Існують декілька версій періодизації давньовірменської літератури. Бахчинян поділяє стародавню та середньовічну вірменську літературу на такі 4 етапи: V—IX століття—X-XII століття, XIII—XVI ст., XVII—XVIII століття.
Вивчення
На думку і О. Кудрявцева, в III—I ст. до н. е. у вірмен існували особливі тайнописи, якими писалися храмові книги і літописи. Інші фахівці, навпаки, відкидають концепцію існування літератури вірменською мовою у дохристиянський період. Так, на думку , вірмени були знайомі з класичною культурою задовго до V століття нашої ери, однак література вірменською мовою почала свій розвиток доволі пізно. Політична і соціальна індивідуальність Вірменії та вірмен сходить до часів Давньоперської імперії (VI—IV століття до н. е.), але їхня література, яка йшла пліч-о-пліч з культурною революцією, викликаною перетворенням Вірменії, була продуктом християнських часів. Томсон зазначає, що вірмени були відомі в університетах грецькомовного світу як вчителі та науковці, а цар Артавазд II, що жив у I столітті до н. е., мав репутацію автора п'єс і історій грецькою мовою. За повідомленням Плутарха твори Артавазда в його час все ще зберігалися: «...Артабаз навіть складав трагедії і писав промови та історичні твори, з яких частина збереглася». Німецький історик висловив гіпотезу, що історичний твір вірменського царя міг бути джерелом Плутарха для написання деяких частин його історії, зокрема для життєпису Красса, його східного походу і битви при Каррах. Не заперечуючи такої можливості В. Тарн вважав, що Артавазд навряд чи володів історичним мисленням. Судячи за даними, наявними у Мовсеса Хоренаці, історіографія у Вірменії, крім царського двору, створювалася також в язичницьких храмах, у середовищі жерців. Храми і жрецтво грали величезну роль в економічному, суспільному та особливо культурному житті Стародавнього Сходу та елліністичних держав. Храми були центрами розвитку культури, зокрема науки та літератури. Жрецтво прагнуло монополізувати літературну діяльність у державі. Відоме ім'я ще одного автора дохристиянського періоду. Хоренаці згадує храмові історії, складені , жерцем в Ані, місця святилища Арамазда, і порівнює їх з книгами персів і вірменськими епічними піснями: «Про це, як і про багато інших речей, про які нам належить ще розповісти, достовірно оповідає нам Олюмп, жрець з Хані, автор храмових історій; про це свідчать також перські книги і пісні вірменських казок». Згідно з Мовсесом, у II—III століттях Вардесан вивчав ці історії і переклав їх сирійською мовою. вважає, що історик храму Ані міг бути місцевим жерцем з грецьким ім'ям, як і його колеги в Лідії. Історія Олюмпа охоплювала період від Єрванда IV до Арташеса I.
Історіографія V—IX століть
«Золотий вік»: становлення історичних ідеалів
Як зазначає , Вірменія в пізній античності була важливим компонентом Закавказзя. Займаючи велику географічну зону, вірмени були більш значущою силою, ніж їх північні сусіди, ібери і різноманітні народи Кавказу, а на сході вони втягнули у свою культурну орбіту албанців. IV—V століття були сповнені доленосних для вірмен політичних і культурних подій. На початку IV століття Велика Вірменія прийняла християнство як державну релігію. Поява західної орієнтації, заохочуваної церквою, означала категоричну зміну світогляду. Формувальний етап історіописання після прийняття християнства ознаменувався радикальною переорієнтацією мети і способу увічнення та інтерпретації історії. У 387 році Вірменія була розділена між Римом і Персією, причому більша її частина відійшла до останньої. У 428 році на прохання вірменських нахарарів сасанідський шахіншах скасував васальне від нього Вірменське царство, і країна надалі керувалася марзпанами, призначуваними шахіншахом. Сасаніди, що дотримувалися маздаїзму, намагалися нав'язати свою релігію нещодавно християнізованим вірменам, але після Аварайрської битви 451 року і війни 484 року останні зуміли забезпечити свою релігійну автономію в межах Перської імперії. Приблизно протягом сторіччя після офіційного прийняття християнства вірмени все ще покладалися на грецьку і сирійську версії Біблії та інших релігійних книг. З метою перекладу Біблії проповідник християнства Маштоц близько 406 року створив вірменський алфавіт, однак дуже скоро процес переріс у , а вже в середині століття почали створюватися перші оригінальні праці. Створення алфавіту практично було частиною процесу християнізації країни. На тлі складних політичних умов V століття стало вірменської літератури, а в другій його половині історіографія досягла свого найвищого розквіту. З'явилася помітна кількість історіографічних робіт, визначилися основні особливості історичної прози. Бурхливий розвиток літератури відразу після винайдення писемності Роберт Томсон пояснює знайомством вірмен з культурою пізньої античності і підтримкою вищої влади. Важливою подією для подальшого розвитку історіографії стали переклади і Євсевія Кесарійського вірменською мовою. Згідно з Томсоном, «Церковна історія» запропонувала модель написання історії в християнському контексті, а «Хроніка» була основним джерелом пізніших знань про імперії стародавнього світу. Починаючи з Мовсеса Хоренаці, історики покладалися на «Хроніку» Євсевія не просто як джерело інформації про невірменський світ, але як на схему, в якій історія Вірменії мала своє законне місце. Таким чином, стало можливим помістити стародавні усні перекази про походження вірменського народу в моделі світової історії і продемонструвати старовинність Вірменії як окремої та індивідуальної нації. Поряд з цим релігійна боротьба протягом V століття залишила глибокий відбиток на історіографії і мотив відданості батьківщині і християнству ранніх класичних істориків став частиною вірменського історичного мислення. Згідно з Тарі Л. Ендрюс, вірменські історії цього періоду написані з позиції земель в межах Перської імперії та мало говорять про їх відносини з римським світом. Французький вірменіст характеризує доарабську вірменську історіографію як біблійну, національну, унітарну і маміконянівску, тобто зосереджену навколо ведучої знатної родини у країні після падіння Аршакідського царства. До числа істориків до золотого століття вірменської літератури традиційно належать , Агатангелос, Єгіше, Фавстос Бузанд, Лазар Парпеці і Мовсес Хоренаці.
Першою відомою оригінальною історичною працею, написаною вірменською мовою, є твір учня Маштоца вардапета , в якому автор описав життя свого вчителя, історію винаходу вірменського письма, відкриття перших шкіл і зародження літератури. «Житіє Маштоца» написане між 443-450 роками. У своїй філософії історії Корюн розглядає Біблію, і, зокрема, Старий Завіт, як документ історії богообраного народу. Згідно з ним, із появою християнської епохи історія нового богообраного народу це історія християн і, зокрема, вірмен. Як зазначає Жан-П'єр Мае для Корюна після хрещення історія вірмен має ту ж цінність та законність, що й Святе Письмо.
Корюн служив одним із джерел «Історії Вірменії» Агатангелоса. Книга написана в останній третині V століття і містить важливі відомості про соціальну структуру вірменського суспільства періоду царювання у Великій Вірменії Тірдата III, про прийняття країною християнства в якості державної релігії, діяльність Григорія Просвітителя і боротьбу проти давньовірменської язичницької релігії. В цілому охоплює часовий діапазон між 226 і 330 роками. Збережений донині текст є редакцією VII—VIII століть. Праця дуже рано була перекладена іншими мовами: у V столітті - грецькою, в VII—VIII століттях — арабською; збереглися різні версії в середньовічній латинській, ефіопській та слов'янській літературах. Агатангелос був першим у низці письменників, які встановили незгладимий відбиток на тому, як наступні покоління розглядали своє християнське начало. Солідарна взаємодія між церквою і державою, як показано у Агатангелоса, стала стандартним образом золотого століття, і впродовж століть різні історики і поети чекали відновлення свободи Вірменії.