Дмитро́ Дми́трович Віто́вський (нім. Demetrius von Witowskyj,  — Гнат БурякСтрілецька Голгофа. Спроба антології. — Л. : Каменяр, 1992. — С. 382.; , Медуха, Станиславівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Галицький район, Івано-Франківська область, Україна — , Ратибор, Сілезьке воєводство, Польща) — український громадський, адвокат, військовий та політичний діяч часів Габсбурзької монархії, військовик і літератор, письменник, фігурант судового процесу 101 у Львові 1911 року, сотник 2-го куреня Легіону Українських січових стрільців, полковник УГА, начальний командант Львова, один з організаторів Української галицької армії, організаторів Листопадового чину та встановлення української влади на території Галичини. Державний секретар військових справ ЗУНР. Як впливовий військовий й політичний діяч відіграв важливу роль в затвердженні владою ЗУНР акту злуки між УНР й ЗУНР. Батько Дмитра Вітовського, поручника УПА.

Належав до покоління українських політичних і військових діячів, яке сформувалося в середовищі галицького студентства, січового та радикального руху напередодні Першої світової війни. Як активний учасник українського національного життя в Австро-Угорщині брав участь у студентських організаціях, підтримував боротьбу за відкриття українського університету у Львові, був пов'язаний із розвитком мережі товариств «Січ» і входив до середовища українських радикалів.

Із початком Першої світової війни став одним із чільних старшин Легіону Українських січових стрільців, пройшов основні бойові кампанії УСС, відзначився у боях на Маківці, Лисоні та під час організації українського шкільництва на Волині. У листопаді 1918 року відіграв ключову роль у встановленні української влади у Львові, став одним із керівників Листопадового чину та організаторів Української галицької армії. Як державний секретар військових справ ЗУНР був причетний до формування військової системи республіки й підтримував курс на об'єднання західноукраїнських земель з Українською Народною Республікою.

У 1919 році входив до дипломатичної делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції, де представляв українські інтереси. Загинув в авіакатастрофі під час повернення в Україну. Посідає важливе місце в історії українських визвольних змагань як військовий організатор, політичний діяч і символ стрілецького покоління.

Життєпис

Освіта та громадська діяльність Народився 8 листопада 1887 року в дрібношляхетській родині в селі Медуха під Галичем Станиславівського повіту у родині селянській родині хлібороба-шляхтича Дмитра Вітовського старшого. Батько віддав його до польської (бо української тоді не було) гімназії Станіслава, (нині Івано-Франківськ). Навчаючись у Станиславівської гімназії з 1898 року, під час навчання в якій певний час очолював таємний Драгоманівський гуртожиток гімназистів. Був учасником гуртка української молоді, який керував молодий літератор Микола Євшан. За браком коштів Дмитро оселився у дешевій Миколаївській бурсі, що підтримувалась російським урядом і відтак насаджувала москвофільство. Випускник правничого факультету Львівського університету, брав участь в акціях за викладання українською мовою[Чорновол Ігор. Герой Листопадового Зриву: Дмитро Вітовський // 100 видатних львів'ян. Львів. 2023. С. 92-95.].

Дмитро Вітовський був членом Головної управи Української радикальної партії, яку створили Іван Франко, Михайло Павлик та інші молоді революціонери під впливом ідей Михайла Драгоманова. Організатор спортивного товариства «Січей» та Просвіта, голова драгоманівської таємної організації, один із найактивніших провідників студентської молоді. Розпочинає писати поезії та оповідання під псевдонімом Гнат Буряк, дописує до галицьких й наддніпрянських часописів і журналів. Брав участь у боротьбі за створення українського університету, розробив план звільнення з в'язниці Мирослава Січинського, котрий здійснив замах на намісника Галичини графа Андрія Потоцького. Дмитро знайшов серед наглядачів тюрми двох українців, які зробили дублікат ключа від камери Січинського, передали йому форму наглядача й увечері провели за браму, де вже чекав Вітовський. За активну політичну діяльність був засуджений та позбавлений старшинського ступеня австрійської армії, якого отримав 1908 року.

В той період у Львівському університеті інтенсивно проводилась полонізація. 1 липня 1910 року був ув'язнений за участь у протестах у Львівському університеті за утворення окремого вишу для українців. На студентських зборах Вітовський виголошує палку промову, закликаючи провести нелегальне віче у будівлі університету. Спроба ж студентів-поляків розігнати віче вилилась у барикади і стрілянину в коридорах вишу. Тоді від пострілу був смертельно поранений Адам Коцко. Року 1911 Дмитра разом з іншими студентами, серед яких були Микола Залізняк, Антін Крушельницький, Роман Ставничий та інші, відрахували з університету й заарештували за участь у мітингу за український університет. Взимку 1912 року був відрахований з Львівського університету. Існує міф про те, що він будучи офіцером австрійської армії був позбавлений цього звання за політичну діяльність, однак Вітовський ніколи не мав офіцерського звання. Як однорічний доброволець, він після військової служби отримав звання кадета резерву, тобто лише кандидата на офіцерське звання. За політичну діяльність його позбавили його звання, натомість надавши йому звання фельдфебуль – тобто того який у воєнний час може виконувати обов'язки офіцера. Закінчував навчання Краківському університеті. Напередодні Першої світової війни мав наміри стати адвокатом в Коломиї, адже у зв'язку зі смертю Євгена Косевича для цього звільнилось місце та канцелярія . В 1914 року за організацію акції проти чорноризників станіславівського єпископа Хомишина, що спільно з урядовцями виступили проти вшанування пам'яті Тараса Шевченка, Дмитра Вітовського заарештували, понизили зі ступеня старшого кадета запасу до підстаршини.

Перша світова війна Вітовський не уникнув би тюрми, аби не почалась Перша світова війна. Коли спалахнула Перша світова, Головна Українська Рада закликала українців не мобілізованих до австрійського війна вступити до УСС як добровольці. Від початку Першої світової війни, зі серпня 1914, Дмитро Вітовський — сотник у легіоні Українських січових стрільців, член Української бойової управи, співзасновник Стрілецького фонду та комендант першого львівського куреня УСС. 2 серпня 1914 була створена центальна політична організція "Головна українська рада". На першому засіданні вона вирішила організувати військову формацію добровольців під назвою Українські січові стрільці та Вітовський призначений сотником. Головні управи стрілецьких та руханкових оргазацій об'єднались в Українську Боєву Управу, в яку також ввійшов Дмитро Вітовський. Для поширення стрілецької самостійницької ідеології серед громадства, Вітовський заснував місячник "Шляхи", що друкувався у 1915-1918 у Львові. В легіоні УСС, куди був переведений з австрійського війська, перебував із серпня 1914 року, командир однієї з найкращих сотень напівкуреня Шухевича. Сформовані у Львові стрілеьцькі сотні виїхали до Стрия, де 3 вересня майбутній офіцер склав присягу. Текст присяги від стрільців приняв отець Остап Нижанківський. З ініціативи Вітовського група стрільців та страшин відмовилась від офіційного тексту присяги австрійської армії. Після початку великої війни зголосився добровольцем в Легіон Українських січових стрільців і очолив перший курінь. Підстаршині Дмитру Вітовському доручили формувати перший курінь УСС у будинку на Зеленій, 5.

УССтрільці належали до 25 австрійського корпусу, що був під командою генерала Петера Гофмана. 3 вересня на привокзальній площі відбувалось урочисте прийняття присяги. Більшість стрільців виступили проти традиційного тексту, однак після погроз командування припинити постачання легіону, їм довелось погодитись. Новосформовані сотні УСС виїхали зі Стрия на Закарпання 4 вересня, а на другий день біля Мукачево. Наказом командування від 7 вересня 1914 Вітовського було іменовано сотником та призначено командиром сотні третьогопікуреня отамана Шухевича. Сотня Вітовського була розміщена в Страбичеві та входила до складу півкуріня Степана Шухевича. 22 вересня до Мукачево прибув надпоручник генерального штабу Петар Кватернік з планом так званої "малої війни". Згідного цього плану сотням Горука, Вітовського, Будзиновського та Барана було наказано розділити на розвідувальні групи по 20 стрільців на чолі зі старшинами. Вони мали проникнути на лінію фронту та вести в тилу російської армії партизансько-диверсійно війну та розвідку противника. 25 вересня сотня Осипа Семенюка атакувала російських кіннотників на дорозі Турка–Сянки. Лише кілька розвідувальних зуміли проникнути в тилу противника. Розвідгрупа четаря Іваненка, втрашивши п'ять стрільців, досягла Дрогобича та перерізала лінії зв'язку та зібрала дані про сили та розташування російських частин. Розвідгрупа Біленського пройшла до Болехова та у сутичці з росіянами загинула. 27 вересня російській війська прорвали австрійську оборону на Ужоці та прорвала наступ через Бескиди на Воловець та Сваляву. В перших днях жовтня сотні УСС куріня Григорія Коссака та півкуріня Степана Шухевича, до яких входила сотня Вітовського, розмістилась у Чинадієві на Закарпатті. У жовтні сотню Вітовського підпорядкували генералу Леману, командиру восьмої кінної дивізії, яка брала участь у жовтневому наступі Австрійських військ на Галичині. У жовтні 1914 австрійські війська прорвали оборону росіян в Карпатах та контрнаступом у бік Львова відкинула частину 8-ї армії генерала Брусилова до Стрия та Дрогобича. Легіон діяв у складі авангарду 55-ї піхотної дивізії генерала Гната Фляйшмана. Наступ здійснювали в напрямі з Ужка до Старого Самбора. Сотні Вітовського, Горука та Устияновича оволоділи Синьовидним, Любінцями та Голобутовим, а 20 жовтня зайняли Стрий. 24 жовтня сотня Вітовського проявила спротив проти переважаючих російських сил та витримала свої позиції, попри попередній відступ австрійських сил. Тоді сили сотні зазнали значних втрат. Наприкінці вересня та жовтня 1914 року, в боях у Карпатах та і Прикарпатті прийшло бойове хрещення галицькі старшини та стрільці Легіону УСС. Тоді з'явились перші жертви. Сотня Василя Дідушка на Вересках втратила 63 бійців, протягом 15 жовтня сотня Осипа Букшованого втратила 16 стрільців, стільки ж втратила сотня Дмитра Вітовського в бою під Стриєм.