Атланти́да () — міфічний зниклий острів або континент; Платон у діалогах «Критій» і «Тімей», посилаючись на давньоєгипетські перекази, що їх Солон почув від єгипетських жерців, повідомляє, що Атлантида нібито була квітучою державою, якою правили могутні володарі, а з мешканцями острова — атлантами — воювали предки афінян. Від назви острова походить назва Атлантичного океану.
Метафорично Атлантида — прекрасна заповідна країна; пошуки Атлантиди — самовіддані спроби зробити відкриття.
Платонівська Атлантида
Платон описує Атлантиду як багатий острів, що знаходився в давнину за Геракловими стовпами. Завдяки цьому тоді було можливим досягти з інших островів, зупинившись в Атлантиді, далеких земель за морем. Влада її жителів, атлантів, поширювалася на сусідні острови, Лівію і Європу аж до Тірренії. Атланти тримали в страху всіх сусідів і мали величезну могутність. Предки афінян повстали проти атлантів і перемогли їх, попри зраду союзників, чим врятували від рабства всі інші народи. Коли згодом стався землетрус і потоп, наслані богами в покарання атлантам, Атлантида потонула, а разом з нею загинули армії греків, проте самі афіняни вцілілиПлатон. Тімей. 24-25..
Походження атлантів Бог морів Посейдон отримав Атлантиду у володіння, коли боги жеребом ділили між собою землі. За розмірами вона перевищувала Лівію та Азію (відому грекам). Острів мав гори, які оперізували його краї, з невеликим виходом до моря. Між горами лежала величезна родюча долина, зрошувана каналами. В центрі височів пагорб, де жили цар Евенор, його дружина Левкіппа і дочка Клейто. Посейдон, після смерті правителів, закохався в Клейто і наділив Атлантиду напрочуд хорошими умовами. Він розділив долину трьома кільцями води, що зробило пагорб неприступним, адже люди тоді не знали судноплавства. На самому пагорбі Посейдон створив два джерела, гаряче і холодне, а землі зробив надзвичайно родючими, тому тамтешні жителі мали достаток у їжіПлатон. Критій. 113 c-e..
Від Посейдона Клейто народила п'ять пар близнюків, які поділили між собою владу. Перший з них, званий Атлантом, отримав у володіння центр і став головним. Інші розділили володіння рештою земель Атлантиди, навколишніми островами й материками, як вказав Посейдон. Влада передавалася їхнім нащадкам від батька до старшого сина і атланти, процвітаючи, владарювали над іншими народамиПлатон. Критій. 114a-d.
Процвітання Атлантиди Атлантида мала густі ліси, родючі поля, різноманітні родовища металів і слонів, що давало цінну слонову кістку, тож атланти швидко накопичили величезні багатства. Царі Атлантиди перекинули мости через кільця води, прокопали канали, звели святилища, палаци, гавані й корабельні та облаштували острівПлатон 114 d-e. 115a-e.. В центрі Атлантиди було споруджено храм Клейто і Посейдона, обнесений золотою стіною, а також храм окремо Посейдона із золота, срібла, слонової кістки й орихалку. Кільця землі заповнювали святилища різним богам, гімнасії та житла. До Атлантиди прибували купці з усіх земель і канали постійно заповнювали корабліПлатон. Критій. 117 b-e..
Закони атлантів було записано на орихалковій стелі в храмі Посейдона; згідно з ними царі Атлантиди раз на кілька років збиралися разом аби вирішувати нагальні питання. Вони слідкували одне за одним, щоб ніхто не вчинив несправедливості чи злочину, вершили суд і приносити жертви богам. Атлантида поділялася на 60000 частин по 10 на 10 стадій, кожна з яких мала у випадку війни постачати частину чоловіків і колісниць до загального військаПлатон. Критій 119.. Ніхто з царів атлантів не мав права іти війною на іншого, але коли будь-якому чужоземці оголошували війну, або спалахувало повстання, інші мусили його підтримати. Коли траплялося, що хтось з царських родичів вчинив злочин і мусить бути страчений, царі вирішували його долю голосуваннямПлатон. Критій 120 d..
Загибель Атлантиди Царі Атлантиди довго правили справедливо і їхні землі процвітали. Але з часом божественна частка їхньої природи виродилася, а людська не могла розумно розпоряджатися багатствами та силою. Атланти загордилися та стали відступати від законів, ставши жадібними, розпусними і жорстокимиПлатон. Критій 106—121. Вони почали завойовувати навколишні землі, врешті всі народи опинилися в небезпеці опинитися в рабстві атлантів. Зевс скликав інших богів на раду та постановив знищити Атлантиду. Предки афінян повстали проти загарбників і здобули перемогу, попри те, що були зраджені союзниками. На честь перемоги вони спорудили трофеї зі зброї атлантів.
Також у грецьких текстах згадується перемога амазонок над атлантами. Очолювані царицею Міріною, амазонки почали завоювання та досягнули навіть Атлантиди. Вони зруйнували столицю, змусили атлантів здатися, але Міріна збудувала нове місто й дозволила колишнім жителям оселитися там. Засліплені перемогами, амазонки дорогою назад необачно поснули. Плем'я горгон, чиє військо вони раніше розбили, оточило амазонок і вбило їх.
Після того, як атланти розгнівали богів своєю жадібністю до чужих земель, за одну добу земля під Атлантидою розверзлася і поглинула острів. На тому місці лишилося місце з мулом, яке відтоді неможливо перетнути кораблем.
Трактування міфу про Атлантиду
Давньогрецький філософ-неоплатонік Прокл вбачав у діалогах Платона про Атлантиду метафоричну оповідь про влаштування світу. Боротьба Атлантиди з пра-Афінами і перемога останніх вважалася ним образом творення Космосу, впорядкованого світу, як і міф про титаномахію. Атлантида за Проклом є символ титанів, Афіни символізують олімпійських богів, перемога яких означає остаточне впорядкування Космосу. Також титан Атлант був ворогом Зевса, а Афіна, одна з головних героїнь титаномахії, протегує не лише афінянам, але і їхнім предкам. Прокл писав у коментарях до діалогів Платона, що той, оповідаючи про Атлантиду, давав приклад перемоги розумного космічного начала над Хаосом і варварством. Міф про Атлантиду співвідноситься, за Проклом, і з місцевим аттичним переказом про суперечку Афіни і Посейдона за владу над містом Афінами.
Німецький філолог Карл Райнхардт вважав, що Афіни у Платона втілюють його ідеї про ідеальну державу. Атлантида ж є прикладом протилежної держави, яка спочатку має ідеальний устрій, але наділена рисами, які ведуть до морального занепаду її жителів та її самої. Це держава, де все точно виміряно і обчислено, справедливість замінена законом, а природа — спорудами. Таким чином, як вважав Райнхардт, Платон доносив думку, що небезпека для світу виходить не від диких орд, а від цивілізованого устрою, де штучність витіснила природність.
Дослідниками також помічено, що державі атлантів надаються ті самі характеристики, які є предметом критики Платона. Атлантида, могутня морська держава, відображає Афіни, якими їх мріяли бачити в часи Перікла. Так Платон застерігав що, будучи на вершині могутності, не слід забувати про розсудливість і справедливість, не прагнути нових завоювань, вже маючи все необхідне.
Пошуки Атлантиди
Підстави віри в реальність Атлантиди Віра в реальність Атлантиди спочатку була зумовлена деталями тексту Платона. Філософ посилався на Солона, що довідався про Атлантиду від єгипетських жерців, які мали статус зберігачів священних знань. Філософ Крантор, послідовник Платонового учня Ксенократа, часто наводиться як приклад мислителя, що вірив у реальність Атлантиди. Проте зі збережених уривків насправді неясно йшла мова про уявлення Крантора чи Платона. У II ст. н. е. римський історик Плутарх згадував цю історію в написаному ним «Житті Солона». Географ Страбон у I ст. н. е. розглядав можливість того, що міф про Атлантиду натхненний якимось реальним стихійним лихом. Утім, античні та середньовічні джерела мало розглядали конкретні розташування зниклого острова.
Інтерес до Атлантиди пожвавився в XIX ст. через відкриття європейськими колоністами подібностей в архітектурі Стародавнього Єгипту та корінних жителів Америки. Зокрема наявність пірамід по обидва боки Атлантичного океану спонукала до пошуків пояснень цього явища. Хоча ці піраміди різні за архітектурою та призначенням, схожості між ними зумовили уявлення, що в них спільне походження. Такі праці, як книги Ігнатіуса Донеллі, ще більше розширили це уявлення, описуючи Атлантиду як батьківщину цивілізації та людства взагалі.
Крім того впродовж історії ставалося багато затоплень заселених регіонів, оскільки люди часто селяться поблизу водойм. Тому в загибелі Атлантиди легко вбачати переказ про якусь реальну катастрофу.
Гіпотези щодо розташування
Атлантичний океан. В Атлантиці (Північному морі) існувала населена суша Доггерленд, що поєднувала Британію з материком. Вона була затоплена в мезоліті близько 5 тис. років до н. е. і тепер є мілиною Доггер-банка. Імовірно, її затоплення відбулося в ході цунамі, спричиненого найбільшим з відомих зсувів ґрунту біля узбережжя Норвегії.
Інша версія ототожнює Атлантиду зі стародавнім містом Тартесс на південному заході Іспанії, що існувало в II—I тисячолітті до н. е. до приблизно 600 року до н. е. Згідно з Геродотом, Тартесс був багатим містом з великою гаванню. Греки імовірно знали тамтешню цивілізацію через торгівлю металами, що видобувалися в Тартессі.
Якщо вважати, що від Атлантиди лишилися острови, то на неї претендують нині підводні території біля Азорських і Канарських островів.
В як можливий залишок Атлантиди фігурувала дорога Біміні в першій серії фільму «Пошук „Каліпсо“ Атлантиди».
Середземне море. Кілька версій пов'язують затоплення Атлантиди з підвищенням рівня Середземного моря після останнього льодовикового періоду. Вірогідним розташуванням Атлантиди вказується Кікладське плато, затоплене близько 8 тис. років до н. е. після закінчення льодовикового періоду. Його залишки відомі як острови Кіклади. Інші версії поміщають Атлантиду в околицях острова Кіпр, Сардинії, Мальти, на узбережжі Туреччини.
Поширена думка, що міф про загибель Атлантиди виник через вулканічний вибух острова Тіри (Санторіну) в XIV ст. до н. е., від якого постраждав також Крит і занепала мінойська культура. На острові було велике мінойське місто, відоме як Акротирі. Проте вибух, хоча й завдав мінойцям великої шкоди, не був прямою причиною зникнення мінойської культури, що сталося суттєво пізніше. Мінойський Крит, який здійснював великий вплив на Єгипет і Італію, зазнав поразки від об'єднаних військ еллінських племен на чолі з афінянами в XII ст. до н. е.
З Атлантидою також ототожнювалися затоплені споруди острова Фарос, які опинилися на дні в ході землетрусу. Платон згадує, що в Атлантиді було багато слонів, у чому вбачається зв'язок з Фаросом, через який ввозили слонову кістку.
Образ Атлантиди міг виникнути через цивілізацію Мальти, що близько 3500 року до н. е. почала зводити на острові кам'яні храми. Культура мальтійських храмів проіснувала до 2200 року до н. е. і можливо загинула в результаті неконтрольованого землеробства та зміни клімату.
Дора Кацонопулу та Стівен Сотер запропонували в 2005 році, що Платон надихався виверженням вулкана біля міста Геліки в 373 році до н. е.; тобто, за кілька років до того, як описав Атлантиду.
Материкова Греція. Американський мистецтвознавець і археолог Роберт Лоренц Скрентон стверджував у 1949 році, що Атлантида була неолітичною цитаделлю з навколишніми дренажними системами на озері Копаїда в Беотії.
Чорне море. Німецькі дослідники Зігфрід і Крістіан Шоппе можливим місцем розташування Атлантиди вказували Чорне море. До 5500 років до н. е. на його північному заході існувала рівнина, остаточно затоплена в 5510 р. до н. е.
Український журналіст Анатолій Желєзний вважає, що міфи про Атлантиду і Всесвітній потоп виникли як спогади про падіння астероїда, що спричинило повсюдні цунамі.