Система Давдинґа (англ. Dowding system) ― одна з перших в світі обширних наземних мереж перехоплення , що контролювала повітряний простір Великої Британії від Шотландії до південного узбережжя Англії. Система використовувала розгалужену виділену наземну телефонну мережу для швидкого збору інформації від радарних станцій Чейн Гоум (Chain Home) та Корпусу Королівських спостерігачів (Royal Observer Corps ROC) для формування єдиної картини повітряного простору ВБ та цілевказання для авіації перехоплення та артилерії ППО. Систему було збудовано Королівськими ВПС якраз перед СВ ІІ, де вона підтвердила свою ефективність під час битви за Британію.
Систему Давдинґа (СД) запровадили після випробувань, які засвідчили наявність проблем передачі інформації бойовим одиницям до того, як вона застарівала. Головний маршал повітряних сил Г'ю Давдинґ (Hugh Dowding HD), керівник Командування винищувачів КВПС вирішив проблему засобом використання ієрархії доповідних ланцюжків. Дані пересилали в штаб-квартиру командування (Fighter Command Headquarters FCHQ), а саме в фільтрувальний центр Bentley Priory, на основі які готували карту відповідного поля бою. Особливості карти відтак передавали штаб-квартиру Груп і Секторів (Group and Sector headquarters), де оператори моделювали карту в масштабі відповідно до їх зони відповідальності. Вивчаючи карти, командуючі могли приймати швидкі рішення по застосуванню сил без зайвої метушні.
СД вважають ключовим чинником перемоги RAF проти Luftwaffe під час Битви за Британію. Поєднання раннього виявлення та швидкого поширення даних послужило каталізатором (force multiplier), суттєво примножуючи ефективність бойових одиниць. У передвоєнний період показники ефективності у 30-50 % вважалися відмінними; іншими словами, більше половини бойових вильотів противника не отримає гідної відсічі. Під час Битви ці показники наближались до 90 %, а кілька рейдів ― навіть 100 %. За відсутності цілевказання винищувачі Люфтваффе мали обмаль інформації про розташування машин RAF, і часто поверталися на базу без бойового контакту. Навіть при зіткненні винищувачі RAF переважно завжди знаходились у вигіднішій позиції.
Більшість репортажів про Битву за Британію згадували про роль радарної системи, однак підкреслювали, що взаємодія з СД зробила остатню справді ефективною. Ця обставина не оминула й Вінстона Черчилля, що зауважив наступне:
Розробка
Попередниця
Для протистояння авіанальотам на Лондон під час СВ І Едвард Ешмор (Edward Ashmore) спорудив систему під назвою Лондонська зона ППО (London Air Defence Area LADA). Він встановив три кола оборонних засобів довкола міста: прожекторів та засобів ППО ― у зовнішньому колі, винищувачі ― у середньому, а у внутрішньому колі розташували зенітні батареї. Ешмор обладнав велику настільну карту спостережень в Horse Guards в Лондоні. Дані від спостерігачів передавали в центральну залу, де засобом дерев'яних фігур на карті позначали розташування літаків та іншу інформацію. Оператори карти поширювали дані на 25 окружних центрів контролю, де було відтворено відповідні сектори, і звідки інформацію передавали безпосередньо місцевим бойовим одиницям.
Після закінчення СВ І керування LADA здійснював департамент Військового Кабінету (War Office), що мав назву Протиповітряна оборона Великої Британії (Air Defence of Great Britain ADGB). ADGB відповідала за оборону всіх британських островів протягом 1920-30 рр.
Системі бракувало раннього виявлення, що ставало вкрай необхідним в світлі розвитку авіації. Проводились досліди з акустичними дзеркалами та схожими пристроями, однак робота їх була незадовільна ― з глибиною виявлення лише 8 км за ідеальних погодних умов. За відсутності інших засобів, в грудні 1934 р. Міністерство Авіації ВБ запланувало будівництво засобів звукового виявлення (sound detection devices) довкола Лондона як невід'ємну частину Плану Естуарія Темзи (Thames Estuary plan).
RDF
Комісія наукових досліджень ППО (Committee for the Scientific Survey of Air Defence CSSAD) зосередилась на вирішення проблеми виявлення бомбардувальників. Обґрунтування було представлене в лютому члену Ради RAF з питань забезпечення та наукових досліджень (Air Member for Supply and Research) Г'ю Даудинґу. Він був вражений концепцією, однак затребував практичного підтвердження. 26 лютого 1935 р. було проведено експеримент Дейвентрі (Daventry Experiment), котрий чітко відобразив присутність повітряного судна неподалік. Даудинґ негайно виділив кошти для розробки. На літо 1935 система під кодовою назвою «RDF» була здатна виявляти цілі розміру бомбардувальника на відстані 97 км. Було заплановано збудувати ланцюг RDF-станцій з проміжками у 40 км уздовж узбережжя ВБ в систему Чейн Гоум (Chain Home CH).
27 липня голова CSSAD Генрі Тізард (Henry Tizard) запропонував провести серію експериментів з перехоплення винищувачів, з розрахунку на 15 хв попередження, що має надійти від системи. Семимісячні випробування почалися влітку 1936 р. в Біґґін Гил. Винищувачі Gloster Gauntlet перехопили віртуальний борт, комерційні авіалайнери, а також легкі бомбери Bristol Blenheim.
Після проведених випробувань на кінець 1936 р. показники ефективності досягали 90 % за умови відомої висоти та її незмінності. Якщо бомбер міняв висоту чи винищувачі летіли нижче від останніх в маневрі для атаки, ефективність падала до 60 %.
Дитячі хвороби
Незважаючи на швидкий розвиток, RDF мала проблеми. Одного разу HD слідкував за екраном тестової системи і не виявив жодних індикацій, в то час, як літаки пролетіли просто в нього над головою, що засвідчило повну неефективність системи. Ці вади було подолано, і в квітні 1937 р. випробування прототипу радара в Bawdsey. Це й же зразок дозволив заміряти висоту борта в рамках 2000 футів.
Для збільшення часового інтервалу попередження, системи будували якомога ближче до узбережжя з виходом до моря. Але це й означало, що борти перестають отримувати дані про свої ж літаки чи противника щойно ті подолали межу узбережжя. З цією метою HD розраховував на існуючий Корпус Спостережників (Observer Corps OC), успадкований від ADGB.
З використанням різного обладнання покази CH та OC часом суперечили одні одному, а обсяг інформації, котру ті надавали, був просто невичерпний. Додатковою халепою була нездатність розрізняти борти за критерієм «свій-чужий». На великій висоті спостерігачі ОС, озброєні біноклями, жодним чином не міг відрізнити свій літак від чужого.
Для вирішення проблеми вирізнення бортів HD наполіг на поставці високочастотних пеленгаторів (high-frequency direction finding «huff-duff»), що могли виявляти винищувачі за допомогою встановленого на них радіопередавача. В подальшому це привело до розробки системи pip-squeak, що набула поширення на початку 1940 р., а пізніше ― й системи «Свій-чужий» (IFF), що були введені у вжиток у певній кількості станом на жовтень 1940 р. Це вирішило питання, однак тепер постали три джерела даних: RDF, OC та «huff-duff», жоден з яких не надавав цілісної картини повітряного простору.
Опис
Фільтрація
Перші зміни, запропоновані HD, були пов'язані із запровадженням Фільтраційної зали (filter room) в FCHQ, куди приходили всі доповіді від Чейн-Гоум (CH).
Станції CH переводили заміри кутів та відстаней у позицію на Таблиці національного опису озброєння (Ordnance Survey National Grid). Телефонний оператор, або доповідач, переказував цю позицію до Фільтраційної зали, де показчик (plotter) ставив невеликі кольорові вказівники на відповідне місце на карті всієї Великої Британії. Кольори визначені Корпусом спостерігачів і означали час доповіді. Швидкість докладів спричиняло нагромадження вказівників на карті, що врешті породжувало гармидер під час великих операцій.
Наглядачі в процесі роботи вказівників намагалися згрупувати «вказівники», коли були підстави розглядати в них формацію літаків. Серед споріднених таким чином вказівників ставився дерев'яний блок з прапорцями. Цифри і літери на прапорцях позначали типи літаків, номер і висоту, а також номер відстеження (track number). Блок періодично пересували та актуалізували по мірі внесення нових даних. Для позначення руху на карту ставили стрілки. Після запуску ціла мережа використовувала єдині номери відстеження: від операторів радарів ― до пілотів, що їх перехоплювали.
Довкола та над картою працювали інші доповідачі, які контролювали коректність передачі інформації. Вони перевіряли номери відстеження, нанесених більшим шрифтом на блоках. Іноді доводилось використовувати театральні біноклі.
Доповідна ієрархія
Наступне удосконалення процесу HD було націлене на зменшення обсягу інформації, що надсилалась пілотам, та пришвидшення її доставки. Для цього було запроваджено ієрархічність контролю та інформаційного потоку з метою передачі лише виключно необхідних даних пілотам.
Джерела даних
Дані про стан ескадрилій були відомі Секторам, але й потрібна Групам для вибору відповідної бойової одиниці. Для цього оперзали містили ряд грифельних дощок та лампову систему індикації кількісної характеристики бойових загонів та їхній операційний статус. Сумарна таблиця («tote board») дозволяла командувача отримувати актуальні дані про загони з одного погляду. Статуси були наступними: Вийшли (недоступні); Доступні (готові до вильоту через 20 хв); Готові (виліт через 5 хв); На старті Standby (пілоти в кабіні, виліт через 2 хв); В повітрі та на завданні; Противника відстежено; Наказ посадки; Посадка, дозаправка/переозброєння. Поруч була погодна таблиця, яку оновлював жіночий контингент Women's Auxiliary Air Force (WAAF).
Командування
Найбільш помітними частинами системи Даудинґа були «оперзали». Найбільш провідні з них розташовані в FCHQ та штабквартирах Груп. Зали зазвичай складалися з трьох рівнів: велика карта-таблиця на нижньому рівні, оператори зв'язку за столами довкола та над картою-таблицею, та другий поверх над картою, іноді за склом перебував командуючий склад.
Командування було доручене групі осіб. Вивчаючи всі доступні довкола них дані, група вибирала ескадрилью і викликала відповідний сектор для підняття їх у повітря. ТИповий наказ виглядав наступним чином: «Ексадрилья 9-2, перехопити ворога 2-1».
Сектор відтак набирав кабінет керівника ескадрильї (що зазвичай не був більше барака) і наказував літакам злітати. Після формування строю наглядач Сектору інструктував всі борти налаштувати pip-squeak системи для відстеження. Як тільки розташування було визначене і передане на карту-таблицю, наглядач мав передач інструкції командиру ланки.
Ескадрильям, базам і ворожим формаціям присвоювались коди для спрощення ведення перемовин. Наприклад, контролю Сектора в Biggin Hill було присвоєне псевдо «Сапер», в той час 72-у ескадрилью, базовану там же, знали як «Теніс». Оновлена доповідь про позиції противника звучала так: «Командир Тенісу, це Сапер-контроль, клієнт зараз над Maidstone, азимут нуль-дев'ять-нуль, ангели два-нуль». Ангели два-нуль ― це висота перехоплення . Сектор також відповідав за місцеву артилерію та аеростати, а також за безпечене повернення бортів на базу.
Конструкція
FCHQ та центри Групового контролю, враховуючи крайню важливість у битві, були розміщені у захищених від бомб бункерах за межами аеродромів. Більшість з них було збудовано якраз перед війною. Комунікації забезпечені сотнями кілометрів виділених телефонних ліній, закопаних глибоко в землю, щоб уникнути розривід від бомбардувань.
Секторні центри контролю були переважно невеликими спорудами з цегли, одноповерховими, покритими черепицею вище рівня землі, через що досить вразливі до атак. Станом на 1940 р. більшість з них було частково укріплено насипами (earth bank) або укріпленнями («blast wall») аж до піддашшя. На щастя, розвідка Luftwaffe не мала інформації про важливість цих центрів, тому вони вціліли.