Дмитрушки (кол. Дмитрівське) — село в Україні, в Уманському районі Черкаської області, адміністративний центр Дмитрушківської сільської громади. Розташоване на обох берегах річки Яр Кошари (притока Уманки) за 8 км на північний схід від міста Умань та за 3 км від автошляху . Населення становить 1 971 особа (станом на 2023 р.).
Географія За фізико-географічним районуванням село Дмитрушки розташоване у центральній частині Правобережного Лісостепу України.
Площа територіальних меж колишньої сільської ради складає 3092,4 га, села — 591 га.
Населення станом на 2023 рік — 1971 осіб. У тому числі працездатного населення — 1043, пенсіонерів — 556, дітей — 350.
Висота над рівнем моря — 213 м.
Середня багаторічна температура повітря складає +7,4 °C.
Загальна тривалість вегетаційного періоду складає 200—212 днів. Період активної вегетації триває 160—165 днів.
Кількість опадів коливається в межах від 550 до 700 мм за рік. Найбільша кількість опадів (65—75 %) випадає з квітня по вересень.
Ґрунти на території села різні і представлені реградованими чорноземами, темно-сірими лісовими опідзоленими, темно-сірими слабкозмитими лесовими ґрунтами, лучно-болотистими ґрунтами і ґрунтами початкової стадії ґрунтоутворення. Кислотність ґрунтів (рН) знаходиться у межах від 6,7 до 7,1. Вміст гумусу складає 2,79—3,97 %.
Історія
Давня історія села На території Дмитрушок виявлено археологічні пам'ятки доби бронзи та черняхівської культури, виявлені залишки залізоплавильних печей. Це свідчить, що життя тут вирувало ще задовго до нашої ери. За часів Київської Русі тут жили уличі і, як стверджує математик Г. П. Бевз, в ІІ ст. н. е. тут кочували кумани.
Коли засноване село, точно невідомо. Писемні згадки датуються вже лише 17 століттям. Тоді наші території, які входили до так званого «пустира» Умань були подаровані польському магнату Мартину Калиновському. Північну частину цієї землі він наділив своєму підданому сміливцю Дмитру. Від нього поселення дістало назву Дмитрівське.
Серед жителів була поширена ще й така легенда.
Низовинна частина села заселялась відірваними, роз'єднаними хуторами. Такий хутір належав двом братам, один із яких звався Дмитро. Дмитро швидко розбагатів, мав навіть декілька наймитів. Хутір, де жив Дмитро, почав розширюватись та заселятись. Його стали називати Дмитрівський. Очевидно, тоді і склалося два поселення.
В XVIII — в першій половині ХІХ століття існувало два села. В обох селах були дерев'яні храми. Збереглися відомості про те, що один із храмів був побудований в 1816 році. Села належали до володінь Потоцьких, а коли Олександра Потоцького позбавили маєтків за участь у польському повстанні, стали державними. Тут були запроваджені військові поселення, так звана «аракчеївщина». До цих пір у селі збереглися народні назви вулиць: вища ленія, нижча ленія.
В 1842 році села об'єдналися. На той час тут проживало 1402 жителів. В цьому ж році побудовано церкву святих Петра і Павла, яка мала 35 десятин землі і знаходилася на сучасній вулиці Пирогова. Її будівля була також дерев'яною. До неї входило 398 дворів, 6 вітряків. В 1905 році було розпочато будівництво теперішнього храму, який закінчили в 1910 році. У будівництві брали участь усі жителі села під керівництвом знавця будівельної справи Ксенія Шмалька. Будівельники були найняті з Росії. Храм побудований із цегли, критий залізом, із дзвіницею. Розміщувався він на підвищенні в центрі села. Із 1870 року в селі працювала церковно-приходська школа. Строк навчання — три роки. В ній навчалося 80 учнів. У 1908 році поряд із новим зведеним храмом побудували і новий будиночок церковно-приходської школи (пізніше у ньому розміщувалося майстерня середньої школи, а зараз це приміщення зруйновано). У 1914 році було побудоване приміщення земської школи, де було чотири класи і необхідне обладнання. Першим завідувачем земської школи був І. В. Кулаківський. До 1917 року село було під назвою Дмитрівське, а в 1917 році перейменовано на Дмитрушки. В селі налічувалось 310 хат, всі вони були глиняні, під соломою. Дві школи — церковно-приходська початкова, з трирічним навчанням і чотирьохкласна земська — проіснували до 1918 року. У 1922 році освітні заклади об'єднали і утворили школу з семирічною освітою.
Період будівництва соціалізму У селі, поряд із радами чоловіків, утворились жіночі ради. Жіноча рада містилась у будинку, де колись був автоклуб. Тим часом, бідні селяни почали поділ землі, відбираючи її у багатіїв. Для розподілу землі, були створені комбізи. Найбільш активними членами комбізів були: Стародуб Анастасія, Однороженко Ялихта, Подолянець Кирило та інші. Очолював активістів Кравченко Іван Микитович.
До 1920 року тривав поділ землі: скільки членів сім'ї, так відповідно ділили землю. Припадало по 3-4 десятини. Земля була поділена, але бідняки не могли обробляти її, бо знарядь праці в них не було. Тоді вони почали найматись до багатих селян, щоб ті дали чим обробляти землю. З'явились наймити. Комбіди існували до 1920 року. Потім почали створюватись товариства спільного обробітку землі (тсози). В селі було три таких організації: «Червоний шлях», «Червона зірка», «Жовтень». Їх організовували Діденко Микола Іванович, Кравченко Іван Микитович, Джумига Марко П., Лисенко Артем А., Лисенко Іван А. Біднота з тсозу «Червоний шлях» у 1925 році склали гроші і купили трактор «Універсал». Його випустив Путіловський завод. Це було просто диво. Коли «Універсал» їхав до села, то із Уманської слобідки люди бігли подивитись на нього. Цим трактором керував голова комбіду, перший організатор радянської влади в селі Дмитрушки — Кравченко Іван Микитович. Члени тсозу разом почали обробляти землю. Зібраний урожай ділили між собою.
На початку 1930 року в селі почали проводились мітинги, на яких закликали створювати колгоспи. Тоді тсози об'єдналися — утворилося 2 колгоспи: ім. Й. Сталіна та ім. Яковлєва, який згодом перейменували ім. Ворошилова.
Першим головою колгоспу ім. Сталіна був Новокацький, потім став Іванов (25-тисячник). Головою Ради селянських депутатів був Бойко. Організували колгоспи: Кравченко І. М., Дубчак Ф. І., Чернега Д. І., Джумига М. П., Лівшун М. Ю., Дарієнко І. С.
Спочатку в колгоспах не було нічого. Люди здавали свій реманент, насіння, худобу. У цей час у м. Умані (будинок сучасного кооперативного коледжу), знаходилась партійна школа. Завідувачем партшколи був Труш. Вони стали шефами села.
У 1931—1932 році в селі проходило розкуркулення. Понад 20 сімей було вислано за межі села. Розкуркуленню підлягали господарі, у яких хати були, як тоді казали, криті залізом, хто мав статки, чи швейну машинку. Бебешко Євдокія Андронівна розповідала, що у її сім'ї було 9 дітей. Батьки мали 5 гектарів поля, пару коней і корову. Про достаток годі було й говорити. Одяг і взуття менші доношували із старших, але голодними не були. Коли їх «розкуркулили» в 1930 році, то батька, Бебешка Андрона Дмитровича, зразу забрали в тюрму, а потім вислали в Архангельськ. Дітей із матір'ю вигнали з хати і вислали аж у Нижній Тагіл. Такою була доля всіх «розкуркулених».
Село в період Голодомору 1932—1933 років Складною була посівна кампанія 1932 року. Не вистачало тяглової сили. Хоч у селі було уже кілька тракторів, які часто виходили з ладу, проте запчастин до них було недостатньо.
У Дмитрушках не було такого дня, коли б не померло 5-6 чоловік від голоду. Проте цей голод вдалося зупинити. Прихід літа, своєчасна допомога відвернули голод, але ненадовго.
Взимку 1933 у нашому селі знову почали люди пухнути і вмирати від голоду. Свого піку голод досяг навесні. Померло багато людей. Були такі хати, де вимерли всі. Виживали, за свідченням очевидців, ті, у кого була корова, хто працював у колгоспі. Тепер дуже важко відновити історичну правду. Очевидцями є люди, які в період голодомору були ще малі і не так достовірно пам'ятають ті події. Вдалося зібрати лише відомості про шістнадцять сімей, у яких померли рідні в 1932—1933 роках. Хоч, за твердженнями опитаних очевидців, у нашому селі Дмитрушки голод забрав до тисячі життів. Найбільше серед них дітей.
Подолянець Григорій розповідав, що у його сусіда Пентюка Павла померло чотири синочки, а в Духніцьких — аж дев'ятеро дітей. І так майже в кожній сім'ї. Жертвами голодомору, у першу чергу, ставали також люди похилого віку. Розповідають, що в селі були випадки людоїдства. Сисовська Марія Яківна згадує, що їй батьки наказували не йти додому через корчі (це частина села, яка заросла кущами, деревами), бо можуть зловити і з'їсти. Ще переказують, що у сім'ї Духніцького Артема зарізали і з'їли двох дітей — хлопчика і дівчинку, яких неначе залишив його брат. Ще дітей лякали Ліскою Петром. Кажуть, що він тоже різав людей і їв.
Ховали померлих спочатку на цвинтарі, а потім — хто де міг: на городах, у садках, за селом. З колгоспів виділяли підводу, яка звозила померлих. В селі до цих пір розповідають про такий випадок. Під'їхала ця підвода до хати Кузьменка Григорія Юхремовича, побачили, що він зовсім уже доходить та й кажуть йому :
- Давай на воза, бо ми знову по тебе не будемо їхати!
Закинули його на воза та й повезли на цвинтар, а проїжджали біля криниці (це та криниця, що нині біля дитячого садка) і він попросив, щоб дали напитися води. Їздові витягли свіжої води, напоїли Григорія Юхремовича, а тут ще по дорозі нагодилася його родичка, яка йшла з Умані і дала йому окраєць хліба. Так він підкріпився і вже той віз смерті його не забрав.
За розповідями місцевих жителів, у селі загинуло дуже багато людей під час голодомору, оскільки воно було велике. Кажуть, що велика могила була на вулиці, яка нині носить назву Садова, де проживає сім'я Дзюби М. Я., збереглася могила сім'ї Пентюків по вулиці Першотравневій у дворі, де нині мешкає Миронюк Г. М.
Село перед Другою світовою війною В 1934 році, у Дмитрушках вже повністю було завершено колективізацію. У 1935 році партійна школа направила в село Сивака Семена Артемовича. Спочатку він був дільничим господарства, яке тримала в селі партшкола. А в 1936 році Сивак став головою колгоспу, а пізніше — головою сільської ради. Це був перший комуніст на селі. В 1937 році колгосп очолив Каган Яків Семенович, при якому почало розвиватись тваринництво. У цьому ж році зібрали пшениці з 1 га по 30 ц, і дали людям по 5 кг хліба. За це 15 лютого 1937 року Каган Я. С. був репресований і засуджений на 12 років позбавлення волі.
У 1938—1939 роках в колгоспі імені Ворошилова було 40 корів, 200 свиней, 250 коней, 500 курей. В селі були організовані молодіжні ланки. Полеводом та бригадиром цих ланок був Дубчак Ф. І. В цей час в країні поширився рух п'ятисотинець. Їх організатором була Осперовська Станіслава, яка зібрала по 500 ц з 1 га цукрових буряків. Однією з перших ударниць нашого села була Заболотня Марія Леонтіївна. Вона включилась в соціалістичне змагання по вирощуванню цукрового буряка і взяла зобов'язання виростити по 507 ц з 1 га. Вона була послана на зліт п'ятисотиннець, що відбувся в місті Києві. За ударну працю Марію Леонтіївну нагородили грошовою премією, бібліотечкою книг.
У 1937 році в м. Черкасах відбулася зустріч Заболотної М. Л. з Марією Демченко, яка розповідала про свій досвід вирощування цукрових буряків. З 1934 по 1947 роки Марія Леонтіївна працювала ланковою. Так жили дмитрущани, працювали, раділи новим успіхам. Та прийшов час, коли потрібно було залишити все і стати на захист Батьківщини.
Окупація села нацистами Німці вступили в село Дмитрушки 1 серпня 1941 року. В'їхали на мотоциклах. І почали хазяйнувати: виводити з хлівів коней, виганяти свиней, ловити курей, вимагати «масли, яйки, млеко». Водили жінок під дулами наганів по коморах, льохах — шукали сала. Перекладач чистою українською мовою сказав: «Німецький генерал хоче українського сала».