Карате́ (, «порожня рука»/«голіруч») або Карате́-до́ є бойовим мистецтвом, що розвинулося з китайських бойових мистецтв та мистецтв островів Рюкю . Карате, у загальному сенсі, — це мистецтво самозахисту за допомогою ударів, блоків та рухів. Удари завдаються як руками (кулаками, ребром долоні, відкритою рукою, ліктями), так і ногами (стопами, колінами). У різних стилях карате також вчать ударам у больові точки та життєво важливі ділянки, використанню захватів, викручуванню суглобів, замкам, утримуванням та кидкам . Людину, що практикує карате, називають каратистом ( — каратека). На даний момент близько 100 мільйонів людей на п'яти континентах і в 192 країнах займаються різними стилями карате, що робить його справді глобальним видом спорту.
Етимологія
Зустрічається твердження, що через генеричне (не специфічне) значення слова «карате» («порожня рука»), будь-яку систему бою чи вид спорту, що не застосовує зброї, можна назвати карате. Цей аргумент є суперечливим і спрощеним, оскільки карате, як мистецтво, визначається також відношенням до його філософії, питаннями про походження та неповторність, а також, національними питаннями.
Китайська рука
Спершу «карате» записувалося як Китайська рука у знаках (ієрогліфах) кандзі. Пізніше написання змінилося на омофон зі значенням порожня рука (омофони — слова або фрази, що вимовляються однаково, але мають відмінне написання та значення). Перед тим, як слово «карате» почали записувати, його використовували лише усно, через що його можна було розуміти у різні способи. Перше використання слова «карате» у друкованих працях відносять до Ітосу Анко (), який записував «карате» у кандзі як 唐手 (хіраґана:からて) — рука династії Тан, на відміну від використовуваного сьогодні 空手:からて — порожня рука або голіруч. Династія Китаю Тан перервалася у 907 р. н. е. (за багато сторіч до народження Фуканоші), але знаки кандзі, що репрезентували її, залишилися на Окінаві у вжитку, як спосіб згадування Китаю взагалі . Таким чином, слово «карате» первісно означало «китайська рука», або бойове мистецтво з Китаю. За відсутністю письмових пам'яток, достеменно невідомо чи частина кара у «карате» спершу записувалася за допомогою ієрогліфа 唐, який означає Китай, чи ієрогліфа 空, що означає порожній. Під час піднесення захоплення Китаєм та китайськими речами на островах Рюкю, перший зі згаданих ієрогліфів зазвичай використовували для опису речей витонченої якості…
Слід зазначити, що використання цього ієрогліфа не є обов'язково пов'язаним з походженням слова «карате».
Порожня рука
Первісне використання фраз «китайська рука», «рука династії Тан», «китайський кулак» або «китайські прийоми» (залежно від тлумачення ієрогліфів 唐手) демонструє задокументований вплив Китаю на карате. Перше задокументоване використання омофону логограми що вимовляється як «кара», шляхом заміни ієрогліфа, що означає «Династія Тан» (唐:から), ієрогліфом, що означає «порожній» (空:から), було знайдене у книзі «Куміте карате» («Спаринги карате»), написаній Ханасіро (Ханаґусуку) Чьомо (, 1869–1945) та виданій у серпні 1905. Оскільки відносини між Японією та Китаєм на початку 20-го сторіччя були натягнутими, а у 1932 році почалася окупація північної території Китаю, згадування китайського походження карате було дуже непопулярним . Після приблизно 1936 року, слово що вимовляється як «карате», стало майже усюди згадуватися як письмове кандзі 空手, що означає «порожня рука».
У 1933 році окінавське мистецтво карате визнав як японське бойове мистецтво Комітет японських бойових мистецтв, відомий як «Бутоку Кай». До 1935 року «карате» записувалося як «唐手» (Китайська рука). Але 1935 року майстри різних стилів окінавського карате провели конференцію, щоб ухвалити рішення щодо нової назви їхнього мистецтва. Вони вирішили назвати своє мистецтво «карате», записане японськими знаками як «空手» (порожня рука).
Шлях та Рука Додаток «до» () після слова «карате» є ще одним символічним розвитком назви цього бойового мистецтва. «До» є суфіксом, що має численні значення, включаючи «дорогу», «стежку», «напрям» та, у цьому випадку, «шлях». Цей суфікс використовується у назвах багатьох бойових мистецтв та пережив перехід Японії від феодальної культури до сучасності. «До» означає, що відповідні мистецтва є не лише прийомами бою, але й несуть духовний елемент при їх вивченні як окремих дисциплін. У цьому контексті «до» зазвичай перекладається як «[який?] шлях» або «шлях [кого? чого?]», наприклад: в айкідо (, «шлях гармонійного розвитку»); дзюдо (, «м'який шлях» або «витончений шлях»); кендо (, «шлях меча»). Таким чином, «каратедо» означає більше, ніж лише «порожня рука», але «шлях порожньої руки».
Історія
Окінава
Сьогодні Окінава є частиною Японії, однак декілька сотень років вона розвивалась як окрема самостійна держава, з власними звичаями, культурою та військовими традиціями. Японія приєднала номінально незалежні острови Рюкю у 1874 р. після багатьох сторіч інтенсивного впливу Японії, а також вторгнення японського клану Сацума у 1609 р.
Окінавське бойове мистецтво «ті» (або «те») практикувалося в Окінаві королівськими сім'ями та їх наближеними за багато сторіч до появи і впродовж розвитку впливу Китаю. Існувало декілька формальних/офіційних стилів ті та досить багато майстрів, які практикували бойові мистецтва у власний спосіб. Одним з прикладів, що існує і сьогодні, є школа Мотобу уд'унді (), знання якої передав Уехара Сейкіті (, 1904—2004) від сім'ї Мотобу. Ранні стилі карате часто узагальнюють під назвами Сюрі-те, Наха-те та Томарі-те, що походять від назв трьох міст, де ці мистецтва виникли. Кожна школа та її вчителі мають або мали свої особливі ката, прийоми та принципи, що відрізняють або відрізняли їх місцеву версію ті від усіх інших.
Членів вищих класів Окінави регулярно відправляли до Китаю для вивчення різноманітних політичних та практичних дисциплін. Частково завдяки цьому відбулося і залучення беззбройного китайського гунфу у окінавські бойові мистецтва. Дотепер, певні стилі карате мають удари подібні до фуцзянських бойових мистецтв, таких як Фуцзянський білий журавель, П'ятеро предків та Ґанґроу-цюань () (Жорсткий-М'який Кулак; що вимовляється японською як Ґодзюкен), тоді як інші стилі карате виглядають автентично окінавськими . Крім того, на карате мала вплив і Південно-Східна Азія — особливо Суматра, Ява та Мелака. Подібні риси між карате та сілатом () можна знайти не лише в неозброєних видах, але й у стилях зі зброєю. Багато видів окінавської зброї походить з Південно-Східної Азії та з територій довкола неї. Ця зброя включає сай, тонфу та нунчаки.
Сакукава Канґа (, 1782–(1838 або 1862)) вивчав у Китаї кулачний бій та бій з палицею (у Китаї — гун; у Японії — бо). Згідно з легендою, він робив це під керівництвом дипломата з Китаю за ім'ям Косокун, який розробив кусанку ката. У 1806 р. в місті Сюрі він почав навчати мистецтва бою, яке назвав «Туді Сакукава», що у ті часи мало приблизне значення: «Сакукава з китайською рукою». Відповідні записи були першим відомим посиланням на мистецтво туді (: інша вимова ієрогліфів, що позначають слово карате: 唐手:からて). Найвидатніший учень Сакукави приблизно 1820-х років, Мацумура Сокон (, 1809—1899), навчав синтезу те (Сюрі-те та Томарі-те) та шаолінського () стилю.
Серед інших, Мацумура навчав свого мистецтва Ітосу Анко (1831—1915). Ітосу взяв від учителя кати віз., кусанку та чіанг нан для створення форм пінг'ан (японською хейан або пінан) — спрощених кат для учнів-початківців. У 1901 р. Ітосу зіграв провідну роль у введенні карате до курсу навчання в публічних школах Окінави. Його кати викладалися дітям у початковій школі. Вплив Ітосу на розвиток карате є істотним. Створені ним кати поширені у майже всіх стилях карате, а серед його учнів були одні з найвідоміших майстрів: Фунакосі Ґітін (, 1868—1957), Мабуні Кенва (, 1889—1952) та Мотобу Тьокі (, 1870—1944). Деколи Ітосу згадують як діда сучасного карате .
У додаток до трьох ранніх стилів карате ті, на розвиток окінавських бойових мистецтв вплинув також іще один, четвертий стиль. Його розробив Уеті Канбун (, 1877—1948), який у віці 20 років вирушив у Фучжоу (що у фуцзянській провінції Китаю), щоби уникнути військового обов'язку в Японії. Перебуваючи у Фучжоу, він був учнем Шушіви, провідної фігури того часу у китайському Нанпа Сьорін-кен () . Пізніше, він розробив свій власний стиль карате Уеті-рю. Цей стиль ґрунтувався на катах сантін, дзюсан та сансейру, яким Уеті Канбун свого часу навчився у Китаї .
Японія
Традиційні стилі Федерація всіх організацій каратедо Японії (Вадокай) визнає чотири традиційних стилі карате: Шотокан Вадо-рю Годзю-рю Сіто-рю
Шотокан Введення та популяризацію карате на головних островах Японії переважно ставлять у заслугу Фунакосі Ґітіну, засновнику Шотокан карате, хоча багато інших окінавців також були активними вчителями карате і, таким чином, так само мають заслуги у передачі знань. Фунакосі був учнем як Асато Анко (, 1827—1903 або 1828—1906), так і Ітосу Анко, який працював над введенням карате у шкільну систему префектури Окінава на початку двадцятого сторіччя. Протягом цього періоду, серед видатних вчителів, які також зробили внесок у розповсюдження карате в Японії, були Мабуні Кенва, Міяґі Тьодзюн (, 1888—1953), Мотобу Тьокі, Тояма Канкен (, 1888—1966). Це був бурхливий період в історії регіону, включаючи під'єднання групи окінавських островів до Японії у 1874 р., першу японсько-китайську війну (1894—1895), російсько-японська війна (1904—1905), приєднання Кореї та початок японської експансії (1905—1945).
Під час вторгнення Японії в Китай Фунакосі розумів, що мистецтво під назвою «китайська рука» («рука династії Тан») не було б прийнятним. Тоді з'явилася змінена назва: «шлях порожньої руки». Доданий суфікс «до» передбачає, що «каратедо» — це шлях самопізнання, а не лише вивчення технічних аспектів бою. Як і більшість бойових мистецтв, що практикувалися у Японії, карате зробило перехід від «дзюцу» ( — техніка, метод, майстерство або трюк) до суфікса «до» ( — шлях) біля початку 20 століття. «До» в карате-до відокремлює його від карате-дзюцу, як айкідо відокремлене від айкідзюцу, дзюдо від дзюдзюцу, іайдо від іайдзюцу та тайдо від тайдзюцу.
Фунакосі змінив назви багатьох кат та назву самого мистецтва (принаймні, на головній території Японії), щоб карате було прийнятим японською будо організацією Дай Ніппон Бутоку Кай. Назви кат, які Фунакосі змінив на японські, включають: п'ять форм пінан, що стали відомі як хейан; три форми найханті — як теккі; сейсан (дзюсан) — як ханґецу; тінто — як ґанкаку; вансу — як емпі тощо. Проведені зміни були переважно політичними й не торкалися змісту кат, хоча Фунакосі ввів і певні зміни за змістом. Він проводив навчання у двох популярних гілках окінавського карате тих часів Сьорін-рю та Сьорей-рю. Крім того, він знаходився під впливом японського кендо та запровадив у свій стиль деякі відповідні ідеї з використання дистанцій та часу. Він завжди називав мистецтво, якому вчив, просто карате, але у 1936 році Фунакосі побудував додзьо Сьотокан у Токіо і стиль, який він передав у спадщину, стали зазвичай називати Сьотокан (назву цього стилю часто транслітерують як Шотокан).
Систематизація та осучаснення карате в Японії полягали також і в обранні білої форми, яка складалася з кімоно та доґі або кейкоґі, що переважно називалися (і називаються зараз) каратеґі, та кольорових і чорних поясів, що відповідають ступеню каратиста. Обидва новозаведення були запроваджені та популяризовані засновником дзюдо, Кано Дзіґоро (, 1860—1938), при консультаціях Фунакосі, який скеровував власні зусилля та зусилля інших людей на модернізацію карате.
Вадо-рю