Мусульманське завоювання Леванту, або Арабське завоювання Леванту — у 634–638 роках процес підкорення мусульманськими військами Арабського халіфату території Леванту (Палестини і Сирії), що належав християнській Візантійській імперії. Складова ісламського завоювання, важлива подія історії візантійсько-арабських воєн. Обороною візантійських земель керував імператор Іраклій, арабським нападом — халіфи Абу-Бакр і Умар. Головним полководцем і рушійною силою завойовників був Халід, прозваний «мечем Аллаха». Протягом 634 р. мусульмани завдали ряд поразок християнським військам у Південній Сирії. 635 р. вони захопили її, включно з Йорданією і Палестиною, за винятком Єрусалима. 636 р. араби вщент розгромили візантійське військо при Ярмуці, й у квітні 637 р. здобули Єрусалим. Протягом 637—638 рр. вони довершили захоплення Північної Сирії, після чого перенесли бойові дії на терени Кілікії та Анатолії. Внаслідок арабського завоювання Візантія назавжди втратила контроль над Левантом. Він лишався під мусульманським управлінням до кінця ХІ ст., до Першого хрестового походу. Внаслідок завоювання розпочалася ісламізація та арабізація населення Сирії і Палестини; відбулася докорінна зміна місцевого суспільства, що визначило цивілізаційне обличчя Леванту на наступні віки.
Передумови та історичний контекст Напередодні арабського вторгнення регіон Леванту перебував під римським, а згодом східноримським (візантійським) правлінням протягом семи століть. У VII столітті Близький Схід був виснажений тривалою серією воєн між Візантійською імперією та Сасанідським Іраном. Хоча імператор Іраклій I зумів повернути ці землі після короткочасної перської окупації (614–628 рр.), імперська влада ще не була повністю відновлена, а оборонні лінії були ослаблені.
Населення регіону складалося переважно з арамейсько- та грекомовних християн, а також значної кількості арабів. Південні кордони Візантії охороняли арабські християнські племена, зокрема Гассаніди, які діяли як васали імперії. Перші військові зіткнення між мусульманами та візантійцями відбулися ще за життя пророка Мухаммеда, зокрема битва при Муті (629 рік), яка закінчилася тактичним відступом мусульман, але продемонструвала їхні амбіції.
Початок вторгнення
Військова кампанія проти Візантії розпочалася відразу після завершення Воєн відступництва (Хуруб ар-Рідда), коли халіф Абу-Бакр зумів консолідувати політичну владу в Медині та об'єднати аравійські племена. Навесні 634 року халіф сформував чотири окремі корпуси, кожен з яких мав своє стратегічне завдання та напрямок наступу. Амр ібн аль-Ас вирушив уздовж узбережжя Червоного моря через Ейлат до південної Палестини; Язід ібн Абу Суф'ян та Шурахбіл ібн Хасана рухалися через Табук до центральної частини Зайордання та Балки; Абу Убайда ібн аль-Джаррах був спрямований на північ, до Голанських висот та дороги на Дамаск. Згідно з ісламською історіографією, перед виходом військ Абу-Бакр дав командирам настанови, що стали основою ісламської етики війни: заборонялося вбивати жінок, дітей та старих, нищити посіви, вирубувати фруктові дерева та чіпати ченців у монастирях, проте ці відомості піддаються критичному аналізу сучасними істориками як пізніша ідеалізація.
Перше значне бойове зіткнення відбулося у лютому 634 року поблизу Гази, де загін Амра ібн аль-Аса розбив місцевий візантійський гарнізон. Хоча ця поразка була тактично незначною, вона стривожила візантійське командування, яке усвідомило масштаб загрози. Зіткнувшись із великими силами ворога та укріпленими містами, мусульманські командири запросили підкріплення. Абу-Бакр ухвалив ризиковане рішення перекинути з іракського фронту свого найталановитішого полководця — Халіда ібн аль-Валіда.
Халід здійснив легендарний перехід через безводну Сирійську пустелю за 5–8 днів, з'явившись у тилу візантійців на схід від Дамаска. Цей маневр став повною несподіванкою для супротивника. Об'єднавши розрізнені мусульманські загони під єдиним командуванням, Халід спершу захопив стратегічно важливе місто — столицю Гассанідів Босра, а згодом, у липні 634 року, здобув вирішальну перемогу у битві при Аджнадайні. У цій битві візантійська польова армія була розгромлена, що відкрило мусульманам шлях до подальшого просування вглиб Палестини та Сирії.
Вирішальні битви та завоювання Смерть Абу Бакра влітку 634 року та прихід до влади Умара ібн аль-Хаттаба змінили структуру командування, але не зупинили експансію. Новий халіф, побоюючись, що народ почне приписувати перемоги особистості Халіда ібн аль-Валіда, а не волі Аллаха, зняв його з посади верховного головнокомандувача, передавши повноваження більш поміркованому та дипломатичному Абу Убейді. Попри пониження у званні, Халід залишився командувачем кавалерії та фактичним тактичним лідером армії під час ключових битв.
Битва біля Пелли та завоювання Дамаска
Після поразки при Аджнадайні вцілілі візантійські війська відступили до Пелли (араб. Фахль) у долині річки Йордан, намагаючись використати заболочену місцевість для оборони. Проте мусульмани здобули перемогу і в цій битві, що дозволило їм остаточно закріпитися в Йорданії. Наступною великою ціллю став Дамаск. Облога міста тривала кілька місяців у 634–635 роках. Падіння Дамаска сталося завдяки комбінації військового тиску та дипломатії: поки Халід ібн аль-Валід штурмував східну браму міста, Абу Убейда прийняв капітуляцію гарнізону біля західної брами. Це створило юридичний прецедент: частина міста, взята силою, підлягала розграбуванню, тоді як частина, що здалася добровільно, отримала гарантії безпеки в обмін на оподаткування.
Битва при Ярмуці
Кульмінацією війни стала битва на річці Ярмук у серпні 636 року. Імператор Іраклій, усвідомивши загрозу повної втрати Сходу, мобілізував величезну армію, що налічувала десятки тисяч воїнів, включаючи вірменські контингенти та арабів-християн під проводом останнього гассанідського царя Джабали ібн аль-Айхама. Мусульмани, поступаючись чисельністю, були змушені залишити Хомс і Дамаск, щоб зайняти вигідні позиції на берегах річки Ярмук. Битва тривала шість днів і стала тріумфом тактичного генія Халіда ібн аль-Валіда. Використовуючи мобільність кавалерії та піщану бурю, що дмухала в обличчя візантійцям, мусульмани оточили та знищили основні сили імперії. Катастрофа на Ярмуці зламала волю Візантії до опору.
Падіння Єрусалима та завершення кампанії
Після битви при Ярмуці мусульмани повернули контроль над Дамаском та Хомсом. У 637 році почалася облога Єрусалима. Патріарх Софроній відмовився здавати священне місто будь-кому з ісламських воєначальників, вимагаючи особистої присутності халіфа. Умар ібн аль-Хаттаб прибув до Палестини та підписав «Угоду Умара», яка гарантувала християнам збереження церков і майна та свободу віросповідання за умови сплати джизії.
Останнім етапом стало підкорення півночі Сирії та узбережжя. Абу Убейда та Халід захопили Кіннасрін, Алеппо та Антіохію. Найдовше чинили опір прибережні міста-порти (Кесарія, Триполі, Тір), які отримували постачання морем. Кесарія впала лише у 640 році (за іншими даними 641 р.) після зради одного з мешканців, який показав мусульманам таємний прохід через акведуки. Взяття прибережних міст остаточно ознаменувало перехід Леванту під владу Халіфату.
Перебіг битв січень 634: битва при Фіразі (Месопотамія); перемога мусульман. 24 квітня 634: битва при Мардж-Рагіті; перемога мусульман. червень 634: битва при аль-Карьятайні (Сирія); перемога мусульман. літо 634: битва на Орлиному перевалі; перемога мусульман. червень — липень 634: битва при Босрі (Сирія); перемога мусульман. липень — серпень 634: битва при Аджнадайні (Сирія); перемога мусульман. 30 липня 634: битва при Якусі (Сирія); перемога мусульман. 19 серпня 634: битва при Мардж-аль-Саффарі (Сирія); перемога мусульман. 21 серпня — 19 вересня 634: облога Дамаску (Сирія); перемога мусульман. вересень 634: битва при Мардж-аль-Дебаї (Сирія); перемога мусульман. січень 635: битва при Фахлі (Йорданія); перемога мусульман. грудень 635 — березень 636: облога Емеси (Сирія); перемога мусульман. 15—20 серпня 636: битва при Ярмуці (Сирія), вирішальна перемога мусульман. листопад 636 — квітень 637: облога Єрусалима (Палестина); перемога мусульман. червень 637: битва при Хазірі (Сирія); перемога мусульман. серпень — жовтень 637: облога Алеппо (Сирія); перемога мусульман. жовтень 637: битва на Залізному мосту (Сирія); перемога мусульман.
Завершення кампанії та адміністративний устрій Для управління завойованими територіями Сирія була розділена на військові округи — джунди:
Джунд Дамаск; Джунд Хомс; Джунд Йорданія; Джунд Палестина; Джунд Кіннасрін.
Місцеве населення, здебільшого християни та юдеї, отримало статус зіммі. Вони зберігали свої релігійні права та власні суди, але зобов'язувалися сплачувати подушний податок (джизія) та поземельний податок (харадж).
Наслідки Втрата Леванту стала катастрофічним ударом для Візантії, позбавивши її багатих провінцій та людських ресурсів, тоді як для Халіфату це стало плацдармом для подальших завоювань у Єгипті, Північній Африці та Анатолії.
У 639 році регіон вразила чума в Еммаусі, яка забрала життя багатьох сподвижників пророка та командувачів, включаючи Абу Убейду та Язіда ібн Абу Суф'яна. Це призвело до призначення губернатором Сирії Муавії ібн Абу Суф'яна, який заклав основи для майбутнього Омеядського халіфату. Під його командуванням було створено перший мусульманський флот, що дозволило захопити Саламін та протистояти візантійцям на морі.
Бібліографія Betts, Robert B. Christians in the Arab East: A Political Study (2nd rev. ed.). Athens: Lycabettus Press, 1978. Charles, Robert H. The Chronicle of John, Bishop of Nikiu: Translated from Zotenberg's Ethiopic Text. Merchantville, NJ: Evolution Publishing, 2007. Gil, Moshe. A History of Palestine. Cambridge University Press, 1997. Ostrogorsky, George. History of the Byzantine State. Oxford: Basil Blackwell, 1956. Большаков О. Г. История Халифата. Том 2. Эпоха великих завоеваний, 633—656. Москва: Восточная литература, 2002. Рубель В. А. Історія Середньовічного Сходу. Київ: Либідь, 2002.
Посилання