Повстання стрільців або Стріле́цький бунт 1682 року (історична назва — Хова́нщина) — повстання стрільців у Москві на початку правління царя Івана Олексійовича під час спроби узурпувати владу правителькою Софією ОлексіївноюВсі дати в статті наведені за Юліанським календарем в літочисленні від Різдва Христового. В описувану епоху літочислення велося від Створення Світу, і рік починався 1 вересня.. За поширеною версією, в результаті співправителем Івана V став молодший брат Петро Олексійович, втім фактичною правителькою при них залишилася царівна Софія.
Передумови повстання Згідно з поширеною версією, повстання стрільців 1682 року є внутрішньою сварою та боротьбою за владу незнатного роду Наришкіних зі знаменитим і шанованим родом Милославських. Невдоволення стрільців назрівало довгий час протягом царювання Федора Олексійовича. Після створення полків іноземного устрою ставлення до стрільців з боку влади стало змінюватися. Тепер вони розглядалися не стільки як елітні військові частини, скільки як свого роду міська поліція. Казна була порожня, і платня стрільцям виплачувалася нерегулярно, з великими затримками. Крім того, старші командири стрілецького війська (сотники і полковники) часто зловживали своїм становищем, присвоюючи на свою користь частину стрілецької платні і змушуючи стрільців виконувати господарські роботи у своїх маєтках.
Католицька інтервенція середини XVII ст. Сучасні дослідники, однак, наголошують на релігійних підставах для бунту, як найвищого ступеня протесту православних сил проти експансії у Московську державу католицизму, активним провідником якого був прозахідний патріарх Іоаким. Проте радянська історіографія звела весь конфлікт, який привів до Громадянської війни 1676-82 рр. до Розколу в православнуй церкві, що базувався на тому, скількома перстами парафіяни мають хреститися.
Звичайно ж, на образі у апостола Петра двоперстя. Саме під прапором святих апостолів Петра і Павла відбувалося просування у Московську метрополію західних цінностей. Саме з ними до Москви прийшов католицизм, як нова релігія правлячої іноземної верхівки. Таким чином, проведені патріархом Ніконом реформи, скоріше за все, були спрямовані не стільки проти міфічних «східних автокафоліческіх церков» всередині Русі, скільки проти західних римсько-католицьких храмів і костьолів, які почали з'являтися і в Московії.
Спотворення ідеї реформ патріарха Никона Тобто сенс реформ був зовсім не у триперсті, що було прийнято на Русі як православний символ Святої Трійці ще з незапам'ятних часів, за багато століть до Никона. Наприклад, проф. А. П. Голубцов робить висновок, що багатоперстне і одиноперстне хресне знамення «могли одночасно існувати в християнській Церкві, не витісняючи і не виключаючи одне одного».
«Суперечки … по Св. Трійці, як відомо, передували христологичним, звідси випливає, що триперстне хресне знамення мало з'явитися раніше двоперстного», тобто в 4 столітті. Ніякого насильницького впровадження триперстя всередині країни Никон не проводив — йдеться тільки про повернення приєднаних західних територій в лоно православної церкви. Символом затвердження верховенства московського православ'я, за задумом Никона, став закладений ним монастир «Новий Єрусалим». До речі, зображення патріарха Никона на іконах повністю підтверджує цю версію. Преподобний — це виключно «звання святих подвижників і мучеників за християнську віру», тобто далеко не всі московські патріархи були канонізовані. Втім ненависний Іоакиму «розкольник» Никон був. Більш того, він зображений мучеником — напевно, тому, що був убитий саме за православну віру у 1681 році.
Справа в тому, що згідно з останніми дослідженнямм, йдеться про… одні і ті самі події. Саме з Соловецького монастиря, звідки козаками Степана Разіна був звільнений відсторонений від престолу і пострижений у ченці царевич Олексій Олексійович, у 1676 році почалося повстання, яке увійшло у радянську історіографію, як Селянська війна 1670-71 рр. Зараз і козацькі виступи 1676—1681 рр., які закінчилися походом отамана Разіна на Москву (і розгромом у битві під Муромом армії князя Ю.Долгорукова), і т. зв. «Бунт стрільців» 1682 р. відносять до подій Громадянської війни 1676-81 рр.
Церковний Собор 1681 року
Саме у цьому історичному контексті слід розглядати Московський собор 1681, через який патріарх Іоаким протягнув низку ізуверських рішень по відношенню до прихильників старого православ'я, у тому числі — дозволити місцевим архієреям і воєводам спільно заарештовувати старообрядців, приводити їх до цивільного суду та звернутися до царя за дозволом застосовувати проти них військову силу.
Проте вихований Симеоном Полоцьким цар Федір Олексійович, який на той час подорослішав і відчував підтримку дядька Івана Милославського, відмовив Іоакиму. Не підтвердивши постанови Собору, на якому було відсторонено від влади Никона, він, навпаки, закликав його на патріаршество. На жаль, подальші події виглядали трагічно — Никон до Москви не доїде, зустрівши смерть в дорозі. А Федір Олексійович незабаром втратить дружину та нащадка і фактично буде відстороненим прозахідною партією Софії від влади. Країна все більше занурюється в кровопролитну громадянську війну.
27 квітня (7 травня) 1682 цар Федір Олексійович також раптово помирає у віці 20 років — за поширеною версією, від цинги. Традиційно історики роблять акцент на тому, що цар Федір не залишив розпорядження щодо престолонаслідування. Буцімто саме це стало приводом для свар між кланами Наришкіних та Милославських, а потім і бунту стрільців. Утім останнім часом ця версія все більше піддається критиці дослідниками.
Причини повстання Справа у тому, що безперервність монархічних династій гарантується не якимись папірцями з розпорядженнями, а священним законом престолонаслідування. Згідно з ним, спадкоємцем мав би стати старший найближчий родич померлого царя по чоловічій лінії, тобто Іван Олексійович. Тому, всупереч поширеній думці романівських істориків, царевич Петро за віком не мав жодного права навіть називатися претендентом. Тобто, у 13 років великого князя можна було лише помазати на царство, а в 16 років «проголосити царем» — вінчати на царство.
Втім, усе це можна зробити, тільки якщо немає більш старшого претендента по крові. Тобто, якщо навіть все це допустити, має бути офіційне зречення повнолітнього царя Івана Олексійовича (яким він став автоматично, з моменту смерті старшого брата Федора) від домагань на трон. Але цього не спостерігається. Проте варто розглянути обидві версії тих подій.
Офіційна версія Як повідомляли романівські, а потім і радянські історики, царський престол повинен був перейти до одного з братів Федора Олексійовича: 16-річного Івана — сина першої дружини Олексія Михайловича, покійної цариці Марії Іллівни (до шлюбу Милославської) або 10-річного Петра — сина другої дружини Олексія Михайловича, вдовуючої цариці Наталії Кирилівни (до шлюбу Наришкіної). Чому ця теза є хибною, було сказано вище.
За словами Соловйова, боротьба між боярськими родами Милославських та Наришкіних досягла кульмінації. Від того, хто стане царем, залежало, який з цих кланів займе положення ближніх бояр — радників царя при прийнятті найважливіших державних рішень і відповідальних виконавців цих рішень, які розподіляють вищі посади в державі і розпоряджаються царською скарбницею.
Остаточне рішення з цього питання приймала Боярська дума. Для більшості бояр, майбутнє яких залежало від милості чи немилості царя, дуже важливо було вгадати, хто з претендентів виграє, щоб заздалегідь стати на його бік. Старший за віком Іван з дитинства був дуже хворий (як і все чоловіче потомство цариці Марії Іллівни), тому вважалося ймовірним, що він незабаром помреПісля описуваних подій Іван V прожив ще майже 14 років і помер у 1696 році на 30-му році життя., і тоді царем стане Петро. У цій ситуації більшість боярської думи і патріарх Іоаким схилилися на користь більш «перспективного» Петра, і 27 квітня 1682 року — в день смерті Федора Олексійовича — Петро був проголошений царем.
Згідно з традиційною думкою, для Милославських такий перебіг подій означав втрату усіх владних перспектив, і тому розумна, енергійна 25-річна царівна Софія Олексіївна вирішила скористатися невдоволенням стрільців, щоб змінити ситуацію на свою користь, спираючись на клан Милославських і низку бояр, у тому числі князів Василя Голіцина і Івана Хованського — представників шляхетних княжих родів, які болісно сприймали піднесення худорідних Наришкіних. Начебто підлило оливи у вогонь безпрецедентне присвоєння вищого придворного чину (боярського) юному Івану Наришкіну.
У сучасних історичних працях, утім, вказується, що зведення протистояння розгалужених придворних кланів до конфлікту Милославських і Наришкіних є великим спрощеннямП. Л. Седов. Закат Московского царства: царский двор конца XVII века. Санкт-Петербургский институт истории, 2006. Стр. 132.. Основна роль у повстанні належала особам, які однозначно не належали ні до тієї, ні до іншої родини.Брати Наталії Кирилівни в той час були ще дуже молоді.
Критика Теза про те, що Петра нарікають царем прямо біля труни Федора, є краєломною. Якщо це не зробити, всі подальші дії Петра вважатимуться незаконними, а Софія не матиме навіть теоретичного шансу на регентство, ставши злочинницею, відкрито узурпуючи владу у єдиного законного спадкоємця Івана Олексійовича. Романівські історики розуміли, що рішення проголосити Петра в обхід закону престолонаслідування може прийняти тільки Освячений собор. Тому і йдеться про якийсь «Освячений собор біля труни Федора» у день кончини царя 27 квітня.
Ясно, що так швидко (за кілька годин) зібрати Освячений собор неможливо. Його збирають місяцями, іноді роками — повинні приїхати всі митрополити та інші представники духовенства з усіх куточків держави. Але не зробивши цієї натяжки, Володимир Назаревський не може пояснити легітимність майбутнього приходу до влади Петра І.
Ось і з'явився під пером борзописця дивний «Освячений собор біля труни царя Федора» відразу ж у день кончини. Можна було б ще віртуально допустити, мовляв, знали заздалегідь про смерть царя, але і це не проходить: Федір Олексійович помер раптово. Ось і доводиться історикам маніпулювати на межі реальності, мовляв, «народ» покликав спочатку Петра, а потім «народ» покликав Софію над Петром правителькою. Знову «народ» виручає брехливих фальсифікаторів. Втім у цьому випадку абсолютно незрозуміло, куди це подівся царевич Іван: хто і коли його встиг усунути?
Історик А. В. Карташов знайшов інший вихід:
«… Івану було вже 15 років. Але він був по своїй слабкості — напівмрець. Природно, що розсудливі люди вважали за доцільне перенести престолонаслідування на наймолодшого сина царя Олексія — 10-річного здорового і розумного Петра …»
Тобто, начебто, як і є Іван Олексійович, а ніби і немає — напівмрець. На які тільки хитрощі не йде романівська історіографія, щоб залатати величезні пробоїни в своїх викладках. Усім же іншим залишається повірити в існування людей-напівмерців, голлівудських перевертнів у царському обличчі. Але навіщо "напівмерцеві" відрікатися від трону все ж не ясно.
Сучасна версія
Якщо припустити, що реформи Никона ніякого відношення до релігійного розколу не мають, а є впровадженням православ'я на приєднаних до 1655 р. територіях Московського царства, виникає логічне запитання: «А чим тоді насправді був визваний розкол?» Як було вже зазначено вище, за ним стоїть насильницьке впровадження догматів католицизму в Московії наприкінці XVII століття партією Романових.
«Це вже потім, після провалу чергового наступу прихильників апостолів Петра і Павла на православ'я, романівські фальсифікатори за обкатаною схемою перенесуть неприємні моменти затвердження Петра I в часи правління царя Олексія Михайловича і припишуть їх патріарху Никону» — пише історик Олександр Кас.