Відкриття морського шляху до Індії — перша відома в історії морська подорож з Європи до Індії через Атлантичний та Індійський океани навколо африканського мису Доброї Надії. Вона була здійснена у 1497—1499 роках португальською флотилією на чолі з Васко да Гама за наказом короля Мануела I. Вважається однією з найвизначніших подорожей Доби великих географічних відкриттів. Відкриття Португалією морського шляху до Індії призвело до початку столітнього домінування цієї країни на морських торгових шляхах між Європою та Азією і сприяло створенню Португальської колоніальної імперії.

Передумови

Торгові шляхи Морські торгові шляхи у Середземному морі в пізньому середньовіччі перебували переважно під контролем європейських морських республік (Амальфі, Піза, Генуя і Венеція), в той час як Ганзейська унія контролювала майже всю торгівлю в Північному і Балтійському морях.

Екзотичні і дуже дорогі східні товари — в першу чергу спеції, такі як перець, гвоздика, мускатний горіх і кориця потрапляли в Європу з Південної та Південно-Східної Азії (всі ці регіони, погано знайомі з ними європейці узагальнено називали «Індіями») через довгу і складну торгову мережу, проходячи через руки багатьох посередників.

Найдефіцитніші спеції вирощували і збирали на далеких островах Південно-Східної Азії (Малайський архіпелаг, сучасна Індонезія). Звідти індійські торговці доставляли їх в порти на малабарському узбережжі Індії та Шрі-Ланки. Тут їх закуповували арабські торговці і через Індійський океан переправляли в порти на берегах Перської затоки та Червоного моря. Звідти спеції караванами перевозили через пустелю в середземноморські порти Леванту — в першу чергу в єгипетську Александрію. І вже з неї італійські торговці, переважно венеційці та генуезці нарешті перевозили їх по морю в Європу, де спеції та інші східні товари, такі як пахощі, вишукані тканини чи слонова кістка продавались по захмарним цінам. Надзвичайно високі ціни на спецій в Європі і монопольне становище арабських торговців та посередників з Генуї і Венеції у Середземномор'ї заохочували інші країни шукати альтернативні шляхи в таємничі «Індії».

Ці пошуки отримали додатковий стимул після захоплення османами в 1453 році Константинополя і перекриття ними венеційських і генуезьких торгових шляхів через Босфор і Чорне море — останніх каналів торгівлі зі Сходом, що не контролювались арабами.

Одним з можливих варіантів обійти території, що контролювались «маврами» і дістатись напряму до багатих ринків «Індій» був пошук гіпотетичного морського шляху на Схід в обхід Африки. Але ніхто в Європі в XV столітті не знав напевно — чи існує такий шлях взагалі, а якщо існує — то наскільки він складний і небезпечний. Розвиток європейського мореплавства Морські горизонти для європейців на початку XV століття обмежувались Середземномор'ям та атлантичним узбережжям Франції, Іспанії та Португалії. З XI століття європейським мореплавцям став відомий компас (його винахід, або принаймні впровадження в європейську морську практику приписують мореплавцям з морської Амальфійської республіки). З цього ж часу є відомості про застосування європейцями в навігаційних цілях астролябії, яка була винайдена ще в античні часи і значно покращена мусульманськими вченими в IX—X століттях. Принаймні з XII століття ганзейські мореплавці з північної Європи почали використовувати на своїх човнах-когах кормове стерно, що покращило надійність управління і маневреність кораблів.Кораблі, що використовувались мореплавцями північної Європи, були переважно «округлої» форми, з міцними корпусами, обшитими за клінкерною технологією «внапусток» і озброєні чотирикутними прямими вітрилами, тоді як в Середземномор'ї набули поширення «довгі» гребні кораблі галерного типу, гладка обшивка корпусу «встик» і використання косого або латинського вітрила. Використання косих вітрил давало більшу маневреність і дозволяло кораблям йти не тільки з попутними вітрами, але й під певним кутом до вітру. З приводу походження косого вітрильного озброєння існують взаємопротилежні погляди. Згідно з однією версією цей тип вітрил було запозичено арабськими мореплавцями у народностей з Індійського океану, де косі вітрила типу танджа широко застосовуються від островів Індонезії до Мадагаскару. За іншою теорією все відбулось навпаки, і косі вітрила, що були відомі ще римлянам, поширились з Середземноморського регіону в Індійський океан разом з арабськими та європейськими мореплавцями.

З кінця XIII століття в декількох місцях в Європі починають виготовляти дуже якісні детальні навігаційні карти прибережних вод — портолани. Ці морські карти-портолани, з нанесеною на них сіткою румбів виготовлялись в Генуї та Венеції, а також майстрами майорканської картографічної школи на о. Майорка в Каталонії. На картах-портоланах дуже правдоподібно і надзвичайно детально було зображено район Середземного і Чорного морів, а також атлантичного узбережжя від Португалії до Нідерландів, але зображена на них реалістична географічна інформація різко припинялась на рівні африканського мису Буждур, розташованого навпроти Канарських островів. Території, що знаходились південніше за цей мис на картах-портоланах або залишались бланкетними, або заповнювались малюнками міфічних створінь. Ідеологічне підґрунтя досліджень Для португальського принца Енріке Мореплавця та його європейських послідовників відкриття нових земель, торгівля та релігія були невіддільні одне від одного. Метою морських досліджень Енріке було одночасно і пошук нових торгових шляхів для збагачення Португалії і поширення християнства серед нововідкритих народів. Він був верховним магістром Ордену Христа, найвищого військово-релігійного ордену в Португалії і експедиції, задумані Енріке, оплачувалися головно коштами цього ордену. Тому кораблі, споряджені португальським принцом несли на своїх вітрилах зображення рівностороннього червоного хреста Ордену Христа.

Ще однією причиною досліджень були пошуки міфічного «Королівства пресвітера Йоана», легендарного християнського царства, що лежало серед мусульманських земель десь на сході, в «Індіях». Під «Індіями» при цьому розумівся дуже широкий спектр земель, про які у європейців були досить туманні уявлення — від Африки до південно-східної Азії. Європейські дослідження живились надією знайти на сході християнських союзників з Королівства пресвітера Йоана протягом усього середньовіччя і не припинились навіть з початком Нового Часу.

Португальські досягнення за часів Енріке Мореплавця Важливі зміни в розвитку європейської морської справи відбулись в Португалії в першій половині XV ст. за ініціативи та під керівництвом португальського принца Енріке, що отримав від нащадків прізвисько «Мореплавець». Принц Енріке заснував на мисі Сагреш щось подібне до навігаційної школи, куди запросив відомих християнських та єврейських картографів і виробників навігаційного спорядження, та почав організовувати систематичні морські експедиції для дослідження Північної Атлантики та Західноафриканського узбережжя — за межі відомого на той час європейцям світу.

Винайдення каравели

Головним досягненням португальського суднобудування за часів принца Енріке Мореплавця стала розробка моделі нового корабля — каравели, що стало проривним етапом в історії географічних морських досліджень. Каравела поєднала в собі кращі риси північноєвропейських і середземноморських кораблів — це було міцне і надійне судно з обшитим «встик» корпусом округлої форми з декількома щоглами, озброєне кормовим стерном і косими парусами, що робило його швидким і маневреним. Перший зареєстрований випадок використання каравели в морських плаваннях капітанів Енріке зафіксовано на початку 1440-х років. Португальські каравели могли йти достатньо круто проти вітру, що разом зі швидкістю і маневреністю робило їх ідеальними кораблями для здійснення океанських розвідок.

Недоліком каравели був її відносно малий розмір і неможливість прийняти на борт велику кількість товарів або військ, але на початкових етапах досліджень цей недолік ще не грав важливої ролі. З часом, коли водотоннажність суден вийшла на перші ролі, цю проблему португальці вирішили завдяки впровадженню нової, більшої за місткістю моделі корабля — караки або нау. Але навіть якщо завдання перевезення великої кількості вантажу і людського складу в подальших експедиціях покладалось на великі і добре озброєні караки, в склад флотилій зазвичай все рівно додатково включали швидкі і маневрені каравели, які виконували основну роботу по розвідці і дослідженню незнайомих територій.

Дослідження океанських течій та вітрів. Volta do mar Капітани Енріке Мореплавця під час дослідження просторів Північно-Східної Атлантики вивчили важливі особливості океанських течій та вітрів, що домінували в цьому регіоні. Ці дослідження дозволили розробити тактику океанських плавань в цьому регіоні. Зокрема, португальці застосовували навігаційний маневр «volta do mar» (повернення з моря), що дозволяв кораблям повертатись в Португалію від західноафриканського узбережжя і атлантичних островів, обходячи по колу постійні північно-західні вітри, що дують вздовж африканського узбережжя і шукаючи сприятливих південно-східних вітрів в центрі Атлантики, використовуючи явище океанічних вітрових кругообігів. Це був важливий крок в історії вітрильного мореплавання, коли вміння знайти сприятливі вітри мало вирішальне значення для успіху. В подальшому розуміння цих принципів допоможе Васко да Гама та іншим португальським флотиліям по широкій дузі досягати з попутними вітрами півдня Африканського континенту, а через кілька років цей маневр «змусить» Педру Алваріша Кабрала відкрити узбережжя Бразилії.

Відкриття нових земель

Атлантичні острови У XIV столітті на європейських картах час від часу з'являлись зображення тих чи інших островів в Атлантичному океані, міфічних чи реально побачених унаслідок спорадичних плавань. За принца Енріке ці острови були відкриті чи «перевідкриті», системно досліджені і нанесені на карти та було розпочато їх колонізацію португальськими поселенцями. В 1418—1418 роках Жуан Гонсалвіш Зарку та Тріштан Ваш Тейшейра «офіційно» відкривають острови Порту-Санту і Мадейра. В 1427—1431 роках Діогу де Сілвіш і Гонсалу Кабрал в декількох плаваннях «офіційно» відкривають острови Азорського архіпелагу. Місто Фуншал на о.Мадейра, засноване португальцями в 1424 році, стало першим містом, заснованим європейцями за межами Європи з часів Стародавнього Риму.

Африканське узбережжя До часів принца Енріке мис Буждур був найпівденнішою точкою африканського узбережжя, відомою європейцям. Середньовічні легенди століттями розповідали, що за мисом лежать непридатні для життя землі і води, населені чудовиськами. Принц Енріке раз за разом посилав своїх капітанів дослідити невідомі землі за мисом, поки нарешті Жил Іаніш не проминув його у 1434 році і не з'ясував, що «…плисти під вітрилами тут так само легко, як і у нас вдома, а країна ця багата і усього в ній в достатку».