Історія міста Бердичів Заснування Територія, на якій розміщене місто, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури. Деякі дослідники історії Бердичева вважають, що назва міста походить від слов'янського слова «бердо» — урвище, або ж від власного імені Бердич. У 1430 році великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та Звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. В 1483 році кримські татари зруйнували населений пункт. 1546 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів.
Середньовіччя
Після Люблінської унії (1569 рік) Бердичів відійшов до Польщі. Місцеве населення зазнавало багато лиха від постоїв жовнірів. Наприкінці XVI ст. Януш Тишкевич почав споруджувати замок, збудував млин, 1627 року — монастир. З цього часу Бердичів став містечком. У 1630 році власник його подарував замок католицькому ордену босих кармелітів, що утримував для свого захисту військовий гарнізон з кількома гарматами.
Коли в Україні почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, загони повстанців на чолі з Максимом Кривоносом у червні—липні 1648 року завдали польсько-шляхетському війську ряд нищівних ударів і визволили містечко від поляків, зруйнувавши при цьому замок і монастир.
Населений пункт увійшов до Київського полку. Протягом усієї війни в Бердичеві стояв козацький гарнізон. Після Переяславської угоди в лютому 1654 року почалася війна між Московією і Польщею, яка тривала з перервами до 60-х років XVII століття. У 1663 році шляхта, ченці-кармеліти знову повернулися до Бердичева. Населення вороже зустріло їх. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Бердичів відійшов до Польщі в складі Брацлавського воєводства. Відновлення кріпацтва обурило селян, які почали групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема, фастівського полковника Семена Палія. Коли у 1702—1704 рр. вибухнуло народне повстання, Семен Палій та Самусь 1703 року розбили під Бердичевом польсько-шляхетське військо.
Між нащадками Яна Тишкевича та орденом кармелітів до 1717 року йшла боротьба за замок. Процес виграли ченці, які почали відбудовувати замок, укріпили мури, збільшили кількість гармат. У 1739—1754 рр. вони побудували кафедральний костьол. Бердичів знову став одним з осередків католицького впливу на Правобережній Україні. З цією метою при костьолі було відкрито кармелітську школу, з 1758 року друкарню. З середини XVIII ст. власником містечка став магнат Радзівілл. Йому належали в Бердичеві майже 8 000 десятин землі. Посполиті відробляли по 2 дні на тиждень панщини. Соціальний, національний та релігійний гніт сприяв поповненню гайдамацьких загонів, що діяли на прилеглих територіях. 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися з шляхтою.
Новий час 1793 року, після другого поділу Речі Посполитої і загарбання Правобережної України Російською імперією, Бердичів увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. У 1798 році в ньому налічувалося 864 будинки й 4820 чоловік. У 1844 році Бердичів включено до Махнівського повіту Київської губернії, а в 1846 — він став повітовим містом, де жило понад 41 тис. населення, зростанню якого сприяв дальший розвиток промисловості. За даними 1845 року, тут було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскоробний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрик.
Широкого розвитку набули ремесла. Ще в середині XVIII ст. кравці, шевці, кушніри, гончарі об'єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX ст. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників у тому числі 647 кравців. Умови праці робітників були тяжкі. Майстерні, де працювало 8—10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.
Починаючи з другої половини XVIII ст., у Бердичеві швидко розвивалася торгівля. Цьому сприяло вигідне розташування його на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, й надане 1765 року право щороку проводити десять ярмарків. Сюди з'їжджалися купці з Галичини, Королівства Пруссія, Османській імперії, Австрії, Києва, Чернігова й Москви. Річний обіг ярмарок, що проводились у Бердичеві, перевищував 20 млн крб. золотом. Завдяки цьому після 1800 року місто швидко набуло роль найголовнішого банківського центру Російської Імперії.
Проте згодом банківська діяльність перемістилася у Одесу, головний порт країни, і з 50-х років XIX ст. роль Бердичева як торговельного центру України зменшилася. Окрім всього, це зумовлювалося зростанням торговельного значення Києва та інших міст, що мали залізничне сполучення з центральною Росією.
З розвитком промисловості, ремесла, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому налічувалося 1893 будинки, з яких лише 69 споруджені з цегли. Місто було невпорядкованим. У ньому налічувалося 11 вулиць, 80 провулків та 4 площі. Оноре де Бальзак, побувавши тут 1850 року. писав про його забудову, що будинки в місті танцюють польку, одні нахилені вправо, інші — вліво, ще інші — наперед.
На низькому рівні перебувало медичне обслуговування. У XVIII ст. тільки при костьолі існували невеличка лікарня й аптека. В середині XIX ст. діяло дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них утримувалася коштом громади. Для перенаселеного міста з антисанітарним станом, великою кількістю бідноти, що часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цієї кількості медичних закладів не вистачало. Тому не випадково, коли 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери, її жертвами стало чимало людей.
Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. майже все населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки в містечку не існувало школи для бідного люду. В кармелітській школі в 90-х роках шість учителів навчало 160 дітей шляхтичів. 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, в якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. З 1829 по 1845 рік працювало парафіяльне духовне училище.
Восени 1846 року в місті побував Т. Г. Шевченко, який зробив тут кілька малюнків історичних пам'ятників та записав кілька народних пісень.
Новітня історія. 19 - перша половина 20 століття
З 1861 до Першої світової війни
Промисловість Реформа 1861 року дала поштовх для зростання промисловості і в Бердичеві. Цьому сприяло також будівництво залізниць, що в 1870 році зв'язали місто з Козятином, трохи згодом — з Шепетівкою, а 1896 року — з Житомиром. Уже в 1872 році в Бердичеві налічувалося 25 заводів і фабрик. Це були невеличкі, кустарні підприємства, де переважала ручна праця. Через чотири роки тут засновано один з найбільших в Україні шкіряний завод.
У 1877 році в Бердичеві виникло чавуноливарне підприємство, яке виготовляло апаратуру для цукрової промисловості. 1897 року воно стало власністю бельгійського акціонерного товариства й перетворено на машинобудівний завод під назвою «Прогрес». Крім обладнання для цукрової. винокурної й пивоварної промисловості, тут почали випускати нескладні сільськогосподарські машини та парові котли.
У 1881 році макаронне виробництво купця Шиперовича виробляло на рік до 500 пудів макаронних виробів. У цей же час у місті існувало 5 підприємств по виробництву фарб - білил та лазурі та стільки ж миловарених. На вул. Мурованій (тепер Героїв України) розмістилося машинобудівне підприємство Владислава Каменського і Ко з 18 робочими та 12 станками.
У 1890 році купець Овсій Маркович Зусман відкрив у Бердичеві фаянсову фабрику, арендатором якої був Мауріцій Етінгер. У1894 році обіг виробництва становив 30 000 руб. Наприкінці 1899 року фабрика занепала.
У 1900—1906 рр. засновано пісочний і рафінадний цукрові заводи.
Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 27 промислових підприємств. Найбільшими з них були заводи «Прогрес», пісочно-рафінадний, шкіряний, дві ткацькі фабрики, збудовані в 90-х роках, миловарний (1886 рік), пивоварний, медоварний, два цегельні та маслоробний заводи, тютюнова, три кондитерські фабрики. Діяло також 4 млини й 14 друкарень і літографій, електростанція.
Соціальні умови Тривалість робочого дня на підприємствах наприкінці XIX — на початку XX ст. становила 12—13 годин. Широко застосовувалася праця жінок і дітей. Так, на тютюновій фабриці 1901 року із 108 робітників 38 становили підлітки. Погані умови праці та низька платня викликала трудові конфлікти. 19 січня 1887 року в місті відбулася велика демонстрація під гаслом «Хліба й роботи!». Поліція розігнала її. 1898 року два тижні страйкували робітники цегельних заводів, які вимагали підвищення заробітної плати й добилися часткової перемоги. В липні 1905 року застрайкували робітники заводу «Прогрес». Вони вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітку на 25—30 проц., скасування надурочних робіт, подвоєння плати за роботу у святкові дні та поліпшення медичного обслуговування. Страйк тривав близько двох тижнів. Адміністрація заводу погодилася задовольнити частину вимог робітників, скоротити робочий день до 10 годин, поліпшити медичну допомогу.
Зростала кількість населення, розширювалося й саме місто. Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 5815 будинків і 77 тисяч чоловік. Місцеві власті мало турбувалися про впорядкування міста. Більшість вулиць не була забрукованою і восени потопала в грязюці. Вечорами темрява огортала місто, бо ліхтарі горіли тільки в центрі. У місті не було каналізації.
Відходи виробництва, сміття, нечистоти скидалися в річку Гнилоп'ять, у якій до того ж вимочували шкіри. Не дивно, що вона перетворилася на джерело інфекційних захворювань. У центрі Бердичева, крім майстерень, розміщалися склади сирих шкір, вовни, риби, миловарні. Влітку повітря до краю наповнювалося смородом.
Освіта та медицина. У 1869 році відкрили народне училище, у 1890-х роках — ще дві парафіяльні школи. За кошторисом 1896 року, місцева влада асигнувала на освіту 5230 крб., а на поліцію — 10848 крб. З культурно-освітніх закладів на 1910 рік працювало три невеличкі приватні кінотеатри, тимчасовий театр, 4 бібліотеки та читальня.
На 1910 рік у місті було дві лікарні на 168 ліжок та 30 лікарів, переважна більшість яких займалася тоді приватною практикою.
Перша світова війна. Визвольні змагання. Оскільки Бердичів знаходився в прифронтовій смузі, тут дислокувалися військові частини, лазарети, штаби. Більшість підприємств почали випускати воєнну продукцію.
Після зречення імператора влада перейшла до рук громадського комітету — органу Тимчасового уряду. 9 березня 1917 року в місті проведено демонстрацію з участю військ гарнізону. Того ж дня створено також Раду робітничих і солдатських депутатів. У березні почали відновлюватися профспілкові організації, зокрема спілки металістів (на заводі «Прогрес»), шкіряників, друкарів, будівельників, у травні — цукровиків. Діяли організації меншовиків, есерів, бундівців, сіоністів, польські та українські національні партії, більшовики.
Після невдачі червневого наступу російських військ у липні 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту. Командуючий фронтом генерал Денікін, знаючи, що генерал Корнілов готує заколот, телеграфував йому про свою відданість, а наприкінці серпня видав наказ про арешт членів військової Ради, які не хотіли підтримати Корнілова. Солдати бердичівського гарнізону, дізнавшись про заколот, заявили свій протест. Після заколоту Корнілова, Керенський наказав ув'язнити керівництво фронтом, лояльне до заколотників, в тому числі командувача фронтом Денікіна та князя Крапоткіна, які певний час перебували у місцевій в'язниці.