Дев'ятирічна війна (ірл. Cogadh na Naoi mBliana або Cogadh Naoi mBlianStair-Sheanchas Éireann, Cuid a haon, by Mícheál Ó Siochfhradha, p. 121) або Тиронське повстанняTyrone’s Rebellion: The Outbreak of the Nine Years War in Tudor Ireland. Hiram Morgan. Boydell Press (1993).Contested Island: Ireland 1460—1630. Sean J Connolly. Oxford University Press (2007). page 233. — збройний конфлікт між вождями ірландських кланів і англійськими окупаційними військами в Ірландії, який тривав з 1593 по 1603 роки. Повстання підняли королі незалежних ірландських королівств Тир Еогайну (Тирону) і Тир Конайллу (Тирконнеллу). Бої йшли в усіх частинах острова, але в основному в північній провінції Ольстер, де розташовувалися бунтівні королівства. Конфлікт закінчився поразкою повсталих.
Тиронське повстання було найбільшим збройним конфліктом, в якому брала участь Англія в епоху правління королеви Єлизавети. На піку конфлікту (в 1600—1601 рр.) кількість військових англійської армії в Ірландії становила понад 18 тисяч солдатівFalls, Elizabeth’s irish Wars, pg 49. Для порівняння: англійська армія, яка допомагала голландцям під час Нідерландської революції, не перевищувала 12 тисяч бійців.
Передумови Приводом для війни було протистояння між вождем ірландського клану О'Ніл, Аода О'Ніла, другого графа Тирону, й англійською експансією в Ірландії. Англійці рухалися з Пейлу, намагаючись підкорити весь острів. Для протистояння англійцям Аод О Нейлл зумів згуртувати інших ірландських вождів, незадоволених просуванням англійців, і католиків, незадоволених розповсюдженням протестантизму.
Повстання Г'ю О'Ніла походив із могутнього поселення О'Нілів Тир Еогайну, яке панувало в центрі північної провінції Ольстер. Його батько, Метью О'Ніл, барон Данганнон, був відомим сином , першим О'Нілом, наділеним англійською короною титулом графа ТайронуThomas Mac Nevin, James Duffy, The Confiscation of Ulster, in the Reign of James the First, Commonly Called The Ulster Plantation (Dublin: 1840), p. 14. Метью О'Ніл був убитий, а Шейн О'Ніл вигнав Г'ю з Ольстеру. Сім'я Говенден виховала Г'ю в Палі, й англійська влада вважала його надійним лордом. У 1587 році Г'ю О'Ніл переконав королеву Єлизавету I зробити його графом Тироном (або Тиром Еогейном), англійська назва, якою називали його дідуся. Однак справжня влада в Ольстері полягала не в юридичному титулі графа Тирона, а в положенні вождя роду О'Ніл, яким тоді був . Ця посада командувала покорою всіма О'Нілами та їхніми слугами в центральному Ольстері в 1595 році. Тільки після того, як у вересні 1595 помер Терлоф Луїні О'Ніл, Г'ю О'Ніл міг бути оголошений як «О'Ніл».
Від , його союзника, Г'ю О'Ніл завербував шотландських найманців (Червононогих). На своїх територіях О'Ніл мав право на обмежену військову службу від своїх підлеглих. Він також завербував своїх орендаторів і утриманців на військову службу й прив'язав селянство до землі для збільшення виробництва продовольстваNicholas Canny, Hugh O'Neill and the Changing Face of Gaelic Ulster. Крім того, він найняв багато ірландських найманців. Щоб озброїти своїх солдатів, О'Ніл купив мушкети, боєприпаси й піки в Шотландії та Англії. З 1591 року О'Доннелл від імені О'Ніла зв'язався з королем Іспанії Філіпом II, закликаючи до військової допомоги проти їхнього спільного ворога та спираючись на спільну релігію — католицизм. За допомоги Іспанії О'Ніл зміг озброїти й нагодувати понад 8000 осіб, тому був добре підготований до того, щоб протистояти будь-яким подальшим спробам англійців керувати ОльстеромHiram Morgan, Tyrone's Rebellion, Suffolk 1993, p19..
Початок війни
У 1592 році Г'ю Роу О'Доннелл вигнав англійського шерифа, капітана Вілліса, зі своєї території, Тиру Шонаю (нині частина графства Донегол). У 1593 році Магвайр за підтримки військ з Тайрону на чолі з братом Г'ю О'Ніла, Кормаком Макбароном, об'єднався, щоб протистояти вступу Вілліса як шерифа у Ферману Магвайра. Після того, як Вілліс був вигнаний з Фермани, Магвайр разом із Макбароном організували каральні набіги на північний Коннахт, спалюючи села навколо замку БаллімотJames O'Neill, Maguire's revolt but Tyrone's war: proxy war in Fermanagh 1593-4, Seanchas Ard Mhacha, vol. 26, no. 1 (2016), pp 44-5. Магвайр почав великий набіг на Коннахт у червні, коли він зіткнувся з військами на чолі з губернатором Коннахту сером Річардом Бінгхемом, але атаку англійців відбили, й Магвайр продовжував грабувати Роскоммон, перш ніж повернутися на північ. У відповідь на це сили Англії були зібрані під командуванням сера Генрі Багенала, який почав експедицію в Монахан, а потім у Ферману, щоб знищити Магвайра і його союзників, отримавши доручення 11 вересня 1593 року. Багенал керував 144 вершниками й 881 піхотинцями, до яких О'Ніл мав додати ще 200 коней і 1200 піхотинців. Багенал увійшов у Ферману 22 вересня, а через чотири дні до нього приєднався О'Ніл. Через незмогу перейти річку Багенал і О'Ніл пройшли (окремо) на північ до північного кінця озера Лох-Ерн. Блокувальні сили були розміщені Магвайром у броді біля Белліку, але вони були подолані Багеналом і О'Нілом в битві біля Белліку 10 жовтня.Спочатку О'Ніл допомагав англійцям, сподіваючись, що його будуть назначать лордом-президентом Ольстеру. Єлизавета I боялася, що О'Ніл не збирався бути простим землевласником і що його амбіції полягають у тому, щоб узурпувати її авторитет та стати «принцом Ольстеру». З цієї причини вона відмовилася надати О'Нілу будь-яку посаду, яка дала б йому право керувати Ольстером від імені Англії. Як тільки стало зрозуміло, що Генрі Багенал став головою Ольстеру, О'Ніл визнав, що наступ англійців був неминучим, і тому приєднався до своїх союзників у відкритому повстанні в лютому 1595 року з нападом на Форт Блеквотер, який охороняв стратегічний міст через однойменну річку.
Пізніше, в 1595 році, О'Ніл і О'Доннелл звернулися за допомогою до короля Іспанії Філіпа II й запропонували стати його васалами. Натомість він запропонував зробити свого кузена, ерцгерцога Альберта, принцом Ірландії, але йому це не вдалося. Філіп II підтримав їх у січні 1596 року. Невдала армада відпливла в 1596 році; війна в Ірландії стала частиною набагато більшої війни.
Перемога ірландців біля Єллоу Форду Англійська влада в Дублінському замку не відразу зрозуміла масштаби повстання. Після невдалих переговорів у 1595 році англійська армія спробувала прорватися в Ольстер, але була відбита навченою армією; після нищівної поразки в битві біля Клонтібрету послідовні наступи англійців відбивалися в наступні роки. У битві біля Єллоу Форду в 1598 році до 2000 англійських солдатів були вбиті після нападу на них, коли вони прямували до Арми. Решта були оточені в самій Армі, але домовилися про безпечний прохід для себе в обмін на втрату влади над містом. Особистий ворог О'Ніла, сер Генрі Багенал, командував армією й був убитий під час ранніх боїв. Це було найважчою поразкою англійської армії в Ірландії до цього моменту.
Перемога викликала повстання по всій країні за допомогою найманців О'Ніла та людей з Ольстеру; саме цей момент був піком війни. Г'ю О'Ніл призначив своїх прихильників вождями й графами по всій країні, зокрема як графа Десмонду й Флоренції, МакКарті як графа Маккарті Мору. У Мюнстері повстали 9 000 осіб. Плантації Мюнстера зазнали нищівного удару, на яких були англійські поселенці; колоністи, в тому числі Едмунд Спенсер, втікли.
Тільки декілька місцевих лордів залишалися вірними короні, й навіть вони побачили, що їхні родичі та підлеглі перейшли на бік повстанців. Однак усі укріплені міста країни були на боці англійського колоніального уряду. Г'ю О'Ніл, нездатний захопити міста-фортеці, неодноразово закликав жителів Палу приєднатися до його повстання, спираючись на спільну віру — католицизм. Однак здебільшого нащадки норманів залишалися ворожими стосовно своїх спадкових гельських ворогівColm Lennon, Sixteenth Century Ireland, The Incomplete Conquest, p322, "Despite the proclamations of O'Neill... there is little evidence that the townsfolk and Pale gentry were in sympathy with the Ulster chieftain's war, and in this they had the backing of leading Jesuits such as Father Richard Field SJ. Whatever about their common Catholicism, the links with the Spanish monarchy were strongly eschewed by the vast majority of those of Old English origin in Ireland.".
Граф Ессекс очолює окупаційні сили
У 1599 році , прибув до Ірландії зі 17-тисячною англійською армією. Граф Ессекс скористався порадою ірландської таємної ради, щоб зміцнити південь країни англійськими
гарнізонами, перш ніж спробувати напасти на провінцію Ольстер, але це розосередило його сили, і він врешті-решт зазнав численних поразок у безладному просуванні через Південний Ленстер і Мюнстер. Він провів майже весь свій час в Ірландії, чекаючи транспорту, який йому пообіцяли перед від'їздом, оскільки це був ефективний спосіб досягти мети – затоки . Але відсутність допомоги Англії призвела до того, що плани графа Ессексу пішли шкереберть, і необхідні в'ючні тварини та кораблі так і не були відправлені. Військові рейди, які він організував, виявилися катастрофічно невдалими, особливо експедиція через гори Керлю в Слайго, яка була розгромлена Г'ю Рое О'Доннеллом у битві під перевалом Керлю (5 серпня 1599 року). Тисячі його солдатів, замкнених в антисанітарних гарнізонах, померли від черевного тифу та дизентерії.
Коли граф Ессекс повернувся до Ольстеру, він домовився з Г'ю О'Нілом на перемир'я, яке сильно розкритикували його вороги в Лондоні, попри визнання королевою Єлизаветою. Чекаючи відправлення в Англію, Роберт Девере відправився в Лондон у 1599 році без дозволу королеви, де того стратили після невдалої спроби перевороту. В Ірландії його замінив , який виявився кращим командиром, бо він був забезпечений підтримкою Англії, якої не вистачало Роберту Девере. Крім того, два ветерани ірландської війни, й Артур Чічестер, отримали командування в Мюнстері й Ольстері, відповідно.
У листопаді 1599 року направив англійській королеві Єлизаветі документ із 22 пунктами, в якому перераховував умови мирної угоди. Вони закликали до самоврядування Ірландії з реституцією конфіскованих земель і церков, свободу пересування й католицького віросповідання. Він був ладен прийняти англійський сюзеренітет, але просив віцекороля «бути, принаймні, графом і членом таємної ради Англії». Радник Єлизавети сер Роберт Сесіл прокоментував документ, дописавши на полях слово «Утопія»Calendar of State Papers relating to Ireland, 1599—1600 (London 1899) 279—281..
Кінець опору в Манстері Джордж Кер'ю, англійський лорд Манстеру, зміг придушити повстання в Манстері до середини 1601 року. До літа 1601 року він відвоював більшість головних замків Манчестера та розсіяв ірландські загони. Він зробив це, уклавши договір з Флоренсом Маккарті, головним ірландським лідером у провінції, що дозволило Маккарті залишатися з нейтралітетом, у той час як Кер'ю зосередився на нападі на , який командував основними силами повстанців. У результаті, хоча й Макарті супротивився англійським набігам, він не прийшов на допомогу Фіцтомасу, попри вмовляння О'Ніла й О'Доннелла.
Улітку 1600 Джордж Кер'ю почав наступ проти військ Джеймса Фіцтомаса Фіцджеральда. Англійці розгромили війська Фіцтомаса біля Агерлоу, й у листопаді Кер'ю доповів, що за літо він убив 1200 «бунтівників» і взяв у полон понад 10000. Кер'ю також послабив позиції Флоренса Маккарті, завербувавши на англійську службу суперницького вождя клану Маккарті, Донала.
У червні 1601 року Джеймса Фіцтомаса Фіхджеральда взяли в полон англійські війська. Незабаром після цього Джордж Кер'ю заарештував Флоренса Маккарті, викликавши його на переговори. Вони обоє перебували в полоні в Лондонському Тауері, де Фіцтомас врешті-решт і помер. Більшість місцевих лордів підкорилися, як тільки були арештовані головні вожді ірландців. Найманців Г'ю О'Ніла вигнали з провінції Манстер.
Битва біля Кінсейлу й поразка повстання