Спір стосовно превентивної війни Радянського Союзу проти Німеччини — дебати серед істориків кінця XX і початку XXI століть про те, чи планував радянський лідер Йосип Сталін напасти на сили країн Осі в Східній Європі під час Другої світової війни до початку операції «Барбаросса». Більшість істориків погодилися з тим, що геополітичні розбіжності між Радянським Союзом і країнами Осі робили війну неминучою і що Сталін ретельно підготувався до війни і використовував військовий конфлікт у Європі у своїх інтересах. Ряд істориків і популярних письменників обговорювали це питання. Габрієль Городецький і полковник армії США Девід Гланц є авторами книг, що спростовують твердження Віктора Суворова. Ідея про те, що Сталін готувався до вторгнення в Німеччину, отримала певну підтримку з боку Валерія Данилова, Йоахіма Гофмана, Михайла Мельтюхова та Володимира Невежина.
Передумови Історики сперечаються про те, чи планував Сталін вторгнення на територію Німеччини влітку 1941 року. Дебати почалися в кінці 1980-х років, коли Віктор Суворов опублікував журнальну статтю, а потім книгу «Криголам», у якій стверджував, що Сталін розглядав початок війни в Західній Європі як можливість поширення комуністичних революцій по всьому континенту і що радянські збройні сили були розгорнуті для неминучого нападу в момент вторгнення Німеччини. Цю точку зору також відстоювали колишні німецькі генерали після війни. Теза Суворова була повністю або частково прийнята обмеженим числом істориків, включаючи Валерія Данилова, Йоахіма Гофмана, Михайла Мельтюхова та Володимира Невежина, і привернула увагу громадськості в Німеччині, Ізраїлі та Росії. Вона була рішуче знехтувана більшістю істориків, і в західних країнах «Криголам» зазвичай вважається «антирадянським трактатом». Давид Гланц і Габрієль Городецький написали книги, які спростовують аргументи Суворова. Більшість істориків вважають, що Сталін прагнув уникнути війни в 1941 році, так як вважав, що його збройні сили не були готові до боротьби з німецькими військами.
Суворов, «Криголам» і 1980-ті Володимир Резун, колишній офіцер радянської військової розвідки і перебіжчик до Великої Британії, розглядав це твердження в своїй книзі 1988 року «Криголам» під псевдонімом Віктор Суворов і в кількох наступних книгах. Він стверджував, що радянські сухопутні війська були добре організовані і масово мобілізовані уздовж німецько-радянського кордону для радянського вторгнення в Європу, запланованого на неділю, 6 липня 1941 року, але не були готові до захисту власної території.
Одним із доказів Суворова на користь теорії про радянський напад, що готувався, було його твердження про мапи і розмовники, видані радянським військам. Військові топографічні карти, на відміну від інших військових матеріалів, мають строго місцевий характер і не можуть бути використані в інших місцях, крім передбачуваної оперативної зони ведення бойових дій. Суворов стверджує, що радянським частинам були видані карти Німеччини і окупованої німцями території, а також розмовники, які включають питання про відділення СА — відділення СА перебували тільки на території самої Німеччини. На відміну від цього, карт радянської території було мало. Примітно, що після нападу Німеччини офіцер, що відповідав за мапи, генерал-лейтенант М. К. Кудрявцев, не був покараний Сталіним, який був відомий крайніми заходами покарання за невиконання його наказів. На думку Суворова, це свідчить про те, що Кудрявцев виконував накази Сталіна, який просто не очікував нападу Німеччини.
Як ще один доказ Суворов наводить масштабні зусилля Сталіна з приховування загальної мобілізації шляхом маніпуляцій із законами, що встановлюють призовний вік. Це дало Сталіну змогу забезпечити широке нарощування Червоної Армії. Оскільки до 1939 року в Радянському Союзі не було загального військового призову, ввівши загальний військовий призов 1 вересня 1939 року (дата початку Другої світової війни) і змінивши мінімальний вік для призову до Червоної армії з 21 року до 18 років, Сталін привів у дію механізм, що забезпечив різке збільшення військової могутності Червоної армії.
Цей особливий закон про мобілізацію дозволив Червоній Армії збільшити чисельність з 1 871 600 осіб 1939 року до 5 081 000 навесні 1941 року в умовах секретності, щоб не викликати тривоги у решти світу. 18 мільйонів резервістів також були призвані в армію. Термін служби становив два роки. Таким чином, на думку прихильників цієї теорії, Червона Армія мала вступити у війну до 1 вересня 1941 року, інакше призвані солдати повинні були бути звільнені в запас.
Головні тези Суворова:
Радянський Союз був внутрішньо нестабільним. Щоб вижити, він повинен був розширюватися. Згідно суворівської інтерпретації теорії перманентної революції, комуністична система повинна була розширитися і захопити весь світ, щоб вижити. В іншому випадку система зазнає поразки в мирній та/або військовій боротьбі з оточуючими «капіталістичними» країнами. Сталін та інші радянські лідери виступали проти цього, і високопоставлені чиновники, які підтримували «перманентну революцію», були вичищені з Комуністичної партії. Сталін публічно заявив, що «остаточна перемога соціалізму… може бути досягнута тільки в міжнародному масштабі». Відповідно до цієї теорії радянські лідери почали підготовку до широкомасштабної агресивної війни. Вони офіційно заявили про прихильність теорії «соціалізму в окремо взятій країні», згідно з якою соціалізм може перемогти в окремій країні, не будучи негайно поваленим ворожими капіталістичними сусідами. Потім ця провідна країна буде допомагати революційним рухам в інших країнах. Так чи інакше, радянська довоєнна доктрина ґрунтувалася на марксистсько-ленінській теорії, згідно з якою капіталізм буде повалений шляхом комуністичної революції. У 1920-х і 1930-х роках Радянський Союз ретельно готувався до майбутньої агресивної війни. Суворов дає великий аналіз підготовки Сталіна до війни. За Суворовим, передбачалося, що підготовка Радянського Союзу до війни буде проходити в три етапи п'ятирічних планів. Перший етап повинен був бути направлений на колективізацію, другий — на індустріалізацію, а третій — на мілітаризацію країни. Сталін посилив напруженість у Європі, надавши економічну та військову підтримку веймарській, а потім і нацистській Німеччині (див. Радянсько-німецькі відносини до 1941 року). Після Першої світової війни Антанта спробувала накласти жорсткі обмеження на Веймарську Німеччину, щоб запобігти її переозброєння і перетворення на значного військового конкурента. На «початку 1920-х років до 1933 року Радянський Союз таємно співпрацював із німецькими військовими, щоб дозволити їм обійти положення Версальського договору», що обмежував військове виробництво Німеччини. Москва дозволила німцям проводити і випробовувати свою зброю на радянській території, а деякі офіцери Червоної Армії відвідували курси генерального штабу в Німеччині. Основою для цієї співпраці став Рапалльський договір, підписаний між двома країнами 1922 року, і подальша дипломатична взаємодія. Це співпраця припинилася з приходом до влади антикомуністичних нацистів 1933 року. Але, за словами Суворова, в 1932—1933 роках «Сталін допоміг Гітлеру прийти до влади, заборонивши німецьким комуністам виступити разом зі соціал-демократами проти нацистів на парламентських виборах». Суворов стверджує, що план і бачення Сталіна полягали в тому, що передбачуваність Гітлера і його агресивні реакційні ідеї робили його кандидатом на роль «криголама» для комуністичної революції. Розв'язавши війни з європейськими країнами, Гітлер обґрунтував би вступ СРСР у Другу світову війну, напавши на нацистську Німеччину, «визволивши» і радянізувавши всю Європу. Укладаючи пакт Молотова — Ріббентропа 1939 року, Сталін «явно розраховував на повторення війни на виснаження 1914—1918 років, в результаті якої „капіталістичні“ країни будуть настільки виснажені, що СРСР зможе практично безперешкодно увірватися в Європу». За словами Суворова та інших, Сталін завжди планував використати військовий конфлікт між капіталістичними країнами в своїх інтересах. Ще 1925 року він говорив: «Боротьба, конфлікти і війни між нашими ворогами є… нашим великим союзником… і найбільшим помічником нашого уряду і нашої революції» і «Якщо дійсно почнеться війна, ми не будемо сидіти зі схрещеними руками — нам доведеться вийти на поле бою, але ми вийдемо на нього останніми. І ми зробимо це для того, щоб кинути на шальку терезів вирішальний важок». Друга світова війна була ініційована Радянським Союзом і нацистською Німеччиною, які стали союзниками після підписання пакту Молотова — Ріббентропа. Суть цього пакту полягала в секретних протоколах, які розділили Європу на сфери впливу і усунули польський буфер між Німеччиною і СРСР. Деякі країни, що потрапили в радянську сферу впливу — такі, як Естонія і Латвія — були окуповані. Різниця між цими невеликими країнами, окупованими і анексованими СРСР, і Польщею (на яку спочатку напала Німеччина) полягала в тому, що Польща мала гарантії військової допомоги від Великої Британії і Франції. Сталін планував напасти на нацистську Німеччину з тилу в липні 1941 року, всього через кілька тижнів після дати вторгнення країн Осі до Радянського Союзу. За словами Суворова, Червона Армія вже перейшла з оборонних на наступальні позиції. Суворов також стверджує, що Сталін не здійснював серйозних оборонних приготувань. Гітлерівська розвідка виявила підготовку СРСР до нападу на Німеччину. Тому Вермахт розробив план превентивної війни на підставі наказів Гітлера ще в середині 1940 року, незабаром після анексії Бессарабії і Північної Буковини Радянським Союзом. 22 червня 1941 року країни Осі здійснили напад на СРСР.
Критика та підтримка книг Суворова
У деяких країнах, особливо в Росії, Німеччині та Ізраїлі, тези Суворова вирвалися за рамки академічного дискурсу і захопили уяву публіки. Серед відомих критиків робіт Суворова — ізраїльський історик Габріель Городецький, американський військовий історик Девід Гланц, російські військові історики Махмут Гарєєв, Лев Безіменський і (можливо, найбільш запеклий) Олексій Ісаєв, автор книги «Анти-Суворов».
За словами Гланца, більшість істориків згодні з тим, що Сталін широко готувався до можливої війни і що він скористався військовим конфліктом у Європі в своїх інтересах, але твердження Суворова про те, що Сталін планував напасти на Німеччину влітку 1941 року, як правило, не беруться до уваги.
Багато інші західних вчених, як-от Тедді Дж. Улдрікс, Дерек Уотсон, Г'ю Регсдейл, Роджер Різ, Стівен Бланк, Робін Едмондс, згодні з тим, що більшість праць Суворова спираються на непрямі докази або навіть «практично не мають доказової бази». Джонатан Гаслам вважає, що «було б комічно, якби не сприймалося так серйозно». Олександр Некріч також не згоден із Суворовим.
Згідно оглядовій статті Крістофера Дж. Кшика, дебати про те, чи мав намір Сталін почати наступ на Німеччину 1941 року, залишаються неостаточним, але породили величезну кількість наукової літератури та допомогли розширити розуміння більш важливих тем у радянській і світовій історії в міжвоєнний період. Кшик також відзначає проблеми, пов'язані з обмеженим доступом до радянських архівів і емоційним характером дебатів, спричинених національною гордістю і політичними та особистими мотивами учасників. Кшик вважає помилковим уявлення про те, що Сталін готувався почати наступ проти Німеччини влітку 1941 року.
Однак дослідження деяких істориків, як-от Михайла Мельтюхова («Втрачений шанс Сталіна»), дали часткову підтримку твердженням, що радянські сили концентрувалися для нападу на Німеччину. Іншими істориками, які підтримують цю тезу, є Володимир Нєвєжин, Борис Соколов, Валерій Данилов і Йоахім Гофман. Наступальну інтерпретацію довоєнного планування Сталіна підтримують також совєтолог Роберт Такер і Павло Бобильов. Гофман стверджує, що фактична концентрація радянських військ, склади палива і аеродроми знаходилися поблизу німецько-радянського кордону на території Польщі. Всі вони, як стверджується, були непридатні для оборонних операцій.