Японці в Бразилії (яп. 日系ブラジル人, порт. Nipo-brasileiros) — громадяни Бразилії які мають японське походження, або японські іммігранти, що проживають у Бразилії.

Перші японські іммігранти прибули до Бразилії 1908 року. Бразилія є другою країною за кількістю японців після самої Японії. Починаючи з 1980-х років, деякі японські бразильці почали повертатися до Японії.Зовсім недавно серед бразильців японського походження закріпилася тенденція міжрасових шлюбів, причому коефіцієнт расових шлюбів наближається до 50 % і зростає.

Історія

У кінці 19-го початку 20-го століть кава була основним експортним продуктом Бразилії. Спочатку бразильські фермери використовували африканську рабську працю на кавових плантаціях, але 1850 року торгівля рабами була заборонена у Бразилії. Щоб вирішити проблему дефіциту робочої сили, бразильська еліта вирішила залучити європейських іммігрантів працювати на кавових плантаціях. Це також відповідало поштовхам уряду до «відбілювання» країни. Надія полягала в тому, що шляхом продовження роду великі африканські та корінні американські групи будуть ліквідовані або скорочені. Уряд та фермери запропонували оплатити проїзд європейським іммігрантам. План заохотив мільйони європейців, більшість з яких були італійцями. Однак, потрапивши до Бразилії, іммігранти отримували дуже низькі зарплати та працювали у поганих умовах, включаючи тривалий робочий час та часте жорстоке поводження з боку начальства. Через це 1902 року Італія ухвалила указ Принетті, що забороняв еміграцію до Бразилії.

Кінець феодалізму у Японії викликав велику бідність у селах, тому багато японців почали емігрувати в пошуках кращих умов життя. До 1930-х років індустріалізація Японії значно збільшила населення. Однак перспективи міграції японців до інших країн були обмежені: США заборонили імміграцію не білих людей з деяких частин світу на тій підставі, що вони не будуть інтегруватися у суспільство. У той же час в Австралії політика «Білої Австралії» запобігала імміграції небілих в Австралію.

Перші емігранти

1907 року уряд Бразилії та уряд Японії підписали договір, що дозволяє японцям мігрувати до Бразилії. Частково це було пов'язано із зменшенням іміграції з Італії до Бразилії та новим дефіцитом робочої сили на плантаціях кави.

За перші сім років прибуло 3434 японські родини (14 983 особи). Початок Першої світової війни 1914 року започаткував бум міграції Японії до Бразилії. Таким чином, між 1917 і 1940 роками понад 164 000 японців прибули до Бразилії, 75 % з них — до Сан-Паулу, де розташована більшість плантацій кави.

+ Імміграція японців до Бразилії за період 1906—1993IBGE — Instituto Brasileiro de Geografia e Estatística (visitado 4 de setembro de 2008)日系移民データ — 在日ブラジル商業会議所 — CCBJ , де вказано: «1941年までの数字は外務省領事移住部 『我が国民の海外発展－移住百年のあゆみ（資料集）』【東京、1971年】ｐ140参照。 1952年から1993年の数字は国際協力事業団『海外移住統計（昭和27年度～平成5年度）』【東京、1994年】ｐ28,29参照。» Роки Населення 1906–1910 9,000 1911–1915 13,371 1916–1920 13,576 1921–1925 11,350 1926–1930 59,564 1931–1935 72,661 1936–1941 16,750 1952–1955 7,715 1956–1960 29,727 1961–1965 9,488 1966–1970 2,753 1971–1975 1,992 1976–1980 1,352 1981–1985 411 1986–1990 171 1991–1993 48 Всього 242,643

Нове життя у Бразилії Переважна більшість японських іммігрантів мали намір кілька років попрацювати у Бразилії, заробити трохи грошей і поїхати додому. Однак «швидко розбагатіти» була мрією, яку було майже неможливо здійснити. Оскільки кілька людей потребували грошової підтримки в цих сімейних одиницях, японські іммігранти виявили майже неможливим повернення додому до Японії навіть через роки після еміграції до Бразилії. Іммігранти отримували дуже низьку заробітну плату і довго працювали виснажливо. Крім того, все, що споживали іммігранти, потрібно було придбати у землевласника. Незабаром їх борги стали дуже великими.

Власники землі у Бразилії все ще мали рабський менталітет. Іммігранти змушені були протистояти жорсткості та відсутності трудового законодавства. Заборговані та піддані багатогодинній виснажливій роботі, часто зазнаючи фізичного насильства, іммігранти розцінили втечу з Бразилії як альтернативу, щоб уникнути самогубства.

Зміна мови, релігії, харчових звичок, одягу, способу життя та кліматичні відмінності спричинив культурний шок. Багато іммігрантів намагалися повернутися до Японії, але бразильські фермери перешкоджали цьому, вимагаючи від них виконання контракту та роботи з кавою. Навіть коли вони були вільні від своїх контрактних зобов'язань на кавових плантаціях Бразилії, іммігрантам часто було неможливо повернутися додому через дуже малий заробіток. Натомість багато японських іммігрантів купували землю в сільській місцевості Бразилії, та були змушені вкладати в землю все, що мали, щоб колись заробити достатньо грошей, щоб повернутися до Японії. Як незалежні фермери, японські іммігранти утворювали спільноти, які були етнічно ізольовані від решти бразильського суспільства. Іммігранти, які оселилися та утворили ці громади, називали себе шокумінами, а їхні поселення — шокумінчі.

1 серпня 1908 року The New York Times зауважила, що відносини між Бразилією та Японією на той час були «не надто сердечними» через «ставлення Бразилії до японських робітників».

Японські діти, народжені у Бразилії, навчалися в школах, заснованих японською спільнотою. Більшість з них навчилися тільки говорити японською мовою. З роками багатьом японцям вдалося купити власну землю і стати дрібними фермерами. Вони почали садити полуницю, чай та рис. Лише 6 % дітей були результатом міжрасових відносин. Іммігранти рідко приймали шлюб з не японцем.

До 1930-х років бразильці скаржилися, що незалежні японські громади утворили «расові цисти», і не бажають надалі інтегрувати японських бразильців у бразильське суспільство. Японський уряд через консульство Японії в Сан-Паулу безпосередньо займався навчанням японських дітей у Бразилії. Японська освіта у Бразилії була змодельована за системами освіти у Японії, а школи в японських громадах Бразилії отримували фінансування безпосередньо від уряду Японії. До 1933 року японських бразильців налічувалося 140 000—150 000.

Оскільки Бразилія під керівництвом Жетулью Варгаса та Японська імперія брали участь на стороні Осі у Другій світовій війні, японські бразильці стали більш ізольованими від своєї рідної країни. Японські лідери та дипломати Бразилії виїхали до Японії після того, як Бразилія 29 січня 1942 року розірвала всі відносини з Японією, що змусило японських бразильців боротися за себе у країні, яка стає все більш ворожою для них. Режим Варгаса запровадив кілька заходів, спрямованих проти японського населення Бразилії, включаючи втрату свободи пересування в межах Бразилії, цензуру японських газет (навіть друкованих португальською) та ув'язнення, якщо японських бразильців спіймали на публічній розмові. Японські бразильці розділилися між собою, а деякі навіть звернулися до звинувачень щодо японських фермерів, які працювали у бразильських фермерів. Однак до 1947 року після закінчення Другої світової війни напруженість між бразильцями та їхнім японським населенням значно охолола. Повернулися до друку япономовні газети і відновлено освіту на японській мові. Друга світова війна залишила японських бразильців ізольованими від рідної країни та цензурованими бразильським урядом. Але, здебільшого, життя повернулося до нормального стану після закінчення війни.

Вимушена асиміляція 28 липня 1921 року представники Андраде Безерра та Чинсінато Брага запропонували закон, у статті 1 якого передбачалося: «Імміграція осіб чорної шкіри до Бразилії заборонена». 22 жовтня 1923 року представник Фіделіс Рейс підготував черговий законопроєкт про в'їзд іммігрантів, п'ята стаття якого полягала в наступному: "В'їзд поселенців чорної шкіри до Бразилії заборонена.

За кілька років до Другої світової війни уряд президента Жетулью Варгаса ініціював процес примусової асиміляції іммігрантів у Бразилії. Конституція 1934 року мала юридичні положення на цю тему: «Концентрація іммігрантів у будь-якій точці країни заборонена, закон повинен регулювати відбір, місцезнаходження та асиміляцію іноземця». Проєкт асиміляції торкнувся переважно японських, італійських, єврейських та німецьких іммігрантів та їх нащадків.

За задумом уряду, не біле населення Бразилії повинно зникнути в межах домінуючого класу португальського та бразильського походження. Таким чином, населення змішаних рас має бути «вибілене» шляхом вибіркового змішування, а потім надано перевагу європейській імміграції. Як наслідок, популяція не білого кольору шкіри поступово досягла б бажаного фенотипу білого. Уряд зосередився на італійцях, євреях та японцях. Формування «Етнічних цист» серед іммігрантів не португальського походження перешкодило реалізації проєкту відбілювання бразильського населення. Тоді уряд почав діяти на ці спільноти іноземного походження, щоб змусити їх інтегруватися в «бразильську культуру» з португальським корінням. Це була панівна ідея об'єднання всіх жителів Бразилії під єдиним "національним духом. Під час Другої світової війни Бразилія розірвала відносини з Японією. Японські газети та викладання японської мови в школах були заборонені, а португальська мова залишалася єдиним варіантом для людей-нащадків з Японії. Газети італійською або німецькою мовами також рекомендували припинити виробництво, оскільки Італія та Німеччина були союзниками Японії у війні. 1939 року у Сан-Паулу показали, що 87,7 % японських бразильців читають газети японською мовою, що є високим показником.

Японці опинилися як «небажані іммігранти» в рамках «відбілюючої» та асиміляційної політики уряду Бразилії. Олівейра Віана, бразильський юрист, історик та соціолог описав японських іммігрантів так: "Вони (японці) подібні до сірки: нерозчинні. 1941 року міністр юстиції Бразилії Франсіско Кампос відстоював заборону на в'їзд іммігрантів-японців у Сан-Паулу і написав: «їхній рівень життя — це жорстока конкуренція з працівниками країни. Їх егоїзм, їхня недобросовісність, їх вогнетривкий характер, роблять їх величезною етнічною та культурною цистою, розташованою у найбагатших регіонах Бразилії».

Японсько-бразильська громада була сильно позначена обмежувальними заходами, коли Бразилія оголосила війну Японії в серпні 1942 року. Японські бразильці не могли подорожувати країною, було закрито понад 200 японських шкіл, а радіообладнання було вилучено для запобігання короткохвильовій передачі з Японії. Тисячі японських іммігрантів були заарештовані або вигнані з Бразилії за підозрою у шпигунстві. Було багато анонімних доносів на «діяльність проти національної безпеки», що випливала з розбіжностей між сусідами, стягнення боргів і навіть бійок між дітьми. Японські бразильці були заарештовані за «підозрілу діяльність», коли вони були на художніх зустрічах або пікніках.

Під час Національних установчих зборів 1946 року представник Ріо-де-Жанейро Мігель Куто Фільо запропонував такі зміни до Конституції Бразилії: «Заборонено в'їзд до країни японських іммігрантів будь-якого віку та будь-якого походження». В останньому голосуванні було 99 голосів «за» і 99 «проти». Сенатор Фернандо де Мело Віана, який голосував на сесії Установчих зборів, мав вирішальний голос і відхилив поправку до Конституції. Лише одним голосом імміграція японців до Бразилії не була заборонена Конституцією Бразилії 1946 року.

Японські іммігранти постали перед бразильським урядом як небажані іммігранти. Будучи азіатами, вони не сприяли процесу «відбілювання» бразильського народу, як того хотіла правляча бразильська еліта. У цьому процесі примусової асиміляції японці більше, ніж будь-яка інша група емігрантів, зазнали етнокультурних переслідувань, накладених у цей період.

Престиж