Ба́рська кера́міка — традиційний народний художній промисел, різновид подільської кераміки, включений до Переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Вінниччини. Виникла у XVI столітті в місті Бар (сучасна Вінницька область, Україна), період найбільшого розквіту припав на кінець ХІХ — початок ХХ ст. Барські майстри створювали, здебільшого, столові та декоративні вироби: миски, полумиски, тарілки, баньки, глечики, іграшки тощо . Барська кераміка вирізняється білим тлом із характерним каліграфічним розписом брунатним, зеленим, вохристим і жовтим кольорами з ідеальною графікою та вишуканою плавністю ліній. Один із найпопулярніших сюжетів виробів барських майстрів — «птах на яблуневій гілці».
Історія Гончарний промисел у подільському місті Бар (сучасна Вінницька область, Україна), за висновками науковців, бере свій початок у XVI столітті. Деякі дослідники пов'язують виникнення цього народного промислу із засновницею міста Бара — польською королевою Боною Сфорца, яка привезла з рідної Італії майоліку — розписану глазуровану кераміку. На барській землі це мистецтво знайшло благодатний ґрунт: навколо міста були значні поклади глини, а поселення, що активно розвивалося, мало потребу у посуді. В результаті у середині XVI ст. розпочинається історія барського гончарного цеху. Як зазначає дослідник Олександр Прусевич, збереглися відомості про трьох гончарів, які на той час сплачували податки. А вже у 1757 р. в Барі налічувалося 15 гончарських дворів. Однак найбільшого розквіту Барська кераміка набула наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., коли, за даними Юхима Сіцінського, у Барі гончарювала третина місцевого населення.
Місцеві гончарні цехи значно відрізнялися від західноєвропейських професійних ремісничих об'єднань. По-перше, вони постали як результат механічного (зовнішнього) перенесення досвіду, а не місцевого (внутрішнього) розвитку ремесла й ремісництва. По-друге, з'явилися на теренах цього регіону значно пізніше, в період, коли в Німеччині цеховий устрій вже почав занепадати, що, безумовно, позначилося й на організації міського ремесла Польщі, Галичини, західного Поділля, а відтак — Брацлавського воєводства, до складу якого входив Бар. Цеховий устрій мав регламентований характер, який регулювався власним статутом, де чітко прописувалися виробничі, економічні, управлінські і навчальні правила, що їх суворо дотримувалися члени цеху. Суспільна роль цеху була надзвичайно вагомою. Цех брав активну участь в громадському житті, в обороні і розвиткові міста і тому організаційні і виробничі вимоги завжди були першорядними.
З кінця ХІХ ст. до 1930-х рр. у Барі працювали заводи з виробництва дахівки і цегли. Якість барських глин не дозволяла виготовляти вогнетривкий посуд, тому майстри створювали здебільшого столові та декоративні вироби: миски, полумиски, тарілки, баньки, глечики, іграшки, свічники, вази, підвазонники тощо.
Увага дослідників до барського гончарства виникла ще на початку ХХ століття, точніше, в 1912 році, коли за ініціативою Подільського губернського земства було споряджено експедиційне обстеження осередків гончарства в межах губернії. Як результат, безпосереднім учасником обстеження Олександром Прусевичем в 1916 році було опубліковано нарис в збірнику «Кустарные промыслы Подольской губернии» під заголовком «Гончарный промысел в Подольской губернии». Це була перша ґрунтовна дослідницька праця на той час, в основу якої було використано безпосередні експедиційні дослідження в середовищі побутування народного гончарства. В своєму нарисі Олександр Прусевич подає статистичні данні про кількість осередків і кількість задіяних в промислі селян, економічну інформацію про матеріальні і фінансові затрати і прибутки, про умови праці гончарів, про райони збуту продукції і т. д. Вся ця робота була своєрідним підготовчим етапом до запланованої Всеросійської промислової виставки в Києві.
Зокрема, у своїй праці Прусевич наводить дані про те, що в Барі, як і в багатьох інших осередках Поділля, гончарювали лише чоловіки. Але, на відміну від більшості інших гончарних центрів, вони були міщанами. Дослідник проаналізував два «крупні» барські керамічні виробництва. Перше зосереджувалося в родині Петра Маніти, друге — Стаха Желеховського. В обох сім'ях в гончарстві були задіяні й жінки, котрі, як відомо за етнографічними даними, зазвичай розмальовували вироби. Працювали в родинах гончарів 265 днів у році. Майстерня Стаха Желеховського була однією з двох зафіксованих в Подільській губернії, де використовувалася праця найманих робітників (4 особи). Два робітники, харчуючись за свій кошт, отримували 4 рублі за сотню виготовлених посудин, третьому платилося 2 рублі за сотню розписаних мисок. Таким чином, 1912 року вони заробили по 50 рублів кожен. Четвертий найманий працівник за розмелювання матеріалів для фарб отримував упродовж року одяг, взуття та харчі на загальну суму 36 рублів.
Подає у своїй праці О. Прусевич дані про те, що Барську кераміку продавали не лише на подільських ярмарках. Наприклад, 1907 року мальованих мисок у Бесарабську губернію скупники вивезли залізницею з Бару 6 тисяч пудів (96 тонн). З цього можна зробити висновки про потужність гончарного виробництва в Барі на початку ХХ століття.
У 1920–1930-х рр. головним осередком гончарного виробництва в Барі стає артіль «Червоний керамік», яка діяла на околицях міста й була настільки прибутковою, що покривала перевитрати інших цехів, зокрема цегельного.
Однак вже у 30-х роках ХХ ст. гончарство у Барі занепадає. Зумовлено це, з одного боку, розвитком і утвердженням промисловості, що спричинило занепад і зникнення кустарних народних промислів, в тому числі і цехового гончарства, а з іншого — політичними потрясіннями ХХ століття, такими як війни, Голодомор, примусова колективізація та сталінський терор, репресивна машина якого поставила за мету винищити місцевих гончарів-«одноосібників» як клас.
Після прийняття на XV з'їзді ВКП(б) курсу на колективізацію, гончарів, як і ін. кустарників примушували вступати в колгосп або працювати в колгоспних гончарнях або артілях. На Поділлі в 1926 р. існувало 3 артілі. В 1929 р. почався масовий колгоспний рух, важких втрат зазнали гончарі під час Голодомору 1932-33 рр. В більшості гончарних осередків кількість гончарів скоротилася в кілька разів, а в деяких залишилося по 1-2 гончарі. Тільки майстри, які працювали в колгоспних майстернях чи артілях, мали змогу в вільний час займатися гончарством також і вдома. В цей час зникли вироби з підполив'яним малюванням, так як вони були дозволені лише в артілях, припинили існування також великі майстерні з найманою працею. На гончарів були накладені великі податки, а за порушення закону руйнували горни і гончарні круги .
У 50-60-х роках ХХ ст. помирають останні барські цехові майстри, відтоді традиція гончарства в Барі переривається.
Особливості виготовлення та розпису Як зазначав Прусевич, для виготовлення своїх виробів гончарі Бару використовували «глей» жовтого та бурого кольору, що залягав на «городських полях» на глибині 1-2 м і копався відкритим способом — «ямами». І хоча пласт був досить потужним — товщиною близько 4 м [3, с. 47-48], за кількастолітнє існування промислу родовище, очевидно, виснажилося.
Завідувач Вінницького історико-побутового музею (нині — Вінницький обласний краєзнавчий музей) Густав Брілінг, за ініціативи якого у 1920-х роках активно проводилися етнографічні експедиції Поділлям, дослідив процес виготовлення керамічних виробів — від замішування глини до випалювання, вивчено основні мотиви орнаментики. В залежності від розпису, Барську кераміку можна умовно розділити на два періоди: ранній (до початку ХХ ст.) та пізній (починаючи з 1920-х рр.). Головною ознакою першого є біле тло. Крім характерних для всієї України брунатної, зеленої і вохристої фарб, барські майстри використовували жовту й вохристу з характерним рожевуватим відтінком. Для другого періоду характерний розпис з геометричним орнаментом по червоному, брунатному та навіть чорному фону.
За висновками сучасних мистецтвознавців та майстрів-гончарів, свої вироби Барські майстри створювали без попередніх ескізів. Після ліплення глина тиждень сохла в природних умовах, потім виріб випалюється у печі від 850 до 900 °C, після чого його розмальовують та глазурують, а потім ще раз випалюють при такій же температурі.
Детально описує процес створення барської миски сучасний майстер-гончар Михайло Діденко. Оскільки для барської кераміки характерне біле тло, то спершу миску треба пофарбувати білим ангобом, для цього підходить і біла глина. Важливо, щоб ангоб добре тримався на виробі, оскільки, за великої розбіжності коефіцієнтів термічного розширення, після випалювання чи глазурування ангоб може відлущуватись. Такі труднощі спостерігались у деяких осередках гончарства на Поділлі. Тло можна зафарбовувати пензлем або поливати чи опускати миску в рідкий розчин, як це колись робили. Далі вона повинна трохи підсохнути, стужавіти. Після чого за допомогою гончарного кола робиться „відводка“ — рівні концентричні лінії на вінцях миски, потім наносяться контури малюнка темно-коричневого кольору. Колись для цього слугував коров'ячий ріг, у який наливався ангоб, нині використовують медичні груші, до яких прилаштовують спеціальні носики, щоби зменшити вихідний отвір. Намалювавши контури можна розфарбовувати, традиційно використовувати теракотовий, зелений, інколи жовтий колір. Теракотовий ангоб можна робити на основі звичайної глини, з якої виготовляється миска, колись, імовірно, так і робили. Зелений ангоб робили, додаючи оксид міді до білої глини, приблизна пропорція 1:10, і лише після глазурування він проявлявся як зелений. Лише оксид міді надає акварельну прозорість та особливу декоративність, яку ми бачимо в традиційних барських мисках.
Зафарбовувати контури можна пензлем чи спринцівкою, колись для цього, можливо, використовували перо. Цікаво те, що в більшості старовинного посуду зафарбовування замкненого контуру могло робитись одним мазком, залишаючи прогалини чи подекуди виходячи за контур.
За своїми стилістичними ознаками продукція Барських гончарів, на перший погляд, є подібною до виробів суміжних подільських гончарних осередків — Смотрича (сучасна Хмельницька обл.) і Шаргорода (сучасна Вінницька обл.). Всі три осередки виробляли посуд, що мав розпис на білому тлі. Однак, їхні вироби мають принципові відмінності. Найзручніше їх прослідкувати на прикладі мисок, що відрізняються між собою стилем розпису, формою вінця та характером самої форми миски. Миски барських гончарів мають чітку конічну форму і специфічне вінце, яке відсутнє в смотрицьких чи шаргородських мисках. Порівняно з барськими мисками, шаргородські мають явно виражену опуклу сферичну форму і така відмінність у формі мисок цих двох осередків послідовно прослідковується, маючи постійну наявність у виробах всіх шаргородських майстрів. Такої ж стабільної послідовності у формотворенні дотримувалися барські і смотрицькі гончарі. Розписи гончарів Бару і Шаргороду стилістично близькі, але мають свої особливості в загальній композиції розпису: шаргородські гончарі розписом щільно заповнювали весь внутрішній простір миски, в той час як барські майстри, за рідким виключенням, розпис компонували в центрі миски, залишаючи значну частину сферичного простору вільним і чистим.
Можна виділити наступні композиційні системи, за якими барські мискарі створювали сюжети своїх виробів. Це: «зірка», «хрест», «вазон» («дерево життя»), «гілка», «вінок». Ці зображення мають свій сакральний зміст та корінням сягають ще мистецтва часів Київської Русі. Особливо популярним було зображення «птаха на яблуневій гілці» (на відміну від «птаха на калиновій гілці», що її вживали в своїх розписах смотрицькі гончарі). Барські майстри послідовно дотримувалися стійкого «каліграфічного» і однотипного трактування свого образу птаха на гілці, проявляючи бездоганну графіку ліній.