Історія Чечні стосується історії чеченців та території регіону Чеченської республіки.
Доісторичний та античний період
Кременеві знаряддя епохи пізнього палеоліту виявлено біля сіл Балансу, Ведено та Ца-Ведено. Тут виявлено також місцезнаходження та окремі артефакти епохи мезоліту та неоліту. Декілька поховань епохи пізньої бронзової та ранньої залізної доби знайдені біля села Зандак у Ножай-Юртовському районі .
Біля села Гамурзієво в Інгушетії знайдено стоянку-майстерню та 30 кам'яних знарядь з андезиту. Її датували мустьєрською культурою (неандертальці). Кременеві знаряддя пізнього палеоліту виявлено в Єкажево в Інгушетії та Чечні біля сіл Балансу, Ведено, Ца-Ведено. У цьому ж регіоні знайдені стоянки мезоліту та неоліту .
Стаціонарних розкопок поки що проведено мало, однак, очевидно, що люди населяли території Інгушетії та Чечні в давньокам'яному столітті.
Енеоліт представлений поселеннями Курчалой та курганами на рівнині. У бронзовому столітті біля Чечні були Майкопська та Куро-аракськая культури. На зміну їм прийшла Північнокавказька культура. У степах на північ від річки Терек є пам'ятники Ямної та Катакомбної культур. Носії нахських мов залишили по собі склепи та гробниці в горах, ґрунтові могили. Пізня бронза представлена Каякентсько-Харачоєвською та Кобанською культурами, остання представлена багатьма археологічними пам'ятками на території Чечні. Люди, що жили в цей період, мали контакти зі скіфами та савроматами в період залізного віку. Потім почалася сарматська культура, а на сході передгірної зони жило місцеве населення, яке збереглося до Середньовіччя.
Грузинський історик Георгій Мелікішвілі стверджував, що хоча є свідчення поселення нахів у районах Південного Кавказу, це не виключає можливості їх проживання і на Північному Кавказі.
Зокрема, чеченці були знані як дзурдзуки, а інгуші як глігви. Так, радянський історик-кавказознавець Аркадій Гольдштейн у своїй роботі вказує: «У гірську Інгушетію перебувають грузинські місіонери, тут будується християнські храми, у грузинських анналах з'являються згадки про дзурдзуки та глігви.»Аркадий Гольштейн. Башни в горах. М.: Сов. художник, 1977. — 334 с., стр. 205.
Середньовіччя
Згадки про перші державні утворення на території Чечні належать до кінця раннього середньовіччя. З IX століття рівнинна частина сучасної території Чечні входила до складу Аланського царства. На рівнині жили алани, а у горах жили прямі предки чеченців — плем'я нохчо (нохчій).
У XIII столітті в результаті нашестя монголів предки чеченців змушені були покинути рівнинні райони та піти в гори, що, поза сумнівом, затримало суспільно-економічний розвиток чеченського суспільства.
У XIV столітті чеченці утворили ранньофеодальну державу Сімсім, знищену пізніше військами Тимура.
Після розпаду Золотої Орди рівнинні райони сучасної Чеченської республіки потрапили під контроль кабардинських та дагестанських феодалів. Витіснені з рівнинних земель, які протягом кількох століть контролювалися кочовими та напівкочовими тюркомовними племенами, чеченці до XVI століття жили переважно в горах, поділяючись на територіальні групи, які отримували назви від гір, річок тощо (мічиківці, качкаликівці, ічкеринці, чеберлівці, шатоївці, аккінці, та інші), поблизу яких вони проживали. До цього періоду відноситься виникнення та формування тайпової структури чеченського суспільства.
З XVI століття частина чеченців почала поступово повертатися з гірських районів на Чеченську рівнину, в долину Терека, на береги Сунжі та Аргуна. Як писав знавець чеченської історії та культури Абдулхалім Саламов, «Страшна земельна тіснота, голод штовхали чечено-інгушські племена з гірських круч і тіснин до огрядних площинних земель. За багатовікову історію вони неодноразово виходили до притеречних просторів і змушені були знову ховатися в гори під тиском сильнішого супротивника»Саламов А. А. Из истории взаимоотношений чеченцев и ингушей с Россией и великим русским народом / XVI—XX вв. // Известия ЧИНИИ. Грозный, 1963. Т. III. Вып. I. С. 22.. Переселяючись на рівнинні землі, чеченці та інгуші спочатку утворювали невеликі компактні села з окремих більш-менш відомих однойменних тайпових (родових) товариств, причому деякі села на рівнині зберегли за собою назви тихАхмадов Ш. Б. Чечня и Ингушетия в XVIII — начале XIX века (Очерки истории социально-экономического развития и общественно-политического устройства Чечни и Ингушетии в XVIII — начале XIX века). Монография. — Элиста: АПП «Джангар», 2002. — 528 с., родоначальники яких були засновниками тих чи інших сіл.
До цього часу належить початок експансії Московією Північного Кавказу, Західного Прикаспію, що відбулася за розгромом Астраханського ханства. Союзником Московського царства в цьому регіоні стали кабардинські князі, що зазнавали посиленого тиску з боку Кримського ханства — васала Османської імперії — та Тарковського шамхальства.
Перші поселенці-козаки, однак, з'явилися на Тереку задовго до цього. Вже в першій половині XVI століття козацькі містечка розташовувалися на правобережжі Терека «на гребенях», тобто на східних і північних схилах Терського хребта, біля впадання річки Аргун у Сунжу, звідки й пішла їхня назва — гребенські козаки. Гребенці заселяли переважно басейн середньої течії Терека та Сунжі. У XVI столітті сюди переселилися донські козаки з річки Калитви.
До другої половини XVI століття відносяться перші письмові свідчення московитської влади про контакти з чеченцями. У 1570-ті роки один з найбільших чеченських володарів князь Ших-мурза Окоцький встановив зв'язки з Москвою, до Москви прибуло перше чеченське посольство, що клопотало про прийняття чеченців під московитське заступництво. Федір I Іванович видав грамоту. У листі до царя Ших Окоцький повідомляє про те, що взяли 7 міст, у тому числі Індрі (Ендірей). Проте вже у 1610 році, після його вбивства та повалення його спадкоємця Батая, Окоцьке князівство було захоплене кумицькими князями.
З кінця XVI століття на Північний Кавказ рушило багато козаків-переселенців з Дону, Волги, Хопра. Вони склали низове, власне «терське» козацтво, яке сформувалося пізніше гребенського (у XVI—XVIII століттях) за активної участі вихідців із сусідніх народів. Багато православних осетинів і черкесів, що тікали від османського і перського гніту грузини й вірмени приймалися в козацтво та остаточно зливались з ним. Ця багатонаціональна за своїм походженням спільність і склала основу Терського козацького війська, офіційною датою утворення якого вважається 1577 рік.
Гребенські козаки першими безпосередньо зіткнулися з набігами сусідів-горців, що з метою захоплення худоби та іншого видобутку, а також полонених, яких або перетворювали на рабів, або повертали за викуп. Це призводило до неминучих сутичок, під час яких козаки здійснювали спустошливі напади на чеченські аули. Попри це, у XVI—XVII століттях відносини між козаками та чеченцями мали характер щодо мирного співіснування: між ними розвивалися торговельні зв'язки, зав'язувалися кунацькі й навіть родинні стосунки. Козаки запозичили у чеченців та інших гірських народів елементи одягу та озброєння; своєю чергою, чеченці переймали у козаків деякі елементи господарського устрою. Чеченці виступали в походи разом із кабардинцями та терськими козаками проти Кримського ханства, Османської імперії та Персії.
У 1627, 1645 та 1657—1658 роках ряд товариств східної Чечні прийняв присягу на вірність Росії, але в другій половині XVII століття вони потрапили в залежність від кабардинських, кумицьких та тушетських феодалівГродненский Н. Н. Первая чеченская. Минск: ФУАинформ, 2007. — 720 с. ISBN 985-6721-10-5. Коли в Чечні у зв'язку з повсюдним освоєнням рівнинних земель відбувалися розбрат і зіткнення між чеченськими тайпами, чеченці запрошували сторонніх князів як незалежні нейтральні судді для вирішення спорів і земельних прав між ними. Якщо траплялося, що з-поміж них селилися іноземці з вищих станів, вони теж втрачали своє високе походження і порівнювалися з чеченцями. Московитська ж влада, встановлюючи свій вплив над гірськими народами, насамперед спиралася на місцевих феодалів. У цих умовах (за відсутності феодалів у чеченців) Москва стала насаджувати в Чечні владу сусідніх феодалів, насамперед кабардинських і дагестанських — Айдемірових, Чапалових, Турлових, Казбулатових, Черкаських та інших. Закріплюючи союз з ними, царська влада стала навіть виплачувати їм з казни 50 рублів на рік. Самі ці феодали наполегливо прагнули співпрацювати з московитською адміністрацією, розуміючи, що без її підтримки їм не втримати свою владу над чеченцями. Марк Блієв вважав, що з першої третини XVIII століття в Чечні створювалася «російська система управління» — «… управління з допомогою дагестанських і кабардинських феодалів», і до середини XVIII століття вона «…набувала форми стійкої доктрини».
Проте, за даними генерала Григорія Орбеліані: «кабардинці поширили своє панування на інші кавказькі народи, але тільки чеченці воювали з ними вічно і не підкорялися їм». Наприкінці XVIII — початку XIX століть у тактичних інтересах російської влади було час від часу використовувати тезу про підвладність деяких гірських народностей Кабарді. Це дозволяло поширювати сферу впливу Російської імперії на суверенні або залежні від Туреччини території, які нібито були у васальній залежності від російської Кабарди. Повідомлення про те, що кабардинські «власники» з давніх-давен збирали данину з різних гірських народів, позбавлені підстави, і хоча якийсь період виплати податків мали місце, але пов'язано це було з часом, коли кабардинцям опікувалася Росія і постачала їм найсучасніше озброєння. Іван Дельпоццо також зазначає, що кабардинці користувалися військовою силою і заступництвом Російської Держави: «… Осетинці, Балкарці, Карачаївці, Абазинці, Інгушівці та Карабулаки [тобто орстхойці] є люди вільні, і хоча вони з деяких часів і платили їм [кабардинським „власникам“] податки, але це єдино послідувало від вищезазначеного предмета сили зброї Російського та заступництва їм, Кабардинцям, даного, і тоді ще Російський уряд у відсутності досконалої інформації про стан і вільність тих народів.»АКАК, Т. 4. — Тифлис, 1870. — С. 879. Відомо, що Кабарда була під російським заступництвом з XVI століття.
Про відношення кумицьких князів і чеченців генерал Єрмолов зазначає таке: "землі кумицьких андріївських, аксаївських та костеківських князів були «в більшості» населені чеченцями. Кумицькі князі «цілком були в їх залежності, і на власній землі своїй не інакше могли жити з деякою безпекою, як зробивши з ними зв'язки, або входячи в спорідненість. Жоден із князів кумикських не наважувався виїжджати, не будучи супроводжуваним чеченцем».
Таким чином, на кращих кумицьких землях, біля підніжжя лісистих Качкаликівських гір, утворилося широке чеченське населення, яке, на відміну від інших чеченських племен, стало називатися качкаликівським.
Іслам як панівна релігія
До XI століття вайнахи були політеїстами, поклонялися місцевим божествам. Серед них були поширені магія, знахарство, шанування священних гір, гаїв, дерев та ін. У XI—XII століття з Грузії та Візантії тут поширилося православ'я. Грузинські царі скеровували сюди проповідників, священників, священні книги, допомагали створювати християнські храми. До XIII століття християнство стало основною релігією вайнахів, а вайнахські угруповання виступали союзниками Грузинського царства. Однак у зв'язку з падінням Візантії та ослабленням впливу Грузії християнство серед вайнахів занепало; одночасно відроджувалися старі політеїстичні вірування, й у XV—XVII століттях для вайнахів характерно змішання християнських і дохристиянських обрядів і вірувань.