Нурагічна культура, також відома як Нурагічна цивілізація — доісторична культура Сардинії (Італія), другого завбільшки острова в Середземному морі, що існувала з XVIII століття до н. е. (бронзова доба) (або з XXIII століття до н. е.) аж до римської колонізації у 238 р. до н. е.G. Lilliu (1999) p. 11. Іноді вважають, що культура існувала принаймні до II століття н. е., а в деяких областях, а саме в Барбаджія, до VI століття н. е.Rowland, R. J. «When Did the Nuragic Period in Sardinia End.» Sardinia Antiqua. Studi in Onore Di Piero Meloni in Occasione Del Suo Settantesimo Compleanno, 1992, 165—175. або, можливо, навіть до XI століття н. е..
Прикметник «нурагічний» не є ані автонімом, ані етнонімом. Він походить від найхарактернішої пам'ятки острова, нурагі, типу вежі-фортеці, яку стародавні жителі Сардинії будували у великій кількості, починаючи приблизно з 1800 року до н. е.. Сьогодні на Сардинії є близько 7000 нурагів.
Жодних письмових згадок про цю культуру не виявлено, за винятком кількох можливих коротких епіграфічних документів, що належать до останніх етапів Нурагічної культури. Єдина письмова інформація походить із класичної літератури греків і римлян, та її можна вважати радше міфічною, ніж історичною.
Історія
Донурагічна Сардинія
За кам'яної доби острів вперше заселили люди, які прибули туди в епоху палеоліту та неоліту з Європи та Середземномор'я. Найдавніші поселення були виявлені у центральній і північній Сардинії (). На острові розвинулося кілька пізніших культур, наприклад Оцієрська культура (3200—2700 рр. до н. е.). Економіка була заснована на землеробстві, скотарстві, рибальстві та торгівлі з материком. З розповсюдженням металургії на острові також з'явилися срібні та мідні речі та зброя.
У 2014 році Сардинія раннього халколіту була визначена як один із найдавніших центрів видобутку срібла у світі. Це відбулося у IV тисячолітті до н. е..
Залишки цього періоду включають сотні менгірів (називаються perdas fittas) і дольменів, понад 2400 гробниць — гіпогеймів, які називаються domus de Janas, , що представляють воїнів або жіночі фігури, і східчасту піраміду Монте-д'Аккодді, поблизу Сассарі, що демонструють певну схожість з монументальним комплексом (Андалусія) та пізнішими талайотами на Балеарських островах. На думку деяких вчених, подібність між цією структурою та спорудами, знайденими в Месопотамії, пов'язана з культурним впливом, що надходив зі Східного Середземномор'яErcole Contu, Sardegna Archeologica — L'Altare preistorico di Monte D'Accoddi, p. 65 .
Вівтар Монте-д'Аккодді вийшов з ужитку, починаючи з бл. 2000 р. до н. е., коли на острові з'явилася культура дзвоноподібних келихів (КДК), що на той час була поширена майже у всій Західній Європі. КДК прибули на Сардинію з двох різних регіонів: по-перше, з Іспанії та південної Франції, а по-друге, з Центральної Європи, через Апеннінський півострівGiovanni Lilliu, Arte e religione della Sardegna prenuragica, p.132.
Нурагічна ера
Рання бронзова доба
Боннанарська культура була останньою еволюцією КДК на Сардинії (бл. 1800—1600 рр. до н. е.) і демонструвала кілька подібностей із сучасною у північній Італії. Ці дві культури мали спільні риси матеріальної культури, такі як недекорована кераміка з ручками у формі сокири.
Цей вплив міг поширитися на Сардинію через Корсику, де вона поглинула нові архітектурні техніки (такі як циклопічна кладка), які вже були широко поширені на островіPaolo Melis, I rapporti fra la Sardegna settentrionale e la Corsica nell'antica età del Bronzo.
У той час на острів прибули нові народи, які прибули з материка, принесли з собою нові релігійні філософії, нові технології та новий спосіб життя, зробивши попередні застарілими або переосмисливши їх .
Широке поширення бронзи принесло численні вдосконалення. З новим сплавом міді та олова (або арсену) був отриманий твердіший і стійкіший метал, придатний для виготовлення знарядь, що використовуються в сільському господарстві, на полюванні та у війні. З цього періоду датується будівництво так званого прото-нурагі, платформоподібної структури, яка знаменує собою першу фазу нурагічної доби. Ці будівлі дуже відрізняються від класичних нурагів, маючи неправильну планіметрію та дуже кремезний вигляд.
Середня та пізня бронза
До середини II тис. до н. е. нураги, що розвинулися з попередніх протонурагів, є мегалітичними вежами у формі усіченого конуса; кожна нурагічна вежа мала принаймні внутрішню толосну камеру, а найбільші вежі могли мати до трьох накладених одна на одну толосних камер. Вони широко поширені по всій Сардинії, приблизно один нураг на кожні три квадратних кілометри .
Ранні грецькі історики та географи міркували про таємничі нураги та їхніх будівельників. Вони описали наявність казкових споруд, званих дайдалеями, від імені Дедала, який, побудувавши свій лабіринт на Криті, перебрався на Сицилію, а потім на Сардинію.
Сучасні теорії щодо їхнього використання включають соціальні, військові, релігійні чи астрономічні ролі, як печі чи гробниці. Хоча це питання вже давно викликає суперечки серед вчених, сучасний консенсус полягає в тому, що вони були побудовані як захисні споруди, що містили комори та силосиThe strict patterning in the landscape of tombs and nuraghes was analyzed by .
У другій половині II тисячоліття до нашої ери археологічні дослідження довели збільшення розмірів поселень, побудованих навколо деяких з цих споруд, які часто розташовувалися на вершині пагорбів. Можливо, з міркувань захисту до оригінальних веж були додані нові, з'єднані стінами з прорізами, які утворювали складний нураг.
Серед найвідоміших з численних існуючих нурагів є Су-Нураксі-ді-Баруміні, Санту-Антіне в Торральбі, в Аббазанті, в Альгеро, у Віллановафорру, в Гоннезі та в Орролі. Найбільший нураг, такий як нураг Аррубіу, міг досягати висоти приблизно 25—30 м і міг складатися з 5 основних веж, захищених кількома шарами мурів, загалом із десятками додаткових вежMuseo Nazionale Archeologico di Nuoro, Il Sarcidano: Orroli, Nuraghe Arrubiu . Було припущено, що деякі з нинішніх сардинських сіл простежують своє походження безпосередньо від нурагічних, включаючи, можливо, ті, що містять корінь Нур-/Нор- у своїй назві (наприклад, Нурачі, Нурамініс, Нуррі, Нураллао, НорагугумеFrancesco Cesare Casula, Breve storia di Sardegna, p. 25. ).
Невдовзі на Сардинії, землі, багатій на рудники, зокрема мідь і свинець, розпочалось будівництво численних печей для виробництва сплавів, що продавалися в Середземноморському басейні. Сардинці стали кваліфікованими металургами; вони були одними з головних виробників металу в Європі і виготовляли широкий спектр бронзових предметів. Нова зброя, така як мечі, кинджали та сокири, передувала свердлам, шпилькам, персням, браслетам, статуеткам і вотивним човнам, які демонструють тісний зв'язок з морем. Можливо, олово приваблювало торговців бронзової доби з Егейського моря, де доступна мідь, але олова для виготовлення бронзи малоTin as a draw for traders was first suggested in the essay on Sardinian metallurgy by N. Gale and Z. Gale in Miriam S. Balmuth, ed. Studies in Sardinian Archaeology 3 (Oxford, 1987).. Виявлено перший плавильний шлак, який можна перевірити, його поява в скарбничці стародавнього олова підтверджує місцеву виплавку, а також литтяR.F. Tylecote, M.S. Balmuth, R. Massoli-Novelli, «Copper and Bronze Metallurgy in Sardinia», Historia Metallica 17.2, (1983:63–77).. Зазвичай згадуються джерела олова та торгівля в давні часи на Піренейському півострові або в Корнуоллі. Ринки збуту культури, що розташовувались в регіонах з малими ресурсами металу, такі як Мікенська цивілізація, Кіпр і Крит, а також Піренейський півострів, факт, який може пояснити культурну подібність між ними та культурою нурагів і присутність у нурагських місцях мікенської, західної та центральної критської та кіпрської кераміки пізньої бронзової доби, а також місцевих копій, зосереджених у півдюжині знахідок, які, здається, функціонували як «шлюзи-спільноти»Miriam S. Balmuth, ed. Studies in Sardinian Archaeology 3: Nuragic Sardinia and the Mycenaean World (Oxford, 1987) presents papers from a colloquium in Rome, September 1986; the view of «gateway-communities» from the Mycenaean direction is explored in T.R. Smith, Mycenaean Trade and Interaction in the West Central Mediterranean, 1600—100 B.C., 1987..
Зв'язок з народами моря
Наприкінці бронзової доби (XIV—XII ст. до н. е.) відбулася велика міграція так званих народів моря, описана в давньоєгипетських джерелах. Вони знищили мікенські та хетські міста, а також напали на Єгипет. За словами Джованні Угаса, шердани, одне з найважливіших племен народів моря, варто ототожнювати з нурагськими сардинцями. Цю ідентифікацію також підтримали , Гордон Чайлд, , Вассос Карагеоргіс і Карлос Роберто Зореа з Мадридського університету Комплутенсе. Інша гіпотеза полягає в тому, що вони прибули на острів приблизно в XIII або XII столітті до н. е. після невдалого вторгнення в Єгипет. Проте ці теорії залишаються суперечливими. Сімонід із Кеоса та Плутарх розповідали про набіги сардинців на острів Крит у той самий період, коли народ моря вдерлися в Єгипет. Це принаймні підтверджує, що нурагічні сардинці часто відвідували східне Середземне море. Подальші докази походять із нурагічної кераміки XIII століття до н. е., знайденої в Тиринфі, , , Хала Султан ТеккеCyprus and Sardinia in the Late Bronze Age: Nuragic table ware at Hala Sultan Tekke і на Сицилії в Ліпарі та в районі Агрідженто, уздовж морського шляху, що з'єднує західне та східне Середземномор'я.
Нещодавно археолог Адам Зерталь припустив, що ізраїльський , дім біблійного діяча Сісери, можна ототожнити з місцем «» і що це було нурагічне місце, що свідчить про те, що він походить від народу Шерден з Сардинії. Те саме підтвердив Бар Шей з Хайфського університету.
Залізна доба Археологи традиційно визначають нурагічний період 900—500 рр. до н. е. (залізна доба) як епоху аристократії. Виготовляли вишукану кераміку разом із все більш досконалими знаряддями праці та покращували якість зброї.
З розквітом торгівлі металургійна продукція та інші промислові товари експортувалися в усі куточки Середземномор'я, від Близького Сходу до Іспанії та Атлантики. У селах збільшувала кількість хатин і загалом спостерігався значний приріст населення. Будівництво нурагів припинилося (багато з них були залишені або частково розібрані, починаючи з 1150 р. до н. е.), і індивідуальні гробниці замінили колективні поховання (гробниці велетнів).
Але справжнім проривом того періоду, за словами археолога Джованні Лілліу, була політична організація, яка оберталася навколо парламенту села, що складався з голів і найвпливовіших людей, які збиралися для обговорення найважливіших питань.
Карфагенське та римське завоювання Близько 900 року до н. е. фінікійці почали все частіше відвідувати Сардинію. Найпопулярнішими портами були Караліс, , , , , Боза та Ольбія.
Римський історик Юстин описує карфагенську експедицію на чолі з Малхом у 540 р. до н. е. проти все ще сильно нурагічної Сардинії. Експедиція провалилася, і це викликало політичну революцію в Карфагені, в якій переміг Магон. Він розпочав ще одну експедицію проти острова в 509 році до н. е., після того, як сардинці напали на прибережні міста фінікійців. За словами П'єро Бартолоні, саме Карфаген напав на фінікійські міста на узбережжі, а не на тубільців, які жили в цих містах разом із фінікійцями, оскільки зруйновані фінікійські міста, такі як Сулькіс або Монте-Сіраї, він постулював як населені переважно корінні сардинці. Карфагеняни, після ряду військових кампаній, під час яких Магон загинув і був замінений своїм братом Гамількаром, здолали сардинців і завоювали прибережну Сардинію, з її копальнями та південні рівнини. Культура нурагів, можливо, збереглася в гірських внутрішніх районах острова.