Державний фемінізм — фемінізм, створений або схвалений урядом держави чи нації. Зазвичай у ньому вказується конкретна програма. Термін був введений Гельгою Гернес із особливим посиланням на ситуацію в Норвегії, яка мала традиції підтримуваного урядом ліберального фемінізму, починаючи з 1880-х років, і часто використовується під час обговорення підтримуваної урядом політики гендерної рівності в скандинавських країнах, які пов'язані з скандинавською моделлюElisabeth Lønnå: Stolthet og kvinnekamp: Norsk kvinnesaksforenings historie fra 1913, Gyldendal Norsk Forlag, 1996, p. 273, passim, . Термін також використовувався в контексті країн, що розвиваються, де уряд може призначати свою форму фемінізму і водночас забороняти неурядовим організаціям відстоювати будь-які інші феміністичні програми. У цьому сенсі можна розрізнити ліберальний державний фемінізм, який зустрічається в західних демократіях, таких як країни Північної Європи, і дещо більш авторитарний державний фемінізм, який часто також пов'язаний із секуляризмом, який зустрічається, наприклад, у деяких країнах Близького Сходу.

Суть

Державний фемінізм — політика уряду або держави, яка є корисною для прав жінок і покращення життя жінок. Дослідники державного фемінізму розглядають ефективність різних державних програм і те, як вони покращують права жінок та їх статус у своїх місцях. Деякі дослідники, такі як Елізабет Фрідман, припустили, що для того, щоб державний фемінізм був успішним, важливо, щоб існував сильний жіночий рух, який працює незалежно від держави. В Австралії та Нідерландах тих, хто просуває державний фемінізм, можна назвати «фемократками». Також може бути корисним застосувати концепцію державного фемінізму для вивчення політики щодо жінок у країнах із сильною центральною державою, наприклад у Японії.

Походження Термін «державний фемінізм» був введений норвезькою політологинею Гельгою Гернес у 1987 році. Феміністські теоретики у 1980-х роках почали переглядати роль уряду в позитивних результатах для життя жінок. Держава, як система, може підтримувати інтереси різних класів, статей і «расових ієрархій». Вона також може підтримувати різноманітну кількість програм, які мають різні рівні підтримки в уряді чи суспільстві. Теорія державного фемінізму походить від скандинавських країн та їх політики гендерної егалітарності. Протягом 1970-х і 1980-х років скандинавські феміністські організації успішно зверталися до своїх урядів з проханням про гендерну рівність. У той же час багато акторів підштовхували жінок до роботи, що призвело до руху жінок у громадську сферу. Гернес назвала ці кроки підходом до «дружньої до жінок» держави та «державного фемінізму». Гернес зазначила, що ліберальній політиці соціального забезпечення в поєднанні з високим рівнем представництва жінок у законодавчих органах є визначальними характеристиками кожної з цих держав.

У 1995 році за допомогою інших Макбрайд і Мазур заснували Дослідницьку мережу гендерної політики та держави (RNGS).McBride, Dorothy E.; Mazur, Amy G. (2010). The Politics of State Feminism: Innovation in Comparative Research. Philadelphia: Temple University Press. ISBN 978-1-4399-0209-7. RNGS прагнув прояснити ідею державного фемінізму, який спочатку був локалізувався «коли жіночі політичні агенції, діючи як союзники учасників жіночого руху, досягають політичних цілей і процедурного доступу до арен формування політики». Оскільки RNGS має експертів та експерток з гендерної політики, які вивчають політичні дебати щодо «гарячих питань» між 1960-ми та 2000-ми роками, з'явилася структурована державна феміністична теоретична основа.

Теорія Державний фемінізм обертається навколо уряду, який запроваджує гендерно-егалітарні цінності та політичні програми, які використовує держава. Це дозволяє зменшити недовіру, яку деякі феміністки відчувають до уряду в патріархальному суспільстві. Макбрайд і Мазур виділяють два типи державного фемінізму, що походять від альянсів між агентствами та рухами: «фемінізм державного руху» та «фемінізм трансформаційної держави». Перший описує, коли уряд реагує на жіночий рух у певному місці шляхом створення політики, яка просуває «вимоги, засновані на гендерній свідомості, жіночій солідарності та справі жінок». Структура державного фемінізму вимагає, щоб ці рухи мали два ключових компоненти: «дискурс, який розвивають жінки, коли вони розмірковують над власною гендерною свідомістю по відношенню до суспільства; і актори, які представляють цей дискурс у суспільному житті». Трансформаційний процес полягає в тому, що вимоги, які вже були започатковані в державі, стають «відверто феміністичними» і спрямовані на повну гендерну рівність і можливість трансформації стосунків між статями. Державний фемінізм також може спонукати уряд стати більш демократичним за своєю природою. Державний фемінізм слід концептуалізувати як градієнт. Кожне політичне агентство окремо бере участь у процесі просування політики, створюючи унікальні «суттєві та процедурні відповіді».

Хедлунд і Ліндберг далі розподіляють державний фемінізм на «макрорівень, мезорівень і мікрорівень». Вони називають оригінальну теорію державного фемінізму Гернес макрорівнем. Чимало досліджень пов'язують державний фемінізм із політичними агентствами, залишаючи вузьке поле. Для визначення мезорівня вони використовують опис державного фемінізму Трелфол, «результат взаємодії між агітацією знизу та інтеграційною політикою зверху». Мезорівень найкраще визначає взаємодію між жінками, яких немає в державі, та бюрократами. Це передбачає доступ жінок до політичного порядку денного та цілей політики. Нарешті, мікрорівень складається з 4 типів. Тип A — це коли обраний уряд приймає бажання «феміністок правління», тип B включає дії «революційних або необраних лідерок» для жінок, тип C включає обраних посадових осіб, які розробляють політику на підтримку жінок, а тип D — це «створення механізм жіночої політики».

Агентства з питань жіночої політики Жіночі політичні агенції (WPA), такі як Комісія рівних можливостей Великої Британії або Міністерство з прав жінок Франції, створені для забезпечення участі жінок у державі. WPA змінили точку зміни феміністичних рухів з-поза уряду на теперішню всередині уряду. Отже, WPA використовувалися для просування певних програм, які узгоджуються з поточними програмами політики та приносять користь елітам. RNGS виявив, що рухи жінок є більш успішними при роботі з WPA. Відповідно, коли ці альянси досягають «процедурних і змістовних цілей руху», державний фемінізм досягається. Ідею державного фемінізму часто пов'язують із створенням в уряді агенцій з питань жіночої політики. Однак створення такої політики не означає, що феміністичні результати мають місце відповідно до RNGS. Таким чином, державний фемінізм не слід плутати з діями щодо урядових установ, які підтримують політику щодо жінок.

Державний фемінізм всередині країни

Авторитарні держави Туреччина У ХХ столітті уряд Туреччини «випередив фемінізм». Програма турецького національного уряду в 1920-х роках включала обов'язкову дехіджабізацію (розкриття жінок), доступ жінок до більшої освіти та роботи, а також політичні права для жінок, і все це було частиною національних зусиль наслідувати деякі західні культурні особливості в мусульманському нація.

У 1980-х роках серед дочок провідних жінок кемалістського руху Туреччини з'явилася друга хвиля фемінізму. Жінки були феміністками за визначенням уряду та керівництва. Державний фемінізм, якого вони дотримувалися, за словами вченої Марго Бадран, прикривав частини патріархату видимістю західної прогресивності.

У ХХІ столітті уряд Туреччини під керівництвом Реджепа Таїпа Ердогана позбавив багатьох прав жінок, оскільки Туреччина стала більш консервативною та ісламістською. У 2021 році Туреччина навіть вийшла з договору про права жінок.

Ємен У Південному Ємені, також відомому як Народна Демократична Республіка Ємен (з подальшим об'єднанням двох Єменів в один, колишній PDRY тепер загалом Південний Ємен), державний фемінізм мало вплинув на патріархат і не мав великого впливу за межі Адена, портове місто в країні. «Жінки на півдні … здавалося, що їхні здобутки ніколи не будуть скасовані. Вони поводилися як феміністки, якщо під цим розумілося формування життя за власним вибором через доступ до нових можливостей, які їм пропонувалися. Але вони не прийняли феміністичну ідеологію чи ідентичність, оскільки держава перешкоджала цьому. Коли соціалістичний режим впав, крихкі досягнення державного фемінізму пішли разом з ним». «Жінки Півночі набули гострої гендерної свідомості та розвинули практичні феміністичні навички… але вони не мали легітимного політичного простору. Жінки Півдня змогли використати освітні та професійні переваги, надані державним фемінізмом, але вони не мали незалежного ідеологічного простору, в якому могли б розвивати власний фемінізм».

Так проаналізував Ємен після об'єднання один автор., citing

Ліберальні демократії

Норвегія

Норвегія має традицію підтримуваного урядом ліберального фемінізму з 1884 року, коли за підтримки прогресивного істеблішменту в рамках правлячої на той час Ліберальної партії (яка отримала 63,4 % голосів у вибори наступного року) була заснована Норвезька асоціація прав жінок (NKF). Серед засновниць асоціації були п'ять норвезьких прем'єр-міністерок, і кілька її перших лідерок були одружені з прем'єр-міністрами. Спираючись на першу хвилю ліберального фемінізму, вони працювали «для сприяння гендерній рівності та правам людини жінок і дівчат у рамках ліберальної демократії та через політичні та правові реформи». З 1884 року члени NKF відігравали ключову роль у розвитку урядового апарату та законодавства щодо гендерної рівності в Норвегії. З 1970-х років задля професіоналізації захисту гендерної рівності «уряд Норвегії прийняв ідеологію [рівності] NKF як свою власну» і ухвалив закони та створив державні установи, такі як Уповноважена з питань гендерної рівності на основі пропозицій NKF. Нові урядові інституції для сприяння гендерній рівності також були в основному створені та очолювані видатними членами NKF, такими як Єва Колстад, колишня президент NKF та перша омбудсвумен з питань гендерної рівності. Феміністичну традицію NKF часто описують як державний фемінізм Норвегії. Сам термін «державний фемінізм» придумала член NKF Гельга Гернес. Незважаючи на те, що він виріс із прогресивного лібералізму XIX століття, норвезький ліберальний фемінізм не обмежується лібералізмом у сучасному партійно-політичному розумінні, і NKF широко репрезентує демократичний політичний спектр від лівоцентристського до правоцентристського, включаючи соціал-демократичну Робітничу партія. Суддя верховного суду Норвегії та колишній президент NKF Карін Марія Брузеліус описала ліберальний фемінізм NKF як «реалістичний, тверезий, практичний фемінізм».

Швеція

з 1960-х років Швеція впроваджує гендерну рівність через урядову політику. Проте лише в 1970-80-х роках Швеція визнала гендерну рівність своєю власною політичною сферою. Навіть тоді політика стосувалася лише питань праці, пов'язаних із статтю. У 1976 році Швеція створить посаду міністерки з питань гендерної рівності, яка буде відповідати за підтримку гендерної рівності. Пізніше, у 1982 році, було засновано Відділ гендерної рівності, щоб допомогти міністерці «розробити принципи політики гендерної рівності, підготувати законодавство про гендерну рівність і узгодити це законодавство з іншими міністрами». У Швеції також є Рада з гендерної рівності, яка складається з «представниць жіночого руху… політичних партій, НУО та соціальних партнерів» і зустрічається з міністеркою 4 рази на рік.