Реактивне порушення прихильності або реактивний розлад прихильності () — рідкісний і відносно нетиповий у дітей, хоча іноді він зберігається і в дорослому віці.DSM-IV-TR (2000) American Psychiatric Association. p. 129. Характеризується помітно порушеними та невідповідними для розвитку способами соціальних стосунків у більшості контекстів. Може проявлятися в нездатності ініціювати або реагувати на більшість соціальних взаємодій, відомій як «загальмована форма» (). У DSM-5 «розгальмована форма» розглядається як окремий діагноз під назвою «» ().

Реактивне порушення прихильності розвивається через невдачу сформувати нормальну прихильність до батьків чи опікунів у ранньому дитинстві. Така невдача може бути наслідком важкого раннього досвіду, пов'язаного з нехтуванням, жорстоким поводженням, раптовим розлученням з опікунами у віці від шести місяців до трьох років, частої зміни опікунів або недостатньої чутливості опікунів до комунікативних зусиль дитини. Не всі, але більшість таких переживань призводять до розладу.Prior & Glaser (2006), pp. 218—219. Цей розлад розрізняють від або затримки розвитку та від можливих супутніх захворювань, таких як олігофренія, які можуть впливати на поведінку прихильності. Критерії для діагностики реактивного розладу прихильності дуже відрізняються від критеріїв, які використовуються для оцінки або класифікації стилів прихильності, таких як невпевнена або неорганізована прихильність.

Вважається, що діти з реактивним порушенням прихильності мають серйозні порушення внутрішніх робочих моделей стосунків, що може призвести до міжособистісних та поведінкових труднощів у подальшому житті. Досліджень довгострокових ефектів досить мало і немає ясності щодо проявів розладу після п'ятирічного віку.Prior & Glaser (2006), p. 228. Однак відкриття дитячих будинків у Східній Європі після закінчення Холодної війни на початку 1990-х років надало можливості для дослідження немовлят і дітей раннього віку, які виховувалися в дуже несприятливих умовах. Такі дослідження розширили розуміння поширеності, причин, механізму та оцінки розладів прихильності, даючи поштовх розробці програм лікування і профілактики, а також кращих методів оцінки.

Основні лікувальні та профілактичні програми базуються на теорії прихильності й спрямовані на підвищення чуйності та чутливості опікуна, або, якщо це неможливо, передачі дитини іншому опікунові.Prior & Glaser (2006), p. 231. Більшість із цих програм перебувають у процесі оцінювання. Основні практики та теоретики різко критикують використання суперечливої форми психотерапії, відомої як . Терапія прихильності містить науково необґрунтовану теоретичну базу та використовує діагностичні критерії або переліки симптомів, які значно відрізняються від критеріїв відповідно до МКХ-10 та DSM-IV-TR або до критеріїв поведінки прихильності. У терапії прихильності використовується низка підходів до лікування, деякі з яких є фізично та психологічно примусовими, і вважаються такими, що суперечать теорії прихильності.O'Connor TG, Nilsen WJ (2005). «Models versus Metaphors in Translating Attachment Theory to the Clinic and Community». In Berlin LJ, Ziv Y, Amaya-Jackson L and Greenberg MT (eds.). Enhancing Early Attachments: Theory, Research, Intervention, and Policy. pp. 313–26. The Guilford Press. Duke series in Child Development and Public Policy. .

Примітки