Лена Мері Калхун Горн (30 червня 1917 — 9 травня 2010) — американська танцюристка, акторка, співачка та активістка громадянських прав. Кар'єра Лени Горн охопила понад 70 років, з'являючись у кіно, на телебаченні та в театрі. Горн приєдналася до хору Клуб «Коттон» в 16 років і почала виступати в нічних клубах, а потім переїхала до Голлівуду.
У серпні 1963 Горн виступала за права людини і брала участь у Марші на Вашингтоні. Пізніше вона повернулася до свого коріння — робота в нічному клубі та на телебаченні, випускаючи добре прийняті альбоми. У березні 1980 року вона оголосила про відхід на пенсію, але наступного року знялася в шоу , яке показало понад 300 вистав на Бродвеї. Потім гастролювала країною в шоу, отримавши численні нагороди та похвали. Горн продовжувала записуватись і спорадично виступати в 1990-х.
Раннє життя Лена Горн народилася в Bedford-Stuyvesant, Бруклін. Обидві сторони її родини були афроамериканцями. Вона належала до добре освіченого вищого прошарку темношкірих жителів Нью-Йорка того часу.
Її батько, Едвін Флетчер «Тедді» Горн молодший (1893—1970), колись власник готелю та ресторану, був азартним гравцем — він та його партнер, азартний гравець і філантроп Гас Грінлі, володіли готелем Belmont на Вайлі-авеню, який покинув сім'ю, коли Лені було три роки, і переїхав до афроамериканської громади вищого середнього класу в районі Гілл у Піттсбурзі, штат Пенсильванія, де Лена приїхала жити з ним у 18 років. Її мати, Една Луїза Скоттрон, була акторкою чорношкірої театральної трупи і багато подорожувала. Бабуся Едни по материнській лінії, Амелі Луїза Ештон, походила з сучасного Сенегалу. Горн виховували в основному її дідусь і бабуся, Кора Калхун і Едвін Горн.
Коли Лені було п'ять, її відправили жити в Джорджію. Кілька років вона подорожувала з мамою. З 1927 по 1929 рік вона жила у свого дядька Френка С. Горна. Він був студентським деканом молодшого індустріального інституту Форт-Веллі (нині частина державного університету Форт-Веллі) у Форт-Веллі, штат Джорджія, який пізніше працював радником президента Франкліна Делано Рузвельта. З Форт-Веллі Горн ненадовго переїхала до Атланти з матір'ю; вони повернулися до Нью-Йорка, коли Лені було 12 років, після чого дівчинка навчалася в школі Святого Петра Клавера в Брукліні.
Потім вона відвідувала середню школу для дівчаток у Брукліні, яка згодом стала середньою школою для хлопчиків і дівчаток; вона полишила навчання до отримання диплома. У 18 років вона переїхала до свого батька в Пітсбург, залишившись у Маленькому Гарлемі майже п'ять років і навчаючись музиці у корінних жителів Пітсбурга.
Кар'єра
Дорога в Голлівуд Восени 1933 року Лена Горн приєдналася до хорової групи Cotton Club у Нью-Йорку. Навесні 1934 року вона зіграла головну роль у «Cotton Club Parade» з Аделаїдою Гол, яка взяла Лену під своє крило.Underneath A Harlem Moon by Iain Cameron Williams , Лена Горн вперше з'явилася на екрані як танцюристка в музичному короткометражному фільмі «Cab Calloway's Jitterbug Party»(1935). Кілька років потому Горн приєдналася до оркестру Ноубла Сіссла, з яким вона гастролювала і з яким записала свої перші записи. Після того, як вона розлучилася зі своїм першим чоловіком, Лена Горн гастролювала з лідером оркестру Чарлі Барнетом у 1940—1941 роках, але не любила подорожі та залишила групу, щоб працювати в Cafe Society в Нью-Йорку. Вона замінила Діну Шор як вокалістку популярного джазового серіалу каналу NBC The Chamber Music Society of Lower Basin Street. Горн покинула шоу лише через шість місяців, коли її найняв колишній менеджер Cafe Trocadero (Лос-Анджелес) Фелікс Янг, щоб виступити в ревю в стилі Cotton Club-style на Sunset Strip у Голлівуді.
На рахунку Лени Горн вже було два малобюджетних фільми: повнометражний мюзикл під назвою «Герцог — це вершина» ; і короткометражка з двома барабанами, Boogie Woogie Dream (1941), за участю піаністів Піта Джонсона та Альберта Аммонса. Пісні Лени Горн з Boogie Woogie Dream пізніше були випущені окремо як звуки. Горн дебютувала в голлівудському нічному клубі в Little Troc Фелікса Янга на Sunset Strip у січні 1942 року Через кілька тижнів її підписав Metro-Goldwyn-Mayer. У листопаді 1944 року вона була показана в епізоді популярного радіо серіалу Suspense, як вигадана співачка нічного клубу, з великою ораторською роллю разом зі своїм співом. У 1945 і 1946 роках вона співала з оркестром Біллі Екстайна.
Вона дебютувала в Metro-Goldwyn-Mayer у Panama Hattie (1942) і виконала заголовну пісню «Stormy Weather »(1943), засновану на житті Аделаїди Гол, для 20th Century Fox, коли вона була позичена у MGM. Вона з'явилася в кількох мюзиклах MGM, у тому числі в "Хатині в небі " (1943) з повністю афроамериканським акторським складом. Інакше вона не була показана в головній ролі через її етнічну приналежність і той факт, що її фільми повинні були бути перемонтовані для показу в містах, де кінотеатри не показували б фільми з чорношкірими виконавцями. Як наслідок, більшість появ Горн у фільмах були окремими серіалами, які не мали жодного відношення до решти фільму, тому монтаж не спричинив переривання сюжетної лінії. Один номер із «Хатини в небі» було вирізано перед релізом, оскільки цензори вважали його надто непристойним: Горн співає «Ain't It the Truth», приймаючи пінну ванну. Ця сцена та пісня є у фільмі «That's Entertainment! III » (1994), де також був коментар Горн про те, чому сцену було видалено до виходу фільму.
У "Ziegfeld Follies " (1946) вона виконала «Love» Г'ю Мартіна та Ральфа Блейна. Горн лобіювала роль Джулі Ла Верн у версії MGM Show Boat (1951), вона вже зіграла цю роль, коли фрагмент Show Boat був виконаний у Поки пливуть хмари, але програла роль Ава Гарднер, справжньому другу. Горн стверджувала, що це сталося через заборону Кодексу продюсерства на міжрасові стосунки у фільмах, хоча джерела MGM стверджують, що її ніколи не розглядали на роль. У документальному фільмі «That's Entertainment! III», Хорі заявила, що керівники MGM вимагали від Гарднер тренувати свій спів, використовуючи записи Горн, що образило обох акторок. Зрештою, голос Гарднер був дубльований акторкою Аннет Воррен (Сміт) для кінотеатрів.
Зміни напрямку Горн розчарувалася в Голлівуді і все більше зосереджувалася на своїй кар'єрі в нічному клубі. У 1950-х роках вона знялася лише у двох головних ролях у MGM: «Герцогиня Айдахо» (1950, який також став останнім фільмом Елеонор Павелл); і мюзиклі «Зустрінь мене в Лас-Вегасі» (1956). Вона сказала, що «втомилася від того, що її зображали негром, який стоїть біля стовпа і співає пісню. Я робила це занадто часто». У 1950-х роках вона була внесена до чорного списку через свою причетність у 1940-х роках до підтримуваних комуністами груп. Згодом вона відмовилася від комунізму. Вона повернулася на екран, зігравши Клер Кінтану, пані в борделі, яка одружується з Річардом Відмарком, у фільмі «Смерть стрілецького стрілка» (1969), її перша драматична роль без прив'язки до її кольору шкіри. Пізніше вона ще двічі з'явилася на екрані в ролі Глінди у фільмі "Чарівник " (1978), режисером якого був її тодішній зять Сідні Люмет, а також була співведучою ретроспективи MGM That's Entertainment! III (1994), в якому вона розповіла про своє недобре ставлення з боку студії.
Покинувши Голлівуд, Лена Горн була хедлайнером у клубах і готелях США, Канади та Європи, включаючи Sands Hotel у Лас-Вегасі, Cocoanut Grove у Лос-Анджелесі та Волдорф-Асторія у Нью-Йорку. У 1957 році концертний альбом під назвою Lena Horne at the Waldorf-Astoria став найбільш продаваним записом виконавиці в історії лейблу RCA Victor на той час. У 1958 році Горн стала першою афроамериканкою, номінованою на премію « Тоні» за «Найкращу жіночу роль у мюзиклі» за роль у мюзиклі " Каліпсо " Ямайка.
Горн знялася у своєму власному телевізійному випуску у 1969 році, Monsanto Night Presents Lena Horne. Протягом цього десятиліття художник Піт Хоулі написав її портрет для RCA Victor, передавши настрій її стилю виконання.
У 1970 році вона знялася з Гаррі Белафонте в годинному спеціальному серіалі " Гаррі та Лена " для ABC; у 1973 році вона зіграла разом з Тоні Беннетом у фільмі " Тоні та Лена ". Згодом Горн і Беннетт гастролювали в США і Великобританії в спільному шоу. У 1976 році в програмі America Salutes Richard Rodgers вона заспівала довгу збірку пісень Роджерса з Пеггі Лі та Віком Деймоном. Горн також кілька разів виступав на шоу Фліпа Вілсона. Крім того, Горн зіграла саму себе в таких телевізійних програмах, як «Шоу Маппет», " Вулиця Сезам " і " Сенфорд і син " у 1970-х роках, а також у 1985 році в «Шоу Косбі» та в 1993 році в "Іншому світі ". Влітку 1980 року 63-річна Лена Горн, яка мала намір піти з шоу-бізнесу, розпочав двомісячну серію благодійних концертів, спонсорованих жіночим клубом Delta Sigma Theta. Ці концерти були представлені як прощальний тур Лени, але її відхід тривав менше року.
13 квітня 1980 року Горн, Лучано Паваротті та ведучий Джин Келлі мали з'явитися на гала-виставі в Метрополітен-опера, щоб привітати балетну компанію Джоффрі в центрі Нью-Йорка. Однак Паваротті не зміг з'явитися. Джеймс Недерландер був запрошеним почесним гостем і зауважив, що лише троє людей у аншлаговому залі Метрополітен-опери попросили повернути свої гроші. Він попросив познайомити його з Горн після її виступу. У травні 1981 року The Nederlander Organisation, Майкл Фрейзер і Фред Уокер продовжили бронювання Лени Горн для чотиритижневого виступу в нещодавно названому театрі Nederlander Theatre. Шоу мало миттєвий успіх і було продовжено до цілого року, що принесло Горн спеціальні нагороди. Пізніше вона виконала все шоу знову, щоб записати його для телевізійної трансляції та домашнього відео. Через кілька днів Горн розпочала тур у Тенглвуді на вихідних 4 липня 1982 року. До 17 червня 1984 року The Lady and Her Music здійснили тур по 41 місту США та Канади. Вона грала у Лондоні протягом місяця в серпні і завершила свій показ у Стокгольмі, Швеція, 14 вересня 1984 року. У 1981 році вона отримала спеціальну нагороду «Tony» за шоу, яке також зіграла в 1984 році в театрі Адельфі в Лондоні. Незважаючи на значний успіх шоу (Горн досі тримає рекорд за найтривалішою сольною виставою в історії Бродвею), вона не скористалася відновленням інтересу до своєї кар'єри, розпочавши багато нових музичних проектів. Запропонований у 1983 році спільний проект запису між Горн та Френком Сінатрою (продюсером якого був Квінсі Джонс) був зрештою скасований, і її єдиним студійним записом десятиліття став The Men in My Life 1988 року, що включає дуети з Семмі Девісом молодшим і Джо Вільямсом. У 1989 році вона отримала премію « Греммі» за життєві досягнення.
У 1995 році був випущений «живий» альбом, що записав виступ Лени Горн в Supper Club (згодом отримала премію «Греммі» за найкращий джазовий вокальний альбом). У 1998 році Горн випустила ще один студійний альбом під назвою Being Myself. Згодом Лена Горн припинила виступи та майже не стала публічною, хоча повернулася до студії звукозапису в 2000 році, щоб додати вокальні треки до альбому Саймона Ретла Classic Ellington.
Боротьба за громадянські права