Едвард Корнволліс (5 березня (22 лютого за ст.ст.) — 14 січня 1776) — британський кадровий військовий офіцер, член аристократичної родини Корнволлісів, який дослужився до звання генерал-лейтенанта. Після того, як Корнволліс воював у Шотландії, придушивши повстання якобітів у 1745 році, його призначили королівським стайничим короля Георга II (цю посаду він обіймав наступні 17 років). Потім його призначили губернатором Нової Шотландії (1749–1752), однієї з колоній у Північній Америці, і доручили заснувати нове місто Галіфакс. Пізніше Корнволліс повернувся до Лондона, де був обраний депутатом від Вестмінстера та одружився з племінницею Роберта Волпола, першого прем'єр-міністра Великої Британії. Потім Корнволліс був призначений губернатором Гібралтару.
Корнволліс прибув до Нової Шотландії під час конфлікту з місцевими корінними народами мікмаками на півострові Нова Шотландія. Мікмаки виступали проти заснування Галіфакса на їхніх землях і здійснювали військові набіги на колонію. Корнволліс відповів прокламацією про викорінення 1749 року, пообіцявши платню за скальпи тих, кого він вважав бунтарями. Його адміністрація побудувала форти в Ґран-Пре, Чіґнекто та Галіфаксі та організувала місцеву міліцію з 840 чоловік. Попри ці зусилля, конфлікт тривав ще кілька років після того, як Корнволліса було відкликано до Англії.
Попри воєнний стан, адміністрація Корнволліса заснувала уряд Нової Шотландії, що складався з Виконавчої та Законодавчої Ради, які керувалися першою конституцією в канадській колонії. Він заснував перші британські суди в Канаді; заснував народну школу для сиріт; і толерував релігійні різниці через відокремлення церкви від держави. Він вербував європейських іммігрантів до Галіфакса, дозволивши заснувати першу єврейську громаду, першу етнічну німецьку громаду, що складалася з протестантів з Німеччини та Швейцарії, і першу громаду протестантських дисидентів у канадській колонії. Sheldon Godfrey and Judy Godfrey. "Search Out the Land", The Jews and the Growth of Equality in British Colonial America, 1740–1867. McGill Queen's University Press. 1997, pp. 76–77;Bell, Winthrop Pickard. The "Foreign Protestants" and the Settlement of Nova Scotia: The History of a Piece of Arrested British Colonial Policy in the Eighteenth Century. Toronto: University of Toronto Press, 1961
На честь Корнволліса в Новій Шотландії названі річки, парки, вулиці, міста і будівлі. Таке історичне вшанування Корнволліса пізніше викликало критику через проголошене ним "викорінення". У Галіфаксі відбулися протести біля статуї Корнволліса в центральному парку, що призвело до її демонтажу. Церква та середня школа Галіфакса усунули ім'я Корнволліса, а вулиця, названа на честь Корнволліса, була винесена на перейменування. Міська влада Галіфакса створила комітет для обговорення того, чи слід вшановувати пам'ять Корнволліса.
Раннє життя Дід Корнволліса, Чарльз Корнволліс, 3-й барон Корнволліс, був першим лордом Адміралтейства. Його дідом по материнській лінії був Річард Батлер, 1-й граф Арран, губернатор Ірландії (1682-1684). Корнволліс був сином Чарльза, 4-го барона Корнволліса, і леді Шарлотти Батлер, доньки графа Аррана та його дружини. Родина Корнволлісів володіла маєтками в Калфорді в Саффолку та на Нормандських островах. Його племінниками були Чарльз Корнволліс, 1-й маркіз Корнволліс, Джеймс Корнволліс, 4-й граф Корнволліс і Вільям Корнволліс.
Корнволліс і його брат-близнюк Фредерік Корнволліс стали королівськими пажами у віці 12 років. Вони були зараховані до Ітона у віці 14 років. Їхній старший брат, Стівен Корнволліс, третій народжений син, був кадровим офіцером і дослужився до звання генерал-майора в армії.
Спочатку не було визначено, який брат-близнюк піде до церкви, а хто стане військовим. Справу вирішила випадковість: одного разу Фредерік впав і через поранення йому паралізувало руку. Отже, він пішов релігійним шляхом.
У віці 18 років, у 1731 році, Едварда зарахували офіцером до 47-го піхотного полку.
Військова кар'єра У 20-му полку на чолі з бригадним генералом Томасом Блаєм, Едвард Корнволліс брав участь у битві при Фонтенуа під час війни за австрійську спадщину. Він воював під командуванням полковника Крейґа, який загинув у бою. Конволліс перебрав командування полком і організував відступ. Полк Корнволліса втратив вісім офіцерів і 385 солдатів. Хоча військові поважали його за організацію відступу, британська громадськість докоряла експедиції за її втрати.
Корнволліс зіграв важливу роль у придушенні повстання якобітів 1745 року. Отримавши перемогу зі своїми солдатами солдатами в битві при Каллодені, він очолив полк із 320 чоловік у поході на північ для умиротворення Шотландського нагір'я. Герцог Камберленд наказав йому «грабувати, спалювати і знищувати всю західну частину Інвернесширу під назвою Лохабер». Камберленд додав: «Ви отримали чіткий наказ більше не привозити полонених до табору». Пізніше один історик описав кампанію Камберленда як кампанію нестримного насильства. Корнволліс наказав своїм людям вигнати худобу, знищити посіви та продовольчі запаси. Перевищуючи накази Корнволліса, деякі солдати ґвалтували та вбивали цивільних мешканців, щоб залякати якобітів від подальшого повстання.
У 1747 році Корнволліс був призначений королівським стайничим, служачи на цій посаді обом королям Георгові II і Георгові III до 1764 року . Він також став членом парламенту від Аю з 1743 по 1749 рік, а потім від Вестмінстера з 1753 по 1762 рік, у парламенті його вважали старим віґом.
Губернатор Нової Шотландії
Заснування Галіфакса
Британський уряд призначив Корнволліса губернатором Нової Шотландії із завданням створити нове британське поселення для протистояння французькій фортеці Луїсбурґ. У цей період губернатори часто обиралися з числа старших офіцерів. Він відплив з Англії на борту HMS Sphinx 14 травня 1749 року, за яким вирушила експедиція поселення з 15 суден (включаючи <i id="mweg">HMS Baltimore</i> і <i id="mwfA">HMS Winchelsea</i> ), що перевозили близько 2500 поселенців. Корнволліс прибув у гавань Чебукто 21 червня 1749 року, а за ним решта флоту через п'ять днів. Експедиція втратила лише одну людину під час подорожі, завдяки ретельній підготовці, хорошій вентиляції на кораблях і удачі. Це було примітно в той час, коли тривалі трансатлантичні експедиції регулярно втрачали велику кількість людей через інфекційні захворювання.
Корнволлісу негайно довелося вирішити, де розташувати місто. Організатори поселення в Англії рекомендували Пойнт-Плезант через його близький доступ до океану та легкість оборони. Його військово-морські радники виступали проти цього місця, тому що воно не мало бухти і мало мілини, які перешкоджали причалюванню океанських кораблів. Вони хотіли, щоб місто було розташоване на вершині Бедфордської улоговини, у захищеному місці з глибокою водою. Інші виступали за Дартмут.
Корнволліс вирішив висадити поселенців і побудувати місто на місці сучасного центру Галіфакса; він знаходився на півдорозі до гавані з глибокою водою і був захищений природним, оборонним пагорбом (пізніше відомим як Цитадельний пагорб ). До 24 липня плани міста були складені. У серпні було проведено жеребкування для надання поселенцям їхніх міських ділянок у поселенні, яке мало бути назване «Галіфакс» на честь лорда Галіфакса, президента Ради торгівлі та плантацій. Лорд Галіфакс (ймовірно, його співробітники) складав плани експедиції для британського уряду.
Війна отця Ле-Лутра
Коли Корнволліс прибув до Галіфакса, вже була десятирічна історія участі мікмаків у набігах на британські поселення в сучасному Мені, часто в союзі з французькими колоністами в продовженні національної напруги. Обидві сторони захоплювали полонених, іноді з метою отримання викупу або усиновлення першими націями. (Див. кампанії на північно-східному узбережжі 1688, 1703, 1723, 1724, 1745, 1746, 1747 ). Протягом цього періоду часу різні британські губернатори видавали прокламації проти мікмаків за їхню участь у набігах. Одним із першочергових завдань Корнволліса було поновлення ранніх угод з мікмаками та іншими корінними племенами регіону. Влітку 1749 року він зустрівся з вождями Малісіта, Пассамакводді та Мі'кмака (Мі'кмау) з Чіґнекто. Вони погодилися з британцями припинити бойові дії та оновили попередній договір 1725 року, складений у Бостоні, перероблений як Договір 1749 року. Зусилля Корнволліса змусити інші племена мікмаків підписати договори були відхилені. Більшість лідерів мікмаків у Новій Шотландії залишалися вірними французькому королю.
Лідери мікмаків зустрілися в Сент-Пітерсі з французьким місіонером Малліардом у вересні 1749 року, щоб відповісти на ці дії британців. Вони написали листа до Корнволліса, в якому чітко пояснили, що, хоча вони терплять невеликий гарнізон у Аннаполісі-Роял, вони повністю виступають проти поселення в Галіфаксі:«Те місце, де ви перебуваєте, де ви будуєте житла, де ви зараз будуєте форт, де ви хочете, так би мовити, посадити себе на престол, ця земля, на якій ви хочете зробити себе абсолютним господарем, ця земля належить мені. ". Лідери мікмаків розглядали врегулювання в Галіфаксі як «велику крадіжку, яку ви вчинили проти мене».
Корнволліс намагався розширити британську військову владу по всій Новій Шотландії, встановивши форти в найбільших акадських громадах, у Пісігіті ( Віндзор ) ( Форт-Едварді ), Ґран-Пре ( Форт В'є-Лоґіс ) і Чіґнекто ( Форт-Лоуренс ). Французи звели форти в сучасному Сент-Джоні, Чіґнекто ( Форт-Босежур ) і Порт-Елґін, Нью-Брансвік. Бої розпочалися, коли акадійці та мікмаки у відповідь атакували британців у Чіґнекто, Кенсо та Дартмуті .
Щоб зупинити набіги на британські поселення та змусити корінних жителів підкоритися, Корнволліс оголосив про викорінення мікмаків з півострова Нова Шотландія. Як частину прокламації, він запропонував винагороду за захоплення в неволю або скальпи чоловіків-мікмаків. Пізніші інструкції вже пропонували винагороду за захоплення жінок і дітей: винагорода обіцяла винагороду за «кожного індіанця, якого ви знищите (за звичаєм пред'явивши його скальп), або кожного індіанця, взятого [в полон], чоловіка, жінку чи дитину»Olive Dickason, LOUISBOURG AND THE INDIANS: A STUDY IN IMPERIAL RACE RELATIONS, 1713–1760, University of Ottawa, 1971, at p. 138, referencing Cornwallis' instructions to Capt. Silvanus Cobb, commanding the sloop York, 13 January 1750. Попри оголошену винагороду, британські війська та поселенці практично не стикалися з мікмаками, і їхні рейди проти британців тривали. Корнволліс різко збільшив нагороду за вбитих воїнів-мікмаків. За наступні дев'ять місяців поселенці привезли лише один скальп Note: The newspaper article has the date of the increase of the bounty wrong, saying that the amount was increased "four months" from the day the letter was written, but it was nine months later.. Протягом наступних двох років рейди корінних і акадійських народів тривали проти британців у Ґран-Пре, Чіґнекто, Дартмуті і один раз на Галіфакс.
У травні 1751 року мікмаки здійснили найбільший напад на британських поселенців під час рейду на Дартмут. Цим набігом мікмаки зупинили британську експансію, і тоді припинили напади. Корнволліс витлумачив припинення атак як бажання мікмаків до миру. Корнволліс заклав основу Договору 1752 року з майором Копом, та був присутній на підписанні на прохання останнього. Будучи губернатором лише протягом двох років, Корнволліс зрештою залишив свою посаду та покинув колонію в жовтні 1752 року. Договір був остаточно відхилений більшістю інших лідерів мікмаків. Коп спалив договір через шість місяців після його підписання.