Ні́гин (до середини XVIII ст.— Нігин-Буда) — село в Україні, у Гуменецькій сільській територіальній громаді Кам'янець-Подільського району Хмельницької області.
Назва Вперше село згадується під польською назвою Nichinia. Слово Nichinia співзвучне зі словом ніша, нора, печера-буда, що пізніше дало назву Нігин-Буда, як пізніше записано в документах 1560 року.
Географія Село Нігин розташоване за 90 км від обласного центру та 19 км від районного центру. Висота над рівнем моря: 246 м. Територія села становить 2,45 км², з них 110,24 га — площа забудованих земель, 431 двір налічується у селі. Протяжність проїздів, вулиць, набережних — 23,5 км.
Клімат Нігин знаходиться в межах вологого континентального клімату із теплим літом. Але діяльність людини досить часто призводить до екоциду, поганих змін та глобального потепління. Рівень наповнення річок водою по області становить лише 20 % від необхідного стандарту, значна частина земної поверхні стає посушливою. Для покращення ситуації варто було б проводити ревайлдинг, відновлювати екосистеми та лісові насадження.
Археологічні відомості Перші люди на цій території жили з давніх часів, про що свідчать знахідки діб палеоліту, неоліту, трипільської культури. Також знайдені знаряддя праці і предмети побуту: серп, сокира-барда, ткацьке приладдя, ярмо, капшук з кресалом, рубель, дерев'яні і глиняні ковші-двійнята.
Історія
Перша згадка Перша документальна згадка про Нігин, як про поселення, що належало Кам'янецькому римо-католицькому єпископату (біскупії) датується 1530 роком. 1537 року в селі налічувалося шість великих дворищ, що мали близько 130 десятин польової землі. До 1578 року площа польової землі збільшилась втричі, кількість населення зросла у 4—5 разів. В останній чверті XVI ст. в Нігині було 17 господарств, кожне з яких мало повний лановий наділ. Селяни відробляли на користь епіскопа 2—3 дні на тиждень панщини, шарваркові і сторожові дні, а також віддавали йому десяту частину пряжі, меду, яєць, птиці. Крім тяглих господарств, було 6 городників, 3 комірники, 7 вуглярів та ремісник.
XVI—XIX століття У XVI—XVII століттях Нігин, як і інші села Поділля зазнали неодноразових спустошливих нападів татар. Це паралізувало його господарську діяльність, уповільнювало приріст населення. Про один з таких нападів розповідається в переказі, записаному київською археологічною експедицією, яка 1883 року досліджувала відомі Нігинські печери. Кожного разу, коли до Нігина і сусідніх сіл Залуччя і Черча надходили звістки про наближення татар, жителі збирали своє майно, дітей, старих та з допомогою високої драбини піднімалися до печери. Іноді їм доводилося жити тут тривалий час, і у печері нерідко влаштовувалися сватання та весілля. За переказом, під час одного весілля наречена таємно вийшла з печери, щоб принести хрещатого барвінку для вінка, але її помітили татари. Кілька вершників кинулися до дівчини, схопили і примусили сказати, де сховалися жителі села. Дізнавшись про схованку, татари проникли туди, закидали вузький прохід у печеру хмизом і підпалили його. Ні плач дітей, ні благання дорослих ніщо не допомогло. Всі, хто був у печері, загинули.
1795 року цариця Катерина II подарувала село сестрам: Александрі — дружині великого коронного гетьмана, графа Францішека Ксаверія Браницького, та Літт (до шлюбу Енгельгардт). Пізніше її дочка продала маєток і 287 кріпаків Сарнецьким, які володіли ним до 1895 року.
На початку XIX століття власник Нігина, використовуючи місцеві природні ресурси та працю селян-кріпаків, відкриває у своєму маєтку невеликі промислові підприємства — гуральню, броварню, тартак (лісопильню), цегельний завод, запроваджує гончарне виробництво, відновляє випалювання деревного вугілля.
Зменшувалася кількість дворів, що користувалися повним наділом землі, та збільшувалося число піших дворів, городників. У 1845 році з 98 кріпацьких господарств Нігина лише 37 мали повний польовий наділ (7,4 десятини), 52 двори користувалися половиною наділу, а 9 — лише присадибними ділянками. Чотири бобилі, що не мали землі і свого господарства, тулилися у родичів або в заможних господарів. З своїх наділів землі кріпаки збирали низькі врожаї — по сам-4, сам-5 (35—45 пудів з десятини).
Тяглі і піші господарства відбували по три дні панщини влітку і по два дні взимку, 12 згінних (літніх) і 12 шарваркових (будівельних) днів, несли нічну сторожу. Навіть ті селяни, що не користувались польовою землею, працювали на пана по два дні на тиждень влітку і по одному дню взимку. Для більшості селянських господарств була обов'язковою сплата грошового оброку (дарщизни). Тяглі двори платили пану по 1 крб. 80 коп., піші — по 60 коп. на рік сріблом.
Після запровадження у 1847—1848 роках так званих інвентарних правил за селянськими господарствами були закріплені ті ж наділи, якими вони користувалися й раніше. Панщина для чоловіків була зменшена з 145 днів на рік до 102, зате жінки зобов'язані були працювати в маєтку по одному дню на тиждень (до реформи вони відбували лише згінні дні, вирощували овочі на поміщицькому городі, виготовляли для панського двору пряжу). Крім того, кожне тягле і піше господарство мало відбувати на рік по 8 шарваркових днів та по 2 рази на місяць нести нічну сторожу.
За уставною грамотою у поміщика Сарнецького після реформи 1861 року залишилося близько 1050 десятин угідь, у тому числі 389 десятин лісу. Селяни одержали тільки 495 десятин орної землі. Ні лісу, ні сіножатей вони не мали. Пан позбавив наділів збіднілих і дворових селян. У скарзі, надісланій 24 квітня 1871 року подільському губернатору, житель Нігина В. І. Слободян писав: Ми, дворові, були переведені в будинок поміщика для різних робіт замість виконання звичайної повинності. Тепер, на наше нещастя, ми залишились без наділу і житла, тому самі не знаємо, що робити і куди дітись з дітьми. Нам особливо прикро, коли згадаємо, що наші кращі роки проведені у тяжкій праці в господарстві поміщика. До височайшого повеління про селян і після нього у нас була садиба чи орна земля, які мали бути залишені за нами, але зараз поміщик Сарнецький позбавив нас усього під приводом, що ми не записані до грамоти.
Губернські власті змушені були втрутитись і задовольнити деякі вимоги селян. Однак пан відмовився повернути ті ділянки землі, які належали кріпакам раніше. Він виділив їм малопридатні землі, що використовувалися під сіножаті.
Розмір земельного наділу, який закріплювався за селянським двором, залежав від майнового стану господарства. З 114 кріпацьких господарств Нігина, що користувалися польовою землею, лише 25 одержали повний наділ (по 7,4 десятини орної землі). 85 пішим дворам було відведено по 3,7 десятини, а за 4 городниками закріплено лише присадибні ділянки. За одержані землі нігинські селяни з 1864 року мали сплатити протягом 49 років 26,5 тис. карбованців.
«Положення» про реформу передбачало створення органів «селянського самоврядування», що були в повній залежності від поміщика і мали дуже обмежені функції. Нігинці здобули право проводити сільські сходи, які обирали сільського старосту і представників на волосний сход, розглядали питання про розподіл податків та повинностей, виносили постанови у справах про поділ родинного майна тощо.
У 1830-х роках XIX століття в селі засновано парафіяльну школу, яку відвідували діти службовців поштово-кінної станції та етапної в'язниці. У 1860-х роках деякий час працювала недільна школа грамоти, у 1887—1895 роках — школа для дівчаток, яка була згодом закрита за браком коштів. Майже 60 років парафіяльна школа розміщувалась у церковній сторожці і лише 1893 року на кошти громади для неї збудували приміщення. В школі працювало 2 вчителі, вчилося 70—80 дітей. Повний трирічний курс навчання закінчували лише 8—10 дітей заможних селян, решта залишала школу, ледве навчившись читати, писати та рахувати.
XX століття Наприкінці XIX — початку XX століття посилилося інтенсивне дроблення земельних наділів, яке було наслідком проникнення капіталістичних відносин і швидкого зростання населення села, призвело до створення значного прошарку безземельних і малоземельних селян.
1906 року з 278 селянських господарств 55 не мали польової землі, у 120 — наділ не перевищував одної десятини, 91 двір мав по 2—3 десятини і лише 12 господарств володіли 4—5 десятинами. На одного жителя села в середньому припадало по 0,43 десятини, а поміщик володів 792 десятинами кращих орних земель та 261 десятиною лісу.
Дрібними були наділи селян, та й ці клаптики землі вони не могли як слід обробити. Лише 128 господарств мали робочу худобу, 69 — плуги, 110 — рала, 96 — драпаки. В селі не було ні жаток, ні молотарок. При низькому рівні агротехніки і відсталій трипільній системі землеробства урожайність зернових протягом 1905—1913 рр. не перевищувала 60 пудів з десятини, а бідняцькі господарства збирали ще менше.
Частина нігинців займалася кустарними промислами. Десять господарств виробляли тканини, 8 — шевцювали, 4 — кравцювали, 17 — виконували столярні і теслярні роботи, 10 — виготовляли дрібні сільськогосподарські знаряддя.
Відсутність засобів до існування змушувала нігинців шукати заробітків на стороні. Частина селян виконувала сезонні роботи у господарстві поміщиці Іванової-Луценіної (нової власниці Нігинського маєтку), 32 господарства займалися візникуванням. Кожної весни десятки нігинських бідняків йшли у бессарабські степи, де чекала їх виснажлива праця в поміщицьких економіях. 14 селянських родин переселились у далекі оренбурзькі степи, а 27 жителів села подались за океан.
Вздовж двох вулиць, що тяглися від шляху Кам'янець-Подільський —Проскурів до Товтрів, тулилися старенькі хати, часто з солом'яними стріхами. Біля шляху, з одного краю села височіла двоповерхова етапна в'язниця, на протилежному кінці — церква.
Нігин входив до Смотрицької фельдшерської дільниці, яку обслуговував лікар та фельдшер (колишній ротний санітар). Зазвичай, два медичні працівники не могли надати належної медичної допомоги жителям 23 населених пунктів, що входили до лікарняної дільниці.
У березні 1905 року селяни прогнали з поміщицького лісу стражників і почала рубати панський ліс. Влітку 1907 року в Нігинському маєтку відбувся страйк сільськогосподарських робітників: під час жнив жоден наймит не вийшов на панське поле. Страйк тривав понад місяць. Місцеві власті за активну участь у ньому заарештували і кинули до в'язниці 5 нігинських селян.
Нігинці у квітні 1917 року усунули від влади старосту та обрали сільський виконавчий комітет.
18 квітня (1 травня) 1917 року в Нігині вперше відбулася маніфестація жителів села, присвячена 1-му Травню.
Влітку селяни зажадали підвищення плати за роботу в Нігинському маєтку. Орендар Журавський розпорядився почати збирання хлібів жатками. Проте жінки не допустили робітників, що працювали на машинах. Орендар змушений був погодитися на збирання хліба за третій сноп.
Незабаром Журавський відмовився від оренди маєтку, і поміщиця передала нігинські землі в оренду власнику Маківського цукрового заводу. Але селяни запротестували проти такого рішення і на сільському сході оголосили землю громадською.
З лютого 1918 року село під владою Української держави Павла Скоропадського. Було призначено старосту, у травні тут з'явився загін державної варти. За опір властям було заарештовано прихильників більшовиків Тимчука і Рурського, а Гріншпуна розстріляно.
З листопада 1918 року село перебувало під владою Директорії, згодом розпочалася мобілізація молоді. У середині квітня 1919 року село захопили більшовики.
З початку червня 1919 року село знову під владою УНР, а в грудні сюди вдерлися польські інтервенти. В листопаді 1920 року село знову захоплено більшовиками.
1922 року в Нігині виникло сільськогосподарське кооперативне товариство «Добробут», а 1924 році — виробниче товариство «Прогрес», прокатний зерноочисний пункт. Сільськогосподарські об'єднання забезпечували селянські господарства сортовим насінням, проводили контрактацію цукрових буряків. Сільська Рада та КНС керували землевпорядкуванням, організували супрягу бідняцьких дворів.