Кампанія німецьких підводних човнів у Першій світовій війні — військово-морська кампанія Першої світової війни, в ході якої німецькі підводні човни активно діяли на морських торговельних шляхах союзників. Основні дії відбувалися переважно в морях навколо Британських островів і в Середземному морі. Німецька імперія покладалася на імпорт продуктів харчування та власне виробництво продуктів харчування (особливо добрив), а Велика Британія значною мірою покладалася на імпорт, левова доля якої надходила морем, щоб забезпечити своє населення продовольством, і обидві держави потребували сировини для забезпечення своєї військової промисловості; тому противники вживали активних заходів щодо блокування одна одну. Британці володіли Королівським флотом, який чисельно переважав кайзерівські ВМС і міг діяти на більшості світових океанів завдяки колоніям Британській імперії. Водночас надводний флот Імперського німецького флоту був в основному обмежений Німецькою бухтою, і тому використовував торгові рейдери та практику необмеженої підводної війни на морських комунікаціях світового океану, намагаючись підірвати спроможності Британської імперії вести війну.

Лише в ході протистояння в Атлантиці німецькі підводні човни потопили майже 5000 суден з майже 13 мільйонами БРТ, втративши в боях 178 човнів і близько 5000 осіб. На інших морських театрах війни, на Далекому Сході, в Південно-Східній Азії, в Індійському океані, Середземному та Північному морях, німецькі підводні човни також діяли, але не в таких масштабах.

1914

Атлантичний океан

У серпні 1914 року німецька флотилія з десяти підводних човнів відпливла зі своєї бази в Гельголанді, щоб атакувати британські військові кораблі в Північному морі в ході першого в історії бойового патрулювання підводних човнів. Головною метою німців визначалося затоплення головних кораблів Великого флоту і таким чином зменшити чисельну перевагу Королівського флоту над німецьким Флотом відкритого моря. Перший бойовий похід німецьких субмарин не увінчався успіхом. Один з двигунів U-9 зламався, і човну довелося повернутися в Гельголанд. Була здійснена лише одна атака, коли U-15 випустив торпеду (яка промахнулася) по британському пре-дредноуту «Монарх». В ході бойового виходу два з десяти підводних човнів були втрачені.

Пізніше німці все ж таки досягли успіху, коли U-21 потопив британський крейсер-розвідник «Патфайндер». У вересні U-9 капітан-лейтенанта Отто Веддігена одним ударом потопив три броненосних крейсери («Абукір», «Хоуг» і «Крессі»). Згодом німецькі підводники здобули ще більше успіхів. У жовтні U-9 затопив крейсер «Гоук», а U-27 — підводний човен E3, вперше в історії застосування підводного флоту один підводний човен потопив інший. В останній день 1914 року U-24 потопив британський пре-дредноут «Формідабл». Таким чином, до кінця першої кампанії в морі, німецькі підводні човни потопили дев'ять військових кораблів противника, втративши при цьому п'ять своїх власних.

20 жовтня 1914 року німецьким човном U–17 поблизу норвезьких берегів було потоплено британське торгове судно Glitra. Пароплав став першою жертвою торговельного судноплавства, що загинуло під час війни.

Середземне море

На першому етапі кампанії підводних човнів у Середземному морі дії носили обмежений характер і полягали в основному у діях підводників австро-угорського флоту проти французів, чиї флот блокував протоку Отранто. На початку війни ВМС Австро-Угорщини мали сім підводних човнів; п'ять оперативних, два навчальних; усі вони були прибережного типу, з обмеженою дальністю та витривалістю ходу, за великим рахунком придатні лише для експлуатації в акваторії Адріатичного моря. Однак під час війни на озброєння надійшли нові більші підводні човни, а також Німеччина відвантажила кілька по суші. Австро-угорські підводні човни здобули ряд успіхів. 21 грудня 1914 року U-12 торпедував французький лінкор «Жан Барт», змусивши його відійти на Мальту для серйозного ремонту, а 27 квітня 1915 року U-5 потопив французький крейсер «Леон Гамбетта» з великими жертвами.

1915

Необмежена підводна війна

До початку 1915 року всі сторони світового конфлікту втратили ілюзії, що війну можна швидко виграти, і почали розглядати більш жорстку стратегію дій, щоб здобути перевагу.

Британці, маючи переважаючу морську силу, встановили морську блокаду Німеччини відразу після початку війни в серпні 1914 року, а на початку листопада 1914 року оголосили її зоною воєнних дій, і будь-які судна, що заходили у Північне море, робили це на свій власний ризик. Блокада була надзвичайно суворою, оскільки навіть продукти харчування вважалися «військовою контрабандою».

Німеччина не могла змагатися на рівних із силами британського флоту, і єдиним можливим способом німецького кайзерівського флоту протистояти викликам з боку Британської імперії став підводний човен.

У відповідь на британську заяву в листопаді 1914 року про те, що все Північне море тепер є зоною воєнних дій, 4 лютого 1915 року адмірал Гуго фон Поль, командувач німецьким Флотом відкритого моря, опублікував попередження в Deutscher Reichsanzeiger (Імперська німецька газета): Води навколо Великої Британії та Ірландії, включаючи весь Ла-Манш, оголошуються Зоною воєнних дій. З 18 лютого кожне вороже торгове судно, зустрінуте в цій зоні, буде знищено, і не завжди буде можливо відвернути небезпеку, яка таким чином загрожувала екіпажу та пасажирам. Нейтральні судна також піддаються ризику в зоні бойових дій, тому що з огляду на небезпеку морської війни та дозвіл Великої Британії на зловживання нейтральними прапорами від 31 січня, не завжди можливо запобігти нападам на ворожі кораблі від заподіяння шкоди нейтральним кораблям. Судноплавство на північ від Шетландських островів, у східних частинах Північного моря та через зону шириною щонайменше тридцять морських миль уздовж голландського узбережжя не піддається небезпеці.

З часом це призвело до вступу у війну неєвропейських держав (зокрема, Бразилії та США).

Німецькі підводні сили тепер переважно базувалися в Остенде в Бельгії, що давало підводним човнам кращий доступ до морських шляхів навколо Англії. Німці скористалися перевагами такого розташування і розпочали свою морську блокаду, відправивши до ворожих берегів близько 20 підводних човнів. У січні, до оголошення «необмеженої підводної війни», як називалася блокада підводних човнів, підводними човнами було потоплено суден сумарною водотоннажністю 43 550 тонн. Кількість затоплених суден неухильно зростала, у серпні досягши показника у 168 200 тонн. Атакуючи без попередження, німецькі підводні човни щомісяця топили майже 100 000 GRT, у середньому 1,9 судна щодня.

7 травня 1915 року британський океанський лайнер «Лузітанія» був торпедований U-20 за 13 миль (21 км) від Олд Хед Кінсейл, Ірландія, і затонув лише за 18 хвилин. З 1959 осіб на борту 1198 людей загинули; 128 з них були громадянами США.

Після інциденту німецький уряд спробував виправдати його низкою аргументів; тим не менш, у Британії та Америці спалахнуло масове обурення, і британці наполягали на тому, що американці повинні оголосити війну Німеччині. Проте президент США Вудро Вільсон відмовився різко реагувати на інцидент, хоча деякі вважали, що масова загибель людей, спричинена затопленням «Лузітанії», вимагала жорсткої відповіді з боку США.

Коли Німеччина розпочала свою підводну кампанію проти Британії, Вільсон попередив, що США притягнуть німецький уряд до суворої відповідальності за будь-які порушення прав американців.

Весною 1915 року у відповідь на висадку англо-французького десанту в Дарданеллах німецький флот відправив свої перші підводні човни до Середземного моря, після того, як стало очевидно, що їхні австро-угорські союзники не дуже спроможні протидіяти своїм невеликим підводним флотом, який, тим не менш, успішно захищав Адріатику. Перші надіслані підводні човни, U-21 і два невеликих прибережних човни, UB-7 і UB-8, досягли першого успіху. 25 і 27 травня U-21 на шляху до Константинополя потопив пре-дредноути Королівського флоту «Трайамф» і «Маджестік», відповідно. Але, в подальшому, діючи в інтересах османського флоту, німці наштовхнулися на серйозні обмеження в Дарданеллах, де зграї невеликих суден і великі протичовнові сітки та бони обмежували їхні маневри.

До кінця червня 1915 року німці зібрали в Полі ще три підводні човни типу UB I, дві з яких мали бути передані австро-угорському флоту. Вони також зібрали три підводні човни типу UC I-мінні загороджувачі, які переобладнали у транспортні для перевезення невеликої кількості критично важливих матеріалів та оснащення до Туреччини.

В міру затягування збройного конфлікту Середземне море все більше ставало привабливішим театром воєнних дій для німецького військово-морського командування. Значна частка британського імпорту проходила саме через нього, це також було критично важливо для французької та італійської торгівлі, і підводні човни могли б ефективно діяти в ньому навіть восени та взимку, коли погана погода перешкоджала операціям в Атлантиці та Північному морі. Крім того, існували певні геостратегічні комунікаційні вузли, через які проходило судноплавство, як-то Суецький канал, Мальта, Крит і Гібралтар. До того ж, Середземне море мало ще одну перевагу — тут курсувало значно менше суден нейтральних держав (таких як США чи Бразилія).

Протягом усього літа німецький флот зосередили сили з 4 підводних човнів у Каттаро для проведення операцій проти торговельного судноплавства в Середземному морі. Кампанія почалася в жовтні 1915 року, коли U-33 і U-39, а пізніше U-35, отримали наказ атакувати транспортні шляхи на підступах до Салонік і Кавали. Того місяця було потоплено 18 суден загальною водотоннажністю 63 848 тонн. Того ж місяця було прийнято рішення про подальше підкріплення, і великий підводний човен U-38 відплив до Каттаро. Оскільки Німеччина ще не перебувала у стані війни з Італією, хоча Австро-Угорщина була, німецьким підводним човнам було наказано утримуватися від нападу на італійські судна у східному Середземномор'ї. Під час операцій на заході, аж до лінії мису Матапан, німецькі підводні човни плавали під австрійським прапором, і була прийнята стратегія атак без попередження, оскільки великі торговельні судна могли бути атаковані за підозрою, що вони є транспортними або допоміжними крейсерами.

Німецьке адміралтейство також вирішило, що підводний човен типу UB II буде ідеальним для служби в Середземному морі. Оскільки вони були надто великими, щоб відправляти їх частинами залізницею до Полі, як тип UB I, натомість були надіслані матеріали для їх виготовлення та німецькі робітники, які збирали їх. Це означало брак робітників для збирання підводних човнів і їх обслуговування у рідних стінах, але це компенсувалося виправданими успіхами в Середземному морі в листопаді, коли було потоплено 44 судна, сумарною водотоннажністю 155 882 тонни. Загальна кількість у грудні впала до 17 кораблів (73 741 тонна), що все ще перевищувало половину загального тоннажу, затопленого на всіх театрах дій на той час.

У листопаді 1915 року U-38 спричинив дипломатичний інцидент, коли він, діючи під австрійським прапором, потопив італійський пароплав SS Ancona, і загибель на його борту дев'яти американських громадян призвела до призупинення політики «потоплення без попередження» у квітні 1916 року до відновлення необмеженої підводної війни в 1917 р. Подібний інцидент у березні 1916 р. став фактором, що сприяв рішенню Італії оголосити війну Німеччині в серпні 1916 р.

Протичовнова боротьба