Live-Evil — альбом концертних і студійних записів американського джазового музиканта Майлза Девіса. Частина альбому містить музику з концерту Девіса в Cellar Door 1970 року, яку продюсер Тео Масеро згодом відредагував і змонтував у студії. Вони були виконані у вигляді тривалих, щільних джемів у стилі джаз-рок, тоді як студійні записи складалися переважно з переспівівів композицій Ермето Паскоаля. Альбом був випущений 17 листопада 1971 року.

Передісторія У записі альбому бере участь низка відомих джазових музикантів, зокрема Кіт Джарретт і Джек Деджонетт. Один з ключових музикантів альбому, Джон Маклафлін, не був постійним учасником групи Майлза Девіса під час запису. Девіс зателефонував Маклафліну в останню хвилину, щоб він приєднався до гурту на останню з чотирьох ночей, коли вони записувалися наживо в Cellar Door, оскільки Девіс «шукав елемент, який він не зовсім допрацював» у попередні ночі.

Девіс спочатку планував, що альбом стане духовним наступником Bitches Brew, але від цієї ідеї відмовилися, коли стало очевидно, що Live-Evil — це «щось зовсім інше».Davis, Miles. Miles: The Autobiography.

Обкладинка Обкладинку альбому проілюстрував художник Маті Кларвейн. Кларвейн намалював передню обкладинку окремо від Девіса, але задня частина була намальована за пропозицією Майлза:

Рекорд-клубні видання альбому просто мали назву альбому, надруковану на чорній обкладинці.Miles Davis — Live-Evil, Discogs

Відгуки критиків Live-Evil був випущений лейблом Columbia Records у 1971 році і отримав схвальні відгуки критиків. У сучасній рецензії для Rolling Stone Роберт Палмер сказав, що «це звучить так, як Майлз мав на увазі, коли вперше захопився електричною музикою, більш вільними структурами і рок-ритмами». Він назвав короткі, схожі на балади записи «речами великої краси», позбавленими соло, але сповненими «приголомшливих, гірко-солодких ліній», а також похвалив соло кожного учасника гурту на живих джемах: «Всі просто грають, немає ніяких слабких ланок, і немає ніякої перевантаженості, про яку можна було б говорити. Майлз реагує на цю щасливу ситуацію, відриваючись на повну». Критик Black World Ред Скотт зауважив, що всі пісні Live-Evil «зливаються в ідеальне доповнення музикантів, які передають настрій один одному».Scott, Red (September 1972). «Review: Live-Evil». Black World: 19, 86. Піт Велдінг з Down Beat був менш захопленим у своїй рецензії. Він написав, що живі записи характеризуються «довгими нудними відрізками тупцювання на місці, що чергуються з моментами сили та натхнення».

Журналіст Джон Корбетт назвав Live-Evil «надзвичайно креативним електричним колажем», а Ерік Девіс зі Spin визнав музику «кінетичною» і описав гру Маклафліна як «індуїстський хеві-метал».Davis, Erik (April 1997). «Freakin' the Funk — Revisiting Miles Davis's '70s Visions». Spin: 117. Райан Шрайбер з Pitchfork вважав, що це «найдоступніший з електричних релізів Майлза Девіса кінця 70-х», описуючи його музику як «водночас сексуально запальну і тривожну». Він сказав, що живі записи «охоплюють діапазон від екшн-фанку для бійки в барі до чуттєвої магії джазу в спальні, створюючи дві години зарядженої ексцентричності, яку ви ніколи не забудете». Роберт Крістгау сказав, що окрім звивистої «Inamorata», «довгі частини зазвичай захоплюючі і часто збуджуючі», включаючи «Funky Tonk», яку він назвав «найпереконливішим ритмічним дослідженням Девіса на сьогоднішній день». Він вважав, що коротші твори звучать як «імпресіоністичні експерименти», тоді як «Selim» і «Nem Um Talvez» доречно «відсилають до кінця 50-х». Едвін Фауст зі Stylus Magazine назвав Live-Evil «одним з найфанковіших альбомів, коли-небудь записаних», вважаючи «похмурі» короткі композиції «переслідуючими прикладами музичної чистоти — Майлз збагачує наш слух виразними мелодіями (на думку спадає його робота над Sketches of Spain), в той час, як бас обережно підкрадається, орган напружено гуде, а людські свистки/вокали зловісно ширяють, немов замислені фантоми».Faust, Edwin C. (September 1, 2003). Review: Live-Evil . Stylus Magazine.

Трек-лист

Персоналії Живі треки на Live-Evil були урізаними редакціями різних живих джемів, записаних на The Cellar Door у 1970 році.

Сторона 1 (25:50) 1. «Sivad» (15:13)(Записано 19 грудня 1970 у The Cellar Door, Вашингтон та 19 травня 1970 у Columbia Studio B, Нью-Йорк) Майлз Девіс — електрична труба з сурдиною Гарі Бартц — сопрано та альт-саксофон Джон Маклафлін — електрогітара Кіт Джарретт — електропіаніно, орган Майкл Хендерсон — електричний бас Джек Деджонетт — барабани Айрто Морейра — перкусія

2. «Little Church» (3:14)(Записано 4 червня 1970 у Columbia Studio B, Нью-Йорк) Майлз Девіс — труба Стів Гроссман — сопрано-саксофон Гербі Генкок, Чик Коріа — електропіаніно Кіт Джарретт — орган Джон Маклафлін — електрогітара Дейв Голланд — електричний бас, акустичний бас Джек Деджонетт — барабани Айрто Морейра — перкусія Ермето Паскоаль — барабани, свист, голос, електропіаніно

3. «Gemini/Double Image» (5:53)(Записано 6 лютого 1970 у Columbia Studio B, Нью-Йорк)

Майлз Девіс — труба Вейн Шортер — сопрано-саксофон Джо Завінул, Чик Коріа — електропіаніно Джон Маклафлін — електрогітара Дейв Голланд — акустичний бас Халіл Балакрішна — електричний ситар Біллі Кобем — барабани Джек ДеДжонетт — барабани Айрто Морейра — перкусія

Сторона 2 (25:12) 1. «What I Say» (21:09)(Записано 19 грудня 1970 у The Cellar Door, Вашингтон)

Майлз Девіс — електрична труба з сурдиною Гарі Бартц — сопрано та альт-саксофон Джон Маклафлін — електрогітара Кіт Джарретт — електропіаніно, орган Майкл Хендерсон — електричний бас Джек Деджонетт — барабани Айрто Морейра — перкусія

2. «Nem Um Talvez» (4:03)(Записано 3 червня 1970 у Columbia Studio B, Нью-Йорк) Майлз Девіс — труба Стів Гроссман — сопрано-саксофон Гербі Генкок, Чик Коріа — електропіаніно Кіт Джарретт — орган Рон Картер — акустичний бас Джек ДеДжонетт — барабани Айрто Морейра — перкусія Ермето Паскоаль — барабани, вокал

Сторона 3 (25:38) 1. «Selim» (2:12)(Записано 3 червня 1970 у Columbia Studio B, Нью-Йорк) Майлз Девіс — труба Стів Гроссман — сопрано-саксофон Гербі Генкок, Чик Коріа — електропіаніно Кіт Джарретт — орган Рон Картер — акустичний бас Джек Деджонетт — барабани Айрто Морейра — перкусія Ермето Паскоаль — барабани, вокал

2. «Funky Tonk» (23:26)(Записано 19 грудня 1970 у The Cellar Door, Вашингтон)

Майлз Девіс — електрична труба з сурдиною Гарі Бартц — сопрано та альт-саксофон Джон Маклафлін — електрогітара Кіт Джарретт — електропіаніно, орган Майкл Хендерсон — електричний бас Джек ДеДжонетт — барабани Айрто Морейра — перкусія

Сторона 4 (26:29) 1. «Inamorata and Narration by Conrad Roberts» (26:29)(Записано 19 грудня 1970 у The Cellar Door, Вашингтон)

Майлз Девіс — електрична труба з сурдиною Гарі Бартц — сопрано та альт-саксофон Джон Маклафлін — електрогітара Кіт Джарретт — електропіаніно, орган Майкл Хендерсон — електричний бас Джек Деджонетт — барабани Айрто Морейра — перкусія Конрад Робертс — вокальна розповідь, вірш

Примітки

Бібліографія