Угорське королівство під владою династії Арпадів (, ) постало в Центральній Європі, коли Стефан I, великий князь угорський, був коронований королем у 1000 або 1001 роках. Він зміцнив центральну владу і змусив своїх підданих прийняти християнство. Хоча у цьому процесі всі писемні джерела підкреслюють лише роль німецьких та італійських лицарів і священнослужителів, значна частина угорської лексики для землеробства, релігії та державних справ була взята зі слов'янських мов. Громадянські війни та язичницькі повстання, а також спроби імператорів Священної Римської імперії розширити свою владу над Угорщиною поставили під загрозу нову монархію. Монархія стабілізувалася під час правління Владислава I (1077—1095) і Коломана І (1095—1116). Ці правителі за підтримки частини місцевого населення зайняли Хорватію і Далмацію. Обидві держави зберегли своє автономне становище. Наступники Ладислава та Коломана — особливо Бела II (1131—1141), Бела III (1176—1196), Андрій II (1205—1235) і Бела IV (1235—1270) — продовжували цю політику експансії на Балканський півострів і землі на схід від Карпатських гір, перетворивши своє королівство в одну з головних держав середньовічної Європи.

Багата необробленими землями, покладами срібла, золота та солі, Угорщина стала улюбленим місцем переважно німецьких, італійських та французьких колоністів. Ці іммігранти були переважно селянами, які осіли в селах, але деякі були ремісниками та торговцями, які заснували більшість міст Королівства. Їхній прихід відіграв ключову роль у формуванні міського способу життя, звичок і культури в середньовічній Угорщині. Розташування королівства на перехресті міжнародних торговельних шляхів сприяло співіснуванню кількох культур. Романські, готичні та ренесансні будівлі та літературні твори, написані латинською мовою, доводять переважно римо-католицький характер культури; але також існували православні та навіть нехристиянські етнічні меншини. Латинська мова була мовою законодавства, адміністрації та судочинства, але «лінгвістичний плюралізм» сприяв виживанню багатьох мов, включаючи велику різноманітність слов'янських.

Переважання королівських маєтків спочатку забезпечувало провідне становище суверена, але відчуження королівських земель спричинило появу самосвідомої групи менших землевласників, відомих як «королівські слуги». Вони змусили Андрія II видати свою Золоту Буллу 1222 року, «один із перших прикладів конституційних обмежень повноважень європейського монарха» (Френсіс Фукуяма). Великого удару королівство отримало від монгольської навали 1241–42 років. Після цього в центральній низовині оселилися полівці та яси, а з Моравії, Польщі та інших сусідніх країн прибули осілі колоністи. Зведення фортець землевласниками, якому сприяли монархи після відходу монголів, призвело до розвитку напівавтономних «провінцій», де домінували могутні олігархи. Деякі з цих магнатів навіть кинули виклик владі Андрія III (1290—1301), останнього нащадка місцевої династії Арпадів чоловічої статі. Після його смерті настав період міжкоролів'я та анархії. Центральна влада була відновлена лише на початку 1320-х років.

Передумови

Мадяри, або угорці, завоювали Карпатський басейн на межі ІХ-Х століть. Тут вони застали переважно слов'яномовне населення. Зі своєї нової батьківщини вони розпочали грабіжницькі набіги на Східну Франкію, Італію та інші регіони Європи. Їхні набіги зупинив майбутній імператор Священної Римської імперії Оттон I, який переміг їх у битві на річці Лех в 955 році.

На нових землях угорці жили патрілінійними сім'ями, які були організовані в клани, які утворювали племена. Племінну конфедерацію очолював великий князь, який завжди був членом родини Арпада, вождя угорців приблизно в часи їх «оволодіння Паннонією». Сучасні автори описували угорців як кочівників, але Ібн Руста та інші додали, що вони також обробляли орні землі. Велика кількість запозичень зі слов'янських мов доводить, що угорці перейняли нові техніки та осіліший спосіб життя в Центральній Європі. Співжиття угорців і місцевих етнічних груп також відображено в зборах «культури Біло Брдо», яка виникла в середині Х століття. Археологічні знахідки — кілька предметів із короткими написами — вказують на використання особливого рунічного письма в середньовічній Угорщині. Написи не були розшифровані, і письмо, ймовірно, ніколи не використовувалося в адміністративних чи законодавчих цілях.

Угорці, хоч і були язичниками, демонстрували толерантне ставлення до християн, юдеїв і мусульман. Мусульманські, єврейські та угорські купці з Угорщини регулярно відвідували ярмарки в Празі, обмінюючи золото та візантійські золоті монети на рабів, олово та хутра. До Переяславця, важливого торгового центру на Нижньому Дунаї, угорці привезли коней і срібло. Візантійська церква була першою, хто успішно пропагував своїх лідерів: у 948 р , а близько 952 , хрестилися в Константинополі. Натомість великий князь Геза, який правив з початку 970-х років, прийняв хрещення за латинським обрядом. Він звів фортеці та запросив іноземних воїнів для створення нової армії на основі важкої кавалерії. Геза також організував шлюб свого сина, Стефана, з Гізелою Баварською, принцесою з родини імператорів Священної Римської імперії.

Коли у 997 році помер Геза, його сину довелося боротися за спадкоємство з Коппанєм, найстаршим членом дому Арпада. Стефан вийшов переможцем у вирішальній битві конфлікту в 998 році за допомогою німецької важкої кінноти. Він подав запит на королівську корону до папи Сильвестра II (r. 999—1003), який задовольнив його прохання за згодою імператора Оттона III.

«Вотчинне» королівство

Король Святий Стефан (1000—1038)

25 грудня 1000 року або 1 січня 1001 року Стефан був коронований першим королем Угорщини. Він зміцнив своє правління через серію воєн проти напівнезалежних місцевих правителів, включаючи свого дядька по материнській лінії Дьюлу ІІІ та могутнього вождя племені Айтоні. Він довів військову силу свого королівства, відбивши у 1030 році вторгнення Конрада II, імператора Священної Римської імперії. Болота, інші природні перешкоди та барикади з каменю, землі або дерева забезпечував оборону на кордонах королівства. Широка зона уздовж кордонів, знана як дьєпю (), для оборонних цілей була навмисно залишена незаселеною.

Стефан створив державу, подібну до монархій сучасної Західної Європи. Графства, основні одиниці управління, були округами, організованими навколо фортець і очолюваними королівськими урядовцями, відомими як ішпани. Більшість ранньосередньовічних фортець були побудовані з землі та дерева. Стефан заснував єпархії та принаймні одне архієпископство, а також заснував бенедиктинські монастирі. Він приписав, щоб кожне десяте село мало будувати парафіяльну церкву. Найперші церкви були простими дерев'яними конструкціями, але королівська базиліка в Секешфегерварі була побудована в романському стилі. Із запровадженням римської церковної ієрархії домінуючою мовою церковного життя та державного управління стала латинь, хоча деякі королівські грамоти, ймовірно, були написані грецькою мовою. Від єпископів вимагалося забезпечувати місцеве духовенство літургійними книгами, а королі регулярно жертвували кодекси монастирям. Найперші літературні твори, що збереглися, були написані латинською мовою під час правління Стефана. Єпископ Геллерт Угорський, який прибув із Венеції, завершив в Угорщині латинський коментар до розділу в Книзі пророка Даниїла. Погляди Стефана на державне управління були узагальнені близько 1015 року в дзеркалі для князів, відомому як . Заявляючи, що «країна, яка має тільки одну мову і один звичай, слабка і крихка», він наголошував на перевагах приїзду іноземців, або «гостей». Його закони були спрямовані на прийняття, навіть силою, християнського способу життя. Він особливо захищав християнський шлюб від полігамії та інших традиційних звичаїв. Декоровані пояси та інші предмети язичницької моди також зникли. Простолюдини почали носити довгі вовняні пальта, але заможні чоловіки продовжували носити свої шовкові каптани, прикрашені хутром.

З правової точки зору угорське суспільство поділялося на вільних і кріпаків, але існували й проміжні групи. Усі вільні люди мали право володіти майном, подавати позов і бути присудженим. Більшість із них були прив'язані до монарха або до заможнішого господаря, і лише «гості» могли пересуватися вільно. Серед вільних людей, які жили на землях, прикріплених до фортеці, йобагіони служили в армії, а замкові люди обробляли землі, кували зброю або надавали інші послуги. Усі вільні люди повинні були сплачувати спеціальний податок монархам — пенні вільних (вісім денарів на людину на рік). Селяни, знані як були звільнені від цього податку, будучи дещо перехідними між статусом вільних і кріпаків. Кріпаки теоретично не мали правового статусу, доступного вільним людям, але на практиці вони мали власну власність: вони обробляли землю своїх панів власними знаряддями праці та утримували 50–66 % урожаю собі. Закони та гартії Стефана свідчать про те, що більшість простолюдинів жили в осілих громадах, які утворювали села. Середнє село складалося з не більше 40 напівзаглиблених дерев'яних хат з кутовим вогнищем. Хати були оточені великими обгородженими дворами. Їх відокремлювали канави, віддаляючи тварин і дозволяючи вирощувати зернові та овочі. Багато сіл були названі на честь професії, що означає, що жителі села повинні були надавати своїм панам певні послуги.

Язичницькі повстання, війни та консолідація (1038—1116) Стефан I пережив свого сина Емерика, який спричинив кризу, що тривала чотири десятиліття. Стефан вважав свого двоюрідного брата Вазула непридатним для престолу і призначив своїм спадкоємцем сина своєї рідної сестри, венеційця Петра Орсеоло. Після того, як Вазул був осліплений, а його три сини були вигнані, Петро змінив свого дядька без протидії в 1038 році. Перевага Петра до його іноземних придворних призвела до повстання, яке закінчилося його поваленням на користь тубільця лорда Самуїла Аби, який був пов'язаний з королівською сім'єю. У 1044 році підтриманий імператором Генріхом III Петро повернувся та вигнав Самуїла. Під час свого другого правління Петро прийняв сюзеренітет імператора. Його правління закінчилося новим повстанням, цього разу спрямованим на реставрацію язичництва. Було багато сеньйорів, які виступали проти знищення християнської монархії. Вони запропонували корону Андрію, одному із синів Вазула, який повернувся до Угорщини, переміг Петра та у 1046 р. придушив язичників. Його співпраця з братом Белою, талановитим полководцем, забезпечила перемогу угорців над імператором Генріхом III, який двічі намагався завоювати королівство: у 1050 і 1053 роках.

Нова громадянська війна спалахнула, коли в 1059 році герцог Бела зажадав собі корону, але його три сини прийняли правління Соломона, сина Андрія I, в 1063 році. Єпископ Маврус Печський написав своє Життя про пустельників Бенедикта та Андрія Сворарда — найдавнішу угорську агіографію. Молодий король і його двоюрідні брати співпрацювали майже десять років; наприклад, в 1068 році вони спільно перемогли печенігів, які грабували Трансільванію. Конфлікт влади в королівській родині спричинив у 1071 році нову громадянську війну. Це тривало до зречення Соломона на користь одного зі своїх двоюрідних братів, Владислава, на початку 1080-х років. Владислав оприлюднив закони, які передбачали драконівські покарання проти злочинців. Його закони також регулювали сплату митних зборів, мита, що підлягало сплаті на ярмарках і бродах, і десятину. Він заборонив євреям тримати християнських кріпаків і ввів закони, спрямовані на навернення місцевих мусульман, яких називали бьошормени.