Вільям Стерлінг Парсонс (; 26 листопада 1901 — 5 грудня 1953) — американський військово-морський офіцер, який був експертом з боєприпасів на Мангеттенському проєкті під час Другої світової війни. Він був найбільш знаним як зброяр на літаку Енола Ґей, який скинув ядерну бомбу на Хіросіму, Японія, у 1945 році. Щоб уникнути можливості ядерного вибуху, якщо літак розіб'ється або згорить при взльоті, він вирішує озброїти бомбу в польоті. Поки літак прямував до Хіросіми, Парсонс забрався в тісний і темний бомбовий відсік та вставив пороховий заряд та детонатор. Він був нагороджений Срібною Зіркою за участь у місії.
Випускник Військово-морської академії США 1922 року, Парсонс служив на різних військових кораблях, починаючи з лінкора USS Idaho. Він навчався боєприпасам і вивчав балістику під керівництвом Л. Т. Е. Томпсона на військово-морському полігоні в Дальгрені, штат Вірджинія. У липні 1933 року Парсонс став офіцером зв'язку між Бюро боєприпасів і Військово-морською дослідницькою лабораторією. Він зацікавився радаром і одним з перших визнав його потенціал для визначення місцезнаходження кораблів і літаків і, можливо, навіть відстеження снарядів в польоті.
У вересні 1940 року Парсонс і Мерль Тув з Національного комітету оборонних досліджень почали роботу над розробкою детонатора наближення, винаходу, який був наданий США британською місією Tizard, детонатора з радіолокаційним приводом, який повинен був вибухнути снаряд в безпосередній близькості від цілі. Детонатор, в кінцевому підсумку знаний як детонатор VT (змінний час), Mark 32, надійшов у виробництво в 1942 році. Парсонс був під рукою, щоб спостерігати, як крейсер USS Helena збиває перший ворожий літак детонатором VT на Соломонових островах у січні 1943 року.
У червні 1943 року Парсонс приєднався до Манхеттенського проєкту заступником директора в дослідницькій лабораторії Project Y в Лос-Аламос, штат Нью-Мексико, під керівництвом Роберта Оппенгеймера. Парсонс став відповідальним за боєприпаси проєкту, включаючи розробку та випробування неядерних компонентів ядерної зброї. Під час реорганізації в 1944 році він втратив відповідальність за зброю поділу імплозійного типу, але зберіг її для проєктування та розробки зброї поділу гарматного типу, яка в кінцевому підсумку стала Little Boy. Він також відповідав за програму доставки під кодовою назвою Project Alberta. Він спостерігав за ядерним випробуванням Trinity з B-29.
Після війни Парсонс був підвищений до звання контр-адмірала, так і не командуючи кораблем. Він брав участь в операції «Перехрестя», випробуваннях ядерної зброї на атолі Бікіні в 1946 році, а пізніше в операції «Пісковик» на атолі Еневетак в 1948 році. 1947 року став заступником командувача проєкту спеціального озброєння Збройних Сил. Він помер від серцевого нападу 5 грудня 1953 року.
Раннє життя Вільям Стерлінг Парсонс народився в Чикаго, штат Іллінойс, 26 листопада 1901 року, найстарший з трьох дітей адвоката Гаррі Роберта Парсонса та його дружини Клари, уродженої Дуліттл. Клара була онукою Джеймса Руда Дуліттла, який служив сенатором США від штату Вісконсін між 1857 і 1869 роками, і Джоела Олдріча Маттесона, губернатора штату Іллінойс з 1853 по 1857 рік.
У 1909 році сім'я переїхала в Форт-Самнер, штат Нью-Мексико, де Вільям навчився вільно говорити іспанською. Він відвідував місцеві школи у Форт-Самнері і деякий час навчався вдома у матері. Він почав навчання в середній школі Санта-Роза, де його мати викладала англійську та іспанську мови, швидко просунувшись через три роки лише за один. 1917 року він відвідував середню школу Форт-Самнер, яку закінчив у 1918 році.
У 1917 році Парсонс поїхав до Розуелла, штат Нью-Мексико, щоб скласти іспит Військово-морської академії США на одне з призначень сенатора Андріуса А. Джонса. Він був лише заступником, але склав іспит, а привілейованіші кандидати — ні, і отримав призначення. Оскільки йому було всього 16 років, на два роки молодший за більшість кандидатів, він був нижчим і легшим за фізичні стандарти, але зумів переконати екзаменаційну комісію прийняти його в будь-якому випадку. Він вступив до Військово-морської академії в Аннаполісі, штат Меріленд, в 1918 році, і в кінцевому підсумку закінчив 48-е з 539 в класі 1922 року, в якому Гайман Г. Ріковер закінчив 107-е. У той час гардемаринам було прийнято купувати прізвиська, і Парсонса називали «Диякон», гра на його прізвищі. Це стало скорочено до «Deak
Боєприпаси Закінчивши навчання в червні 1922 року, Парсонса призначено прапорщиком і відправлено на лінкор USS Idaho, де він був призначений відповідальним за одну з 14-дюймових гарматних башт. У травні 1927 року Парсонс, нині лейтенант (молодший клас), повернувся в Аннаполіс, де почав курс боєприпасів у Військово-морській школі післядипломної освіти. Він подружився з лейтенантом Джеком Креншоу, товаришем по службі, який відвідував той же курс підготовки. Джек попросив Парсонса стати кумом на його весіллі з Бетті Клюверіус, дочкою коменданта військово-морської корабельні Норфолка, контр-адмірала Уота Тайлера Клюверіуса-молодшого, в каплиці ВМС Норфолка. Як кум, Парсонс був у парі з фрейліною Бетті, її сестрою Мартою. Парсонс і Марта добре ладнали, і в листопаді 1929 року вони теж одружилися в каплиці військово-морського флоту Норфолка. На цей раз Джек і Бетті Креншоу були кумом і фрейліною.
Курс боєприпасів, як правило, супроводжувався відповідним польовим розміщенням, тому Парсонса відправили на військово-морський випробувальний полігон у Дальгрені, штат Вірджинія, для подальшого вивчення балістики під керівництвом Л. Т. Е. Томпсона. Дотримуючись звичайної схеми чергування чергування на плаву і на березі, Парсонса відправили на лінкор USS Texas в червні 1930 року в званні лейтенанта. У листопаді головнокомандувач флотом Сполучених Штатів, адмірал Єгу В. Чейз, підійняв свій прапор на Техасі, взявши Клюверіуса з собою начальника штабу. Це було незручно для Парсонса, його зятя, але Клюверіус розумів, будучи сам зятем адмірала, в його випадку адмірала Вільяма Т. Семпсона
У липні 1933 року Парсонс став офіцером зв'язку між Бюро боєприпасів і Військово-морською дослідницькою лабораторією (NRL) у Вашингтоні, округ Колумбія. У NRL його поінформував начальник радіовідділу А. Хойт Тейлор, який розповів йому про експерименти, проведені в тому, що військово-морський флот пізніше назве радаром. Парсонс відразу усвідомив потенціал нового винаходу для визначення місцезнаходження кораблів і літаків, а можливо, навіть відстеження снарядів в польоті. Для цього він зрозумів, що йому знадобляться високочастотні мікрохвилі. Він виявив, що ніхто не намагався цього зробити. Вчені не розглянули всі сфери застосування технології, а бюро ВМФ не зрозуміли їх потенціал. Він зміг переконати вчених створити групу для дослідження мікрохвильового радара, але без офіційного дозволу це мало низький пріоритет. Парсонс подав меморандум з цього питання в Бюро боєприпасів (BuOrd) з проханням виділити 5000 доларів на рік на дослідження. На його жах, BuOrd і Інженерне бюро, яке відповідало за NRL, відхилили його пропозицію.
Деякі думали, що Парсонс руйнує свою кар'єру своєю пропагандою радарів, але він придбав одного потужного покровителя. Начальник Бюро аеронавтики (BuAer) контр-адмірал Ернест Кінг підтримав використання радара як засобу визначення висоти літака. Коли Інженерне бюро протестувало, що такий пристрій обов'язково буде занадто великим, щоб носити його на літаку, Кінг сказав їм, що це все одно буде варто, навіть якщо єдиним літаком у ВМС, досить великим, щоб його нести, був дирижабль USS Macon.
У шлюбі Парсонса народилося три дочки. Перша, Ханна, народилася в 1932 році; друга, Маргарет (Пеггі) в 1934 році. Ханна померла від поліомієліту в квітні 1935 року. Парсонс повернувся в море в червні 1936 року як виконавчий офіцер есмінця USS Aylwin. Він отримав звання командира-лейтенанта в травні 1937 року. Його третя дочка, Клара (Клер), народилася в тому ж році. З цієї нагоди Парсонс залишив Марту з новонародженою та трирічною Пеггі, щоб доглядати, і наступного дня з'явився на службу, вважаючи, що його перша відповідальність була перед своїм кораблем. Його шкіпер, командир граф Е. Стоун, не погодився і відправив його додому. У березні 1938 року контр-адмірал Вільям Р. Секстон призначив Парсонса на свій флагманський корабель, крейсер USS Detroit, офіцером артилерії. Завданням Парсонса було поліпшити артилерійські показники свого командування, і в цьому йому це вдалося.
Неконтактний запобіжник
Парсонса відправили назад до Дальгрена у вересні 1939 року як експериментального офіцера. Атмосфера значно змінилася. У червні 1940 року президент Франклін Д. Рузвельт схвалив створення Національного комітету оборонних досліджень (NDRC) під керівництвом Ванневара Буша. Річард Толмен, декан аспірантури Каліфорнійського технологічного інституту, був відповідальним за відділ броні та боєприпасів NDRC. Толмен зустрівся з Парсонсом і Томпсоном у липні 1940 року і обговорив їхні потреби. У військово-морському флоті також відбулася зміна ставлення, з капітаном Вільямом Х. П. (Спайком) Бленді на посаді керівника дослідницького бюро BuOrd. Бленді привітав допомогу вчених NDRC у вдосконаленні та розробці зброї.
У вересні 1940 року Парсонс і Мерль Тув з NDRC почали роботу над новою концепцією. Збити літак зенітною установкою було складною пропозицією. Оскільки снаряд повинен був вразити літак, що перевищував швидкість на невизначеній висоті, єдиною надією, здавалося, було заповнити небо боєприпасами. Пряме попадання фактично не було потрібно; Літак може бути знищений або критично пошкоджений снарядом, що вибухнув неподалік. З огляду на це, зенітники використовували детонатори уповільненої дії, щоб збільшити можливість пошкодження. Тоді виникло питання про те, чи можна використовувати радар для створення вибуху в безпосередній близькості від літака. Перша пропозиція Туве полягала в тому, щоб літак скинув керовану радаром бомбу на формування бомбардувальника. Парсонс побачив, що, хоча це технічно можливо, це було тактично проблематично.
Ідеальним рішенням був детонатор близькості всередині артилерійського снаряда, як це було вперше задумано W. A. S. Butement, Edward S. Shire і Amherst F. H. Thomson, дослідниками з Британського науково-дослідного інституту телекомунікацій, але з цим були численні технічні труднощі. Радар повинен був бути зроблений досить малим, щоб поміститися всередині снаряда, а його скляні вакуумні трубки повинні були спочатку витримувати силу 20 000 г пострілу з гармати, а потім 500 обертів в секунду в польоті. Була створена спеціальна секція T NDRC під головуванням Туве, з Парсонсом як спеціальним помічником Буша і зв'язковим між NDRC і BuOrd.
29 січня 1942 року Парсонс доповів Бленді, що партія з п'ятдесяти детонаторів поблизу дослідного заводу була випробувально випущена, і 26 з них вибухнули правильно. Тому Бленді наказав розпочати повномасштабне виробництво. У квітні 1942 року Буш, нині директор Управління наукових досліджень і розробок (OSRD), передав проєкт безпосередньо під OSRD. Дослідницькі зусилля залишилися під керівництвом Туве, але перейшли в лабораторію прикладної фізики Університету Джона Хопкінса (APL), де Парсонс був представником BuOrd. У серпні 1942 року було проведено випробування бойової стрільби з щойно введеним в експлуатацію крейсером USS Cleveland. Три безпілотники були збиті поспіль.