Під час Другої світової війни німецький вермахт (об'єднані збройні сили — геєра, кригсмаріне та люфтваффе) вчиняли систематичні воєнні злочини, зокрема масові вбивства, масові зґвалтування, мародерство, експлуатацію примусової праці, вбивство трьох мільйонів радянських військовополонених, а також брали участь у знищенні євреїв. Хоча власні сили СС нацистської партії (зокрема, СС-Тотенкопфвербанди, айнзацгрупи та Ваффен-СС) були організацією, найбільш відповідальною за геноцидні вбивства під час Голокосту, регулярні збройні сили Вермахту скоїли чимало власних воєнних злочинів (а також допомагали СС у їх скоєнні), особливо на Східному фронті.

Оцінки відсотка солдатів Вермахту, які скоїли воєнні злочини, дуже різняться — від однозначних цифр до переважної більшості. Історики Алекс Джей Кей і Девід Стахель стверджують, що, враховуючи такі злочини, як зґвалтування, рабство, безглузде руйнування і мародерство на додаток до вбивств, «було б розумно зробити висновок, що значна більшість з десяти мільйонів солдатів Вермахту, які в той чи інший час брали участь у німецько-радянській війні, були залучені або були співучасниками злочинної поведінки».

Створення Вермахту Коли нацистська партія прийшла до влади, це віталося майже всім офіцерським корпусом Рейхсверу, оскільки нацисти підтримували Wiederwehrhaftmachung (ремілітаризацію) Німеччини, тотальну мілітаризацію німецького суспільства з метою забезпечення того, щоб Німеччина не програла наступну війну. Таким чином, і нацисти, і німецька армія хотіли бачити повністю мілітаризовану Volksgemeinschaft (народну громаду), яка була б очищена від уявних внутрішніх ворогів, таких як євреїв, які, на думку багатьох, «вдарили Німеччину в спину» в 1918 році. Вермахт був створений Адольфом Гітлером у 1935 році з прийняттям закону про загальну військову повинність. Він складався як з добровольців, так і з призовників.

Тому багато офіцерів охоче прийняли націонал-соціалістичну ідеологію в 1930-х роках. За власною ініціативою міністр оборони Вернер фон Бломберг у лютому 1934 року очистив армію від усього єврейського персоналу. 8 грудня 1938 року керівництво армії наказало всім офіцерам досконало знати націонал-соціалізм і застосовувати його цінності в усіх ситуаціях. Починаючи з лютого 1939 року, були видані брошури, які стали обов'язковими для читання в армії. Про їхній зміст можна судити з назв: «Офіцер і політика», «Всесвітньо-історична місія Гітлера», «Армія в Третьому Рейху», «Битва за життєвий простір Німеччини», «Руки геть від Данцига!» та «Остаточне вирішення єврейського питання в Третьому Рейху». Останнє есе проголошувало:

Такими настроями були просякнуті всі інструкції, що надходили до військ Вермахту влітку 1939 року в рамках підготовки до нападу на Польщу.

Злочинні накази Під час планування вторгнення до Радянського Союзу керівництво Вермахту розробило низку наказів. Ці накази суперечили міжнародному праву та встановленим кодексам поведінки і стали відомі під загальною назвою «Злочинні накази». Накази по суті були оголошенням війни проти цивільного населення.

У листопаді 1935 року психологічна військова лабораторія Рейхсверу представила дослідження про те, як найкраще підірвати бойовий дух Червоної армії у разі початку німецько-радянської війни. Тісно співпрацюючи з емігрантською Російською фашистською партією, що базувалася в Харбіні, німецький підрозділ психологічної війни створив серію брошур російською мовою для розповсюдження в Радянському Союзі. Значна частина з них була покликана зіграти на російському антисемітизмі: в одному з них «панів комісарів і партійних функціонерів» називали групою «здебільшого брудних євреїв». Памфлет закінчувався закликом до «солдатів-братів» Червоної армії повстати і вбити всіх «єврейських комісарів».

Хоча на той час ці матеріали не використовувалися, пізніше, у 1941 році, матеріали, розроблені психологічною військовою лабораторією у 1935 році, були зняті з пилу і слугували основою не лише для пропаганди в Радянському Союзі, але й для пропаганди в німецькій армії. Перед операцією «Барбаросса» німецькі війська піддавалися жорстокій антисемітській та антислов'янській індоктринації через фільми, радіо, лекції, книги та листівки. Лекції читали призначені для цього «націонал-соціалістичні керівні офіцери» та їхні молодші офіцери. Німецька армійська пропаганда змальовувала радянського ворога в найбільш дегуманізованих термінах, зображуючи Червону армію як силу слов'янських унтерменшів (недолюдей) та «азійських» дикунів, що застосовують «варварські азійські методи боротьби» під командуванням злих єврейських комісарів, яким німецькі війська не повинні були давати пощади.

Британський історик Річард Еванс писав, що молодші офіцери, як правило, були особливо ревними націонал-соціалістами, а третина з них у 1941 році були членами нацистської партії. Вермахт виконував злочинні накази Гітлера щодо «Барбаросси» не просто з покори, а скоріше тому, що вони поділяли переконання Гітлера, що Радянським Союзом керують євреї, і що Німеччині необхідно повністю знищити «юдо-більшовизм».

Наказ комісара Наказ визначав війну проти Радянського Союзу як війну на ґрунті ідеологічних та расових відмінностей і передбачав негайну ліквідацію політичних комісарів у Червоній армії. Наказ був розроблений у 1941 році за участю Верховного командування сухопутних військ (ОКГ) і виданий Верховним командуванням вермахту (ОКВ). Генерал Франц Гальдер привітав його, написавши, що «війська повинні брати участь в ідеологічній битві у Східній кампанії до кінця».

17 липня 1941 року ОКВ оголосив, що Вермахт повинен був:[О]чистити себе від усіх елементів серед військовополонених, які вважаються більшовицькими рушійними силами. Тому особлива ситуація Східної кампанії вимагає особливих заходів [евфемізм для вбивства], які повинні здійснюватися без бюрократичного та адміністративного впливу і з готовністю взяти на себе відповідальність. Якщо досі розпорядження і накази щодо військовополонених ґрунтувалися виключно на військових міркуваннях, то тепер має бути досягнута політична мета, яка полягає в захисті німецької нації від більшовицьких підбурювачів і в негайному взятті окупованої території під свій суворий контроль. Таким чином, усі радянські військовополонені, яких вважали комісарами, разом з усіма єврейськими військовополоненими мали бути передані айнзацгрупам для розстрілу. ОКВ надавав великого значення вбивствам військовополонених, яких вважали комісарами, оскільки вважалося, що якщо захоплені комісари потраплять до таборів військовополонених у Німеччині, то вони влаштують ще один німецький удар у спину, подібний до того, який, як вважалося, призвів до поразки Німеччини у Першій світовій війні. У період з липня по жовтень 1941 року від 580 000 до 600 000 військовополонених, які перебували під вартою Вермахту, були передані СС для вбивства. У вересні 1941 року Гельмут Яків фон Мольтке та адмірал Вільгельм Канаріс написали доповідні записки до ОКВ, в яких вказали, що наказ від 17 липня 1941 року є незаконним згідно з міжнародним правом.

Зокрема, і Мольтке, і адмірал Канаріс зазначили, що німецьке твердження про те, що радянські військовополонені не мають прав через те, що Радянський Союз не ратифікував Женевську конвенцію, є недійсним, оскільки Німеччина ратифікувала Женевську конвенцію, а отже, згідно з міжнародним правом, зобов'язана забезпечити гуманне поводження з військовополоненими, які перебувають під її опікою. У відповідь на це фельдмаршал Вільгельм Кейтель написав: «Ця скрупульозність відповідає солдатським поняттям про лицарську війну! Тут ми маємо справу зі знищенням ідеології. Саме тому я схвалюю і захищаю цей захід».

Влітку 1942 року відбулася ілюзорна лібералізація поводження з полоненими політичними працівниками. 10 червня шеф гестапо Генріх Мюллер видав наказ про сегрегацію в'язнів і наказав ізолювати комісарів від решти в'язнів і відправити їх до концтабору Маутхаузен-Гузен. Однак це не надто змінило долю комісарів, оскільки Маутгаузен був одним з найгірших нацистських концтаборів, де на них зазвичай чекала повільна смерть. 20 жовтня 1942 року Мюллер знову наказав розстрілювати комісарів, захоплених у полон у бою, на місці. До Маутгаузена відправляли лише тих комісарів, які були визнані дезертирами. У наступні місяці продовжували надходити повідомлення про страти радянських комісарів. Останнє відоме повідомлення про ліквідацію політрука надійшло з частин групи армій «Південь» у липні 1943 року.

Історик Юрген Ферстер писав, що більшість офіцерів Вермахту щиро вірили, що більшість комісарів Червоної армії були євреями і що найкращий спосіб перемогти Радянський Союз — це вбити всіх комісарів, щоб позбавити радянських солдатів їхніх єврейських лідерів.

Декрет Барбаросса Передумови для прийняття декрету «Барбаросса» були викладені Гітлером під час зустрічі на високому рівні з військовими 30 березня 1941 року, де він заявив, що війна проти Радянської Росії буде війною на винищення, в якій політична та інтелектуальна еліта Росії буде знищена німецькими військами з метою забезпечення довготривалої перемоги Німеччини. Гітлер підкреслив, що страти будуть не справою військових судів, а організованими діями армії.

Указ, виданий фельдмаршалом Кейтелем за кілька тижнів до операції «Барбаросса», звільняв від юрисдикції військової юстиції карані злочини, скоєні цивільними особами противника (в Росії). Підозрювані мали постати перед офіцером, який вирішував, чи розстрілювати їх.

Вказаний наказ:

«Партизани повинні безжально знищуватися в бою або при спробі втечі», а всі напади цивільного населення на солдатів Вермахту повинні «придушуватися армією на місці із застосуванням крайніх заходів, аж до знищення нападників»; «Кожен офіцер під час німецької окупації на Сході в майбутньому матиме право здійснювати страту без суду і слідства, без будь-яких формальностей над будь-якою особою, запідозреною у ворожому ставленні до німців» (те ж саме стосувалося і військовополонених); Якщо вам не вдалося виявити і покарати винних в антинімецьких діях, ви можете застосувати принцип колективної відповідальності. «Колективні заходи» проти жителів району, де стався напад, можуть бути застосовані після схвалення командиром батальйону або вищим командуванням"; Німецькі солдати, які вчинили злочини проти людства, СРСР та військовополонених, мають бути звільнені від кримінальної відповідальності, навіть якщо вони вчинили дії, що караються за німецьким законодавством.

Всупереч тому, що стверджувалося після війни, генерали Вермахту, такі як Гайнц Гудеріан, не мали наміру пом'якшувати записи про юрисдикцію наказу або якимось чином порушувати наміри Гітлера. Його командування мало на меті виключно запобігти індивідуальним ексцесам, які могли б зашкодити дисципліні в армійських лавах, не змінюючи при цьому винищувальних намірів ордену. У рамках політики суворого ставлення до слов'янських «недолюдей» і з метою запобігання будь-якій тенденції бачити у ворогові людину, німецьким військам було наказано не допускати жорстокого поводження з жінками і дітьми в Росії.

Настанови щодо поведінки військ в Росії