Андреас Гофер (22 листопада 1767, Зандгоф біля Санкт-Леонгарда в Пассейрі, Тірольське графство — 20 лютого 1810, Мантуя, Італійське королівство) — лідер Тірольського повстанського руху 1809 року, вважається борцем за свободу проти баварської та французької окупації Тіролю. Будучи корчмарем у корчмі Ам Занд (), Гофер також був відомий як Зандвірт Sandwirt, а також займався торгівлею кіньми і вином. Гофера часто вшановують, зокрема німецькомовне населення Тіролю, численними пам'ятниками як народного героя та, у деякому сенсі, як національного героя.
Життя
Дитинство і юність Андреас Гофер народився 22 листопада 1767 року в Пассаєрі (тепер в Італії). Його батькові Йозефу на момент його народження було вже 43 роки, і він був власником процвітаючої корчми «Am Sand» у ПассаєріHans Magenschab: Andreas Hofer. Zwischen Napoleon und Kaiser Franz. Graz / Regensburg 1994, ISBN 3-222-11522-2, S. 41. Його мати Марія померла в 1770 році, коли йому було лише три роки. До нього не особливо добре ставилася Анна Фрік, нова дружина його батька, з якою він мав ще одну дочку. Його батько помер у 1774 році, і його мачуха, яка була до нього недоброзичливою, взяла на себе керівництво заїжджим двором, хоча була мало для цього придатна. Він відвідував школу, яка була обов'язковою, лише кілька років. Там, однак, він навчився основам арифметики та письма. До кінця життя на письмі він висловлювався дослівними виразами південно-тирольського діалекту без будь-якої уваги до правил орфографіїMagenschab, S. 43–44.
Одна з його сестер невдовзі вийшла заміж за Йозефа Ґрінера, якому довелося продовжувати керувати заїздом і займатися сільським господарством у Зандгофі до повноліття Андреаса Гофера. Постійні суперечки між його мачухою та його шваґром, який за нетривалий час володіння майном заборгував 1700 ґульденів, допікали Андреасові, то ж Андреас Гофер деякий час працював у різних корчмарів і торговців вином за нічліг та харчі аж до свого повноліття. Протягом цього часу він також перебував у Вельштіролі, де вивчив італійську мову та, ймовірно, подорожував до Північної Італії. Під час цих поїздок він мав нагоду добре пізнати країну та її людей у ширшому регіоніMagenschab, S. 48.
Тірольське народне повстання 1809 року Після поразки Австрії у війні Третьої коаліції та Пресбурзького миру, з 1805/1806 Тіроль перейшов під владу Баварії. Баварці почали впроваджувати низку реформ у своїй новій провінції Тіроль, особливо ігноруючи стару тірольську військову конституцію (Landlibell Kaiser Maximilians І. 1511 р.) і повторне запровадження йосифінської церковної реформи (зокрема діяльність міністра Монжела) викликали невдоволення тірольців. Втручання в релігійне життя (заборона різдвяних відправ, процесій і паломництв, вервиці тощо) призводили також до опору духовенства та населення.
Примусовий набір новобранців до баварської армії зрештою призвів до повстання, яке відбулося 9 квітня 1809, розпочавшись у столиці Тіролю Інсбруку. Донині повстання здебільшого розуміють як боротьбу за свободу проти баварського та французького зовнішнього правління, їхніх церковних обмежень та вербування до армії, але в той же час повстанці несли й деякі реакційні елементиSteinlechner: Des Hofers neue Kleider, S. 30–32.. Гаспінґер, священник-капуцин, виступав проти вакцинації від віспи, запровадженої для Тіролю під час баварської окупації, на тій підставі, що це прищепило б душам тірольців «баварське мислення»; і після першої перемоги Гофер заборонив усі «бали та вечірки» і наказав указом, що жінкам більше не дозволено «занадто скупо прикривати свої груди та тіло прозорими ганчірками»Angst um Sonderrolle, in: ORF online, 12. April 2009Laurence Cole, in: Datum 5/2008, S. 56f.. Корчми мали залишатися закритими під час церковних відправ. Відразу після першої битви на Берґізелі відбулися жорстокі репресії повстанців проти єврейського населення Інсбрука.
Андреаса Гофера було обрано верховним головнокомандувачем на чолі антибаварського рухуBei den Schützen erfolgte die Offiziersbenennung durch eine Wahl.. Вже 11 квітня 1809 року він зміг перемогти баварців у битві біля Віпітено. 12 квітня відбулася перша битва на Бергізелі з Андреасом Гофером і Мартіном Таймером на чолі тірольських збройних сил. Вже через два дні після перемоги Таймера під Вільдау над баварсько-французьким корпусом Біссона, австрійці та тірольські повстанці змогли увійти до Інсбрука. Проте баварським і французьким військам вдалося відновити контроль над частиною Тіролю та відвоювати Інсбрук. Після перемоги баварсько-французьких військ 13 травня у кривавій битві під Верґлем, 25-29 травня відбулась Друга битва при Берґізелі, коли баварські війська відступили 29 травня в долину Нижньої Інни, зазнавши поразки. Після цього було укладено Знаймське перемир'я з поновленням окупації Тіролю наполеонівськими військами. За закликом до ландштурму відбулася ще одна перемога повстанців 13 серпня: 15 000 баварських, саксонських і французьких солдатів під керівництвом маршала Лефевра зіткнулися з таким же великим тірольським стрілецьким контингентом під командуванням Андреаса Гофера (третя битва при Берґізелі).
Шенбруннський мир, який залишився непідтвердженим у Тіролі і вважався зрадою, знову спонукав Гофера до повстання, яке, однак, 1 листопада 1809 року закінчився поразкою тірольців під Берґізелем. Ще один заклик до опору з 11 листопад мав лише мізерний вплив.
Полон і розстріл Як керівник повстанського руху, Гофер чинив опір до кінця і став поза законом. Однак він не міг зважитися на втечу до Австрії; після остаточного розгрому військового опору він шукав притулку разом зі своєю родиною та своїм секретарем і довіреною особою Каєтаном Светом, спочатку на «Келлерлан» у Пассеєрі, потім на «Пфандлергофі», а потім на Мегдергютте "Пфандлеральм" (полонина Прантахер-Гоф навпроти Сент-Мартін-ін- Пассааєр). Нарешті це закінчилося 28 січня 1810 року, коли французькі окупаційні війська дізналися про його місцезнаходження від тірольця Франца Раффля за 1500 ґульденів і схопили його.
Потім його доставили спочатку до Больцано, а потім до Мантуї, штаб-квартири французького віце-короля Італії Ежена Богарне, відповідального за південну частину Тіролю, і там 5 лютого 1810 року він був ув'язнений у військовій в'язниці Порта-МолінаDie Zeichnung des Kerkers zu Mantua, … In: Veröffentlichungen des Tiroler Landesmuseum Ferdinandeum. Jahrgang 6, Innsbruck 1846, S. XXXVII ([ Eintrag bei zobodat.at]).. Спочатку Богарне хотів зберегти Гоферу життя, але французький імператор Наполеон наказав негайно віддати його під суд і стратити. Французький судовий трибунал, який тоді зібрався, — його громадський захисник, італійський адвокат Якоб Бассеві з Мантуї, марно намагався врятувати його, то ж після короткого судового слухання 19 лютого 1810 року трибунал виніс йому смертний вирок, який тут же був зачитаний Андреасу Гоферу. Наступного дня вирок було виконано розстрільною командою. Після зачитування смертного вироку пролунали постріли, Гофер упав на коліна, другий залп влучив йому в обличчя, і він знепритомнів, але був іще живий. Люксембуржець Мішель Айфес підійшов до нього і вистрілив у ліву скроню. У 1800 році Айфеса мобілізували до французької армії, хоча він хотів уникнути цього неминучого обов'язку. Він помер через 35 років після страти Гофера у віці 66 років високоповажним ветераном війни у своєму люксембурзькому місті Бофорт, де він був власником корчми та меромOberösterreichs Neue vom 27. Februar 2009.
Гофера спочатку поховали в Мантуї в парафіяльному саду цитаделі. Тірольські королівські стрільці під керівництвом Ґеорґа Гауґера знайшли його останки 9 січня 1823 року на зворотному марші з Неаполя до Тіролю, ексгумували їх і доставили спочатку до Тренто, а потім до Больцано. Під час судового слідства у справі, яке тривало до серпня 1823 року, останки Гофера прибули до Інсбрука, де вони тимчасово зберігалися у труні в Монастирі Сервітів до 1834 року, а тоді були урочисто перенесені до Гофкірхе в тому ж році. Його гробниця була виконана за проєктом тірольського художника Йоганна Мартіна Шермера.
Спочатку Гофер був командиром пасейрських стрільців у званні майора, тому серед стрільців, яких пізніше призвали, не було вищого звання, оскільки ніхто не мав бути вищим за Андреаса Гофера.
Дворянське піднесення та нащадки
15 травня 1809 року Андреаса Гофера було піднесено до австрійського спадкового дворянства згідно з указом, надісланим з Нідерголлабруна імператором Францом графу Уґарте. Однак, оскільки через війну судовий декрет не вдалося перевезти до Тіролю, залишається відкритим питання, чи Андреас Гофер взагалі знав про свою нобілітацію. Грамоту про дворянство з нагородженням гербом було вручено лише 26 січня 1818 синові Гофера, Йоганнові (1794—1855)«Andreas Hofers Familie», Österreich. Bundesverlag, S. 62–63., який згодом став Цісарсько-королівським Головним постачальником тютюну у Фішаменді, а також зареєстрований там як землевласник, hier S. 150..
Дворянська родина Гофер фон Пассейр вимерла у Відні в 1921 році зі смертю Леопольда Гофера фон Пассейра,Er hieß von Rechts wegen nur noch Leopold Hofer, da es in Österreich bereits seit 1919 keinen Adel und somit auch keine Adelstitel mehr gab. правнука Андреаса Гофера. Леопольд Гофер похований на кладовищі Ґрінцінґ.
Версії останніх слів Андреаса Гофера
Кажуть, що останні слова Гофера були «Францлю, Францлю, я дякую тобі за це!» Але також повідомляється, що Гофер, після того як перший залп страти лише поранив його, вигукнув: «Французи! Але ж із вас кепські стрільці!»
Немає жодних історичних доказів походження цієї чутки, яка підкреслює бойову міць тірольських стрільців ; Однак ці слова також є частиною пісні Андреаса Гофера (національного гімну Тіролю).
Сприйняття
Андреас Гофер як народний герой
Тірольське населення вважає Андреаса Гофера народним героєм, і його зусилля вшановані рядом пам'ятників; щороку 20 лютого його вшановують як Героя Вітчизни. Час від часу лунали критичні голоси проти політичної міфологізації повстання, яка також ґрунтувалася на «релігійному фундаменталізмі» (повернення скасованої монополії католицької церкви на віру).
Свято Святого Серця Ісусового, яке щорічно відзначається по всьому Тіролю, також тісно пов'язане з битвами наполеонівського періоду: коли в 1796 році Тіроль опинився під загрозою з боку французьких військ, парламент тірольської землі пообіцяв відзначати свято Святого Серця Ісусового щороку рік і сьогодні відбувається з церковними службами, процесіями та гірськими вогнями.
Пісня Андреаса Гофера («Zu Mantua in Banden») є національним гімном австрійської землі Тіроль. У нинішній автономній італійській провінції Південний Тіроль політики досі відкидали заклики оголосити пісню державним гімном. Текст належить поетові Юліусу Мозену, який народився в Маріні у Фоґтланді, Саксонія, в 1803 році та помер в Ольденбурзі в 1867 році. Учні гімназії Юліуса-Мозена, названої на його честь в Ельсніці (Фоґтланд), підтримують свій зв'язок з Андреасом Гофером завдяки поїздкам до Південного Тіролю та виступам музичних і співочих груп у Больцано. І навпаки, тірольські стрілецькі загони беруть участь у подіях на батьківщині Мозена.
Кульмінація року пам'яті Андреаса Гофера відбулася в Інсбруку 20 вересня 2009 року. Близько 28 000 членів традиційних асоціацій взяли участь у параді, який майже п'ять годин проходив повз офіційну галерею, де перебували федеральний президент, канцлер, губернатори трьох історичних тірольських регіонів та інші високопоставлені політики. Крім того, у конкурсі взяли участь близько 70 тисяч глядачів. Під час параду несли контраверсійний терновий вінець, який вважається символом гноблення Італією південних тірольців, але символічно його замінили трояндами. Південнотірольські стрілецькі загони несли банери з такими текстами, як «Геть від Риму!» і «Самовизначення для Південного Тіролю»Knapp 100.000 bei Tiroler Festumzug. In: ORF. 20. September 2009