Сербсько-хорватські відносини (, ) — історичні та поточні двосторонні відносини між Сербією та Хорватією. Взаємини між цими двома державами напружені, сповнені конфліктів і суперечок, обтяжені недавніми воєнними подіями, які сприймаються діаметрально протилежно; вони потребують нормалізації та перебувають на етапі покращення.

Сербія має посольство в Загребі та два генеральні консульства: в Рієці та Вуковарі. Хорватія має посольство у Белграді та генеральне консульство в Суботиці.

Хорватія — член ЄС і НАТО, а Сербія — кандидат на вступ до ЄС, у чому Хорватія її підтримує.

Обидві країни є також повноправними членами Процесу співпраці у Південно-Східній Європі, Пакту стабільності для Південно-Східної Європи, Центральноєвропейської ініціативи та Ініціативи співробітництва в Південно-Східній Європі.

Загальні відомості Сучасні Хорватія і Сербія встановили відносини влітку 2006 року, коли Хорватія офіційно визнала незалежність Сербії після того, як унаслідок проголошення незалежності Чорногорії припинив своє існування Державний союз Сербії та Чорногорії. До того Хорватія мала дипломатичні відносини з Сербією як республікою у складі Союзної Республіки Югославія, яка офіційно визнала незалежність Хорватії 9 вересня 1996 року після закінчення війни за незалежність Хорватії (березень 1991 — листопад 1995).

З 1918 до 1941 та з 1945 по 1991 рік обидві країни входили до складу Югославії (Королівство Югославія і Соціалістична Федеративна Республіка Югославія).

Зараз між ними 241 кілометр спільного кордону. Згідно з хорватським переписом населення 2011 року, у Хорватії проживало 186 633 серби. За даними сербського перепису населення 2011 року у Сербії налічувалося 57 900 хорватів. Обидві держави мають і тривалі прикордонні суперечки, які стосуються островів Шаренград і Вуковар.

Сербська та хорватська мови — взаємно зрозумілі стандартизовані різновиди сербохорватської мови, які є офіційними в Сербії та Хорватії відповідно.

Історія Середньовіччя Хорвати допомагали сербам у протистоянні з аварами і булгарами, а коли франки напали на Хорватію, їм на допомогу відразу прийшли серби і спільними зусиллями визволили Хорватію. Коли Симеон спустошив Сербію, він одразу рушив на Хорватію. Тоді Захарій зі своїми сербами і Томіслав зі своїми хорватами виступили проти Симеона і розбили його. Згодом серби і хорвати боронили свої рубежі від угорських набігівКратка повјесница Срба од постања Српства до данас 3.

Вони давали пристановище одні одним (Людевит Посавський і сербські правителі Прибіслав і Захарія).

Після Великої схизми 1054 року на церковному соборі у Спліті 1059 року хорватський король Крешимир IV визнав папську владу і заборону богослужінь сербською мовою. Хорвати ще більше віддалилися від сербів, коли відмовилися від кирилиці, прийнявши латиницю. Остаточно вони порізнилися, коли король Звонимир отримав корону з Риму з зобов'язанням сплачувати данину Папі. І коли хорвати втратили свого останнього правителя Петара Свачича, тоді на хорватський престол у 1102 році в Задарі сів угорський король Коломан. Згодом хорвати і серби потрапили під владу чужоземців — Хорватія у ХІІ сторіччі під владу угорців, а Сербія у XV столітті під владу турків.

Австрійський період

Багато хорватів і сербів мирно співіснували на широких просторах Габсбурзької монархії і з огляду на їх однакове становище підлеглих народів могли виступати спільно з певних питань. Перші сербсько-хорватські суперечності виникли у процесі націєтворення в середині XIX століття. Написана сербським міністром Іллею Гарашаніном таємна програма «Начертаніє» (1844) містила претензії на землі, населені болгарами, македонцями, албанцями, чорногорцями, босняками, угорцями і хорватами, об'єднуючи їх усі назвою Велика Сербія. План Гарашаніна також передбачав методи поширення сербського впливу на заявлені землі. Він запропонував способи впливу на хорватів, яких розглядав як «сербів католицької віри». Сербський мовознавець Вук Караджич уважав хорватів, які розмовляли штокавським наріччям, «католицькими сербами».

Хорватія на той час була королівством у складі Габсбурзької монархії, а Далмація та Істрія були окремими коронними землями імперії Габсбургів. Хорватський мислитель і політик, прибічник хорватської єдності та незалежності Анте Старчевич, погляди якого були як антигабсбурзькі, так і антисербські, передбачав створення Великої Хорватії, яка включала б території, населені босняками, сербами та словенцями, вважаючи босняків і сербів хорватами, наверненими в іслам і православ'я відповідно, та розцінюючи словенців як «гірських хорватів».

Після потрясінь у монархії в 1848 році хорватська громадськість створила петицію «Вимоги народу», якою зажадала політичних змін, необхідних у межах монархії, щоб змінити стан хорватського народу: приєднання до Хорватії Далмації та Військового порубіжжя, скасування кріпацтва, а також економічної, судової, мовної та адміністративної незалежності від Угорщини. Ці вимоги хорватів не відповідали інтересам Угорщини, тому призначений на посаду хорватського бана угорець Карой Куен-Гедерварі пізніше зіграв на відмінностях у сербських і хорватських потребах, ухваливши спеціальні сербські закони та сприяючи сербам у суспільному, економічному та політичному житті Хорватії. Цим кроком бан використав сербів як союзників у боротьбі проти спроб Хорватії добитися незалежності, чим навпаки вганяв її у все більшу залежність від Угорщини.

1883 року виник Сербський клуб, який пізніше влився в уніоністську Народну партію. Куен-Гедерварі завдяки своїм вправним політичним маневрам і маніпулюванням виборчими округами допоміг Народній партії на виборах 1884 року отримати половину мандатів у парламенті та представляти інтереси Хорватії в парламенті Угорщини. Значну частину обраних представників Народної партії становили особи сербської національності, хоча вони становили лише 25% населення Хорватії. Завдяки цій перевазі в парламенті Сербський клуб виборов сербські закони 1884 року та поправки 1887 року, якими надавалася автономія православній церкві. За правління Куена-Гедерварі Сербський клуб через свій друкований орган «Српски лист» протистояв ідеї хорватського державного права з його вимогами щодо політичного права, яке, згідно з їх тлумаченням, було ратифіковано Волоськими статутами (особливе ставлення до Військового порубіжжя) упродовж XVII століття.

Старчевич, який у 1861 році став співзасновником націоналістичної та іредентистської Партії права, доводив, що значна присутність сербів на територіях, на які претендувала Велика Хорватія, була результатом нещодавнього розселення, що заохочувала влада Габсбургів, і напливу таких етнічних груп, як влахи, які, прийнявши православне християнство, почали визначати себе як серби. Старчевич захоплювався босняками, оскільки, на його думку, вони були хорватами, які прийняли іслам, щоб зберегти економічну та політичну автономію османської Боснії та османської Хорватії. Після того, як Австро-Угорщина 1878 року окупувала Боснію і Герцеговину, а Сербія здобула незалежність від Османської імперії, відносини Хорватії та Сербії погіршилися, оскільки обидві сторони мали претензії на Боснію і Герцеговину. 1902 року в Королівстві Хорватія і Славонія передрук загребською Сербською самостійною партією статті серба Ніколи Стояновича під назвою Srbi i Hrvati («Серби і хорвати»), також відомої як Do istrage vaše ili naše («До погуби вашої або нашої»), спровокував великі антисербські заворушення. Стоянович заперечував існування хорватської нації та завбачав результат «неминучого» сербсько-хорватського конфлікту:

З відходом Куена-Гедерварі від влади в 1903 році політична ситуація між сербами і хорватами в Австро-Угорщині поступово налагодилася, і під керівництвом Анте Трумбича і Франа Супіла в 1905 році було досягнуто угоди між різними партіями (Рієцька резолюція і Задарська резолюція), а сербському народу надано статус політичної нації у Триєдиному Королівстві. З цим не погоджувалися Чиста партія права Анте Старчевича і Хорватська народна селянська партія Степана Радича, хоча причиною цієї угоди між партіями було усвідомлення того, що розбрат між хорватами та сербами в монархії йде лише на користь інтересам Угорщини і офіційного Відня та допомагає дедалі сильнішому італійському іредентистському руху. Міжпартійна угода привела до хорватсько-сербської коаліції. Це не сподобалося офіційному Відню. 1909 року в Загребі відкрився судовий процес у справі про державну зраду, на якому 53 члени Сербської самостійної партії були звинувачені у змові з Королівством Сербія з метою об'єднання всіх південних слов'ян у єдину державу на шкоду Австро-Угорщині. Чиста партія права Йосипа Франка стала на бік офіційного Відня, накинувшись на сербів у Хорватії та хорватсько-сербську коаліцію, хоча в Хорватії така думка не переважала. Незважаючи на нестачу доказів, більшість «змовників» було визнано винними і відправлено в ув'язнення. Лідер коаліції Франо Супіло 1909 року теж одержав звинувачення у державній зраді. Після судового процесу Франо Супіло вийшов із хорватсько-сербської коаліції, яка згодом під проводом Светозара Прибичевича уклала в 1913 році угоду з угорською владою, таким чином припинивши діяльність як об'єднавчої сили сербів і хорватів в Австро-Угорській монархії.

Протягом Першої світової війни етнічні хорвати воювали в австро-угорській армії проти Королівства Сербія, а хорватський генерал Іван Заліс-Зеевіс був військовим губернатором окупованої Сербії. Деякі хорватські військовополонені зголосилися воювати на Салоніцькому фронті з сербською армією.

Югославський період

29 жовтня 1918 р. хорватський парламент (Сабор) проголосив незалежність від Австро-Угорщини та вирішив приєднатися до новоствореної Держави словенців, хорватів і сербів, яка 1 грудня 1918 року увійшла в союз із Королівством Сербія, утворюючи Королівство сербів, хорватів і словенців. Початкове завзяття хорватів будувати нову державу згасло, оскільки республіканськими засадами такої держави знехтували, особливо після того, як на початку 1920-х років за прем'єрства Ніколи Пашича почали втілювати концепцію Великої Сербії. Тактикою поліційного залякування та фальсифікації голосуванняBalkan Politics, Time, 31 березня 1923 він зменшив роль опозиції до свого уряду в парламенті (головним чином прихильної до його хорватського суперника Степана Радича),Elections, Time, 23 лютого 1925 створюючи сприятливе середовище для централізації влади в руках сербів загалом і сербських політиків зокрема.The Opposition, Time, 6 квітня 1925 Поліційне насильство ще більше відштовхнуло хорватів, які почали домагатися власної держави. 20 червня 1928 року сербський депутат Пуніша Рачич, розлючений безперервними хорватськими заявами про те, що їх «експлуатує Сербія і що Сербія ставиться до них як до колонії», розстріляв у Народній скупщині (парламенті) у Белграді Степана Радича і п'ятьох інших хорватських політиків, яких підтримував широкий хорватський загал. Це призвело в січні 1929 року до королівської диктатури короля Олександра. Диктатура офіційно припинилася в 1931 році, коли король нав'язав більш унітарну конституцію та змінив назву держави на Югославію. Хорватська селянська партія, яку після загибелі Радича очолив Владко Мачек, продовжила виступати за федералізацію Югославії, що привело у серпні 1939 року до підписання угоди Цветковича-Мачека і створення автономної бановини Хорватія.