Уклін у Японії (お辞儀, кириліз. оджіґі) — це акт опускання голови або верхньої частини тулуба, який зазвичай використовується в Японії як знак вітання, шани, вибачення або вдячності в соціальних або релігійних ситуаціях.Bow, (n.d.) In Oxford English Dictionary Online Website, Retrieved 01 May 2019.

Японське слово оджіґі походить від омофона お時宜, що спочатку означало «слушний час щось зробити». Воно не позначало акт вклонення в сучасному сенсі до кінця періоду Едо (1603—1868), коли етикет самурайських вклонень поширився серед простого населення. Нині звичаї оджіґі, що ґрунтуються на доктринах школи етикету воїнів Оґасавара, заснованої близько 800 років тому, поширені в японському суспільстві.

У сучасній Японії уклін є фундаментальною частиною соціального етикету, який є одночасно похідним і репрезентативним для японської культури, підкреслюючи повагу та соціальні ранги. Оджіґі застосовується в різноманітних ситуаціях, від щоденних вітань до ділових зустрічей та похоронів, а вміння правильно та елегантно вклонятися вважається однією з визначальних якостей дорослого життя. Хоча більшість японців починають вклонятися в дуже ранньому віці, багато компаній у Японії докладають додаткових зусиль, щоб спеціально навчити своїх співробітників кланятися на ділових зустрічах.

Оджіґі в Японії можна розділити на дві категорії: дзарей (座礼) — уклін сидячи на колінах, та ріцурей (立礼) — уклін стоячи. В обох випадках вважається важливим згинати тіло лише в талії та тримати спину повністю прямо під час жесту поклону. Невиконання цього часто сприймається як ознака млявості, нещирості та навіть неповаги. Різні види оджіґі відрізняються головним чином кутами нахилу тіла та положенням рук, які визначаються як статусом людини, якій кланяються, так і сценарієм або контекстом жесту.

Історія Хоча офіційних записів про те, як етикет поклонів виник у Японії, мало, є широко поширена думка, що його коріння сягає часів поширення буддизму в Японії між 5 та 8 століттями. У буддійських вченнях уклін є важливим жестом благочестя та поваги. Віруючі з відданістю вклоняються статуям Будди, а учні вклоняються своїм учителям. Такий етикет часто вважався основою оджіґі в Японії.

У період Камакура (1185—1333), з появою першого феодального військового уряду, клас воїнів-самураїв почав відігравати більш помітну роль у тогочасній Японії. Принципи та концепції воєнного класу почали формувати культурні стандарти усього суспільства. Оджіґі, разом з іншими формами самурайського етикету, стали набагато більш дисциплінованими та широко практикувалися серед класу воїнів.

У наступний період Муромачі (1336—1573) для зміцнення та просування культурної ідентичності класу воїнів були розроблені спеціальні посібники з самурайського етикету, такі як школа Ісе (伊勢流) та школа Оґасавара (小笠原流). Вони вважаються першими довідниками щодо належного одягу та поведінки самураїв.

Мистецтво поклонів також ставало дедалі складнішим та більш усталеним. Різні варіації оджіґі використовувалися для різних оказій — від зустрічей у приміщенні до змагань зі стрільби з лука та молитов у священних храмах.

Однак розвиток етикету воїнів зупинився в пізніші роки періоду Муромачі, який характеризувався соціальними потрясіннями та невпинними війнами, широко відомими як епоха Сенґоку (Епоха Воюючих Держав; 1467—1600). Формальний етикет у часи хаосу та жорстокості був значною мірою забутий, а звичаї оджіґі згасли на більше, ніж століття.

Встановлення третього та останнього феодального військового уряду в період Едо (1603—1868) принесло мир і процвітання на острови, що призвело до другого розквіту самурайського етикету в Японії. Класичні звичаї школи Оґасавара були відроджені, а нові школи дисциплін, такі як школа Кіра (吉良流), швидко зростали. Тим часом стабільність і розквіт міських секторів надали простим японцям можливості для відпочинку та освіти.

Оскільки клас воїнів у шьоґунаті Токуґава вважався вершиною соціального рангу, оджіґі ставав дедалі популярнішим і поступово поширювався серед простого народу. Демонстрація соціального статусу також набувала дедалі більшого значення в оджіґі — риса, яка спостерігається і в сучасній Японії.

Поширення мистецтв у Японії також породило багато культурних скарбів на кшталт чайної церемонії, яка в період Едо стала синонімом вишуканості. Школи чайної церемонії згодом стали ще одним важливим джерелом поширення соціального етикету серед простого народу.

У світі бізнесу Звичаї та манери в японському бізнесі вважаються одними з найскладніших у світі, особливо для іноземця, який не знайомий з японською ідеологією рангів та традицій. Неправильне виконання оджіґі вважається робочою помилкою або навіть правопорушенням. Особливо консервативні японці розглядають оджіґі як відображення японської ідентичності та надають великого значення виконанню ідеального оджіґі з правильною поставою. Тому багато галузей промисловості в Японії пропонують новачкам розширене навчання правильним способам виконання оджіґі та іншим важливим навичкам діловим етикету.

Ешяку, кейрей та сайкейрей — це три категорії оджіґі, що широко практикуються у діловому світі Японії. Незалежно від обраного типу, важливо постійно звертати увагу на свої м'язи та поставу. Зокрема, спину слід тримати прямо, а тіло нижче талії має залишатися нерухомим та вертикальним протягом усього жесту поклону. Сутулість спини та виступаючі стегна вважаються негарною та непрофесійною поведінкою.

Ще однією важливою технікою оджіґі є синхронізація рухів з диханням, яку називають Рей-сансоку (礼三息). Рух опускання верхньої частини тіла повинен тривати стільки ж, скільки й природний вдих. Далі слід залишатися повністю нерухомим у положенні поклону під час видиху, перш ніж повернутися у вихідне положення під час другого вдиху. Рей-сансоку забезпечує гармонійний баланс між рухами, щоб оджіґі не відчувався ні поспішним, ні затяжним.

Ешяку

Ешяку (会釈) зазвичай виконується з легким нахилом верхньої частини тулуба приблизно на 15°. У положенні поклону очі повинні бути спрямовані на підлогу приблизно за три метри від ніг. Це дуже невимушена форма вітання в бізнесі, яка зазвичай виконується між колегами з однаковим статусом або коли більш формальні жести вважаються зайвими, наприклад, коли хтось випадково стикається з кимось на вулиці.

Кейрей Другий тип, кейрей (敬礼), є найпоширенішим варіантом оджіґі в японському бізнесі. Він створює більш офіційне та шанобливе враження, ніж ешяку, але менше, ніж сайкейрей. Традиційно кейрей виконується з нахилом верхньої частини тіла приблизно на 30°. У положенні поклону погляд має бути спрямований на підлогу приблизно за 1 метр перед ногами. Можливі ситуації його використання включають вітання клієнтів, вхід на зустріч та подяку робочому керівництву.

Сайкейрей Сайкейрей (最敬礼), що буквально означає «найбільш шанобливий жест» — це оджіґі, що виражає найвищу повагу до іншої сторони. Його здебільшого використовують під час вітання дуже важливих осіб, вибачень або прохань про великі послуги. Сайкейрей характеризується ще глибшим нахилом верхньої частини тіла, ніж кейрей, зазвичай від 45° до 70°. Оскільки сайкейрей використовується лише у серйозних ситуаціях, очікується, що людина залишатиметься нерухомо в положенні поклону протягом відносно тривалого часу, щоб показати свою повагу та щирість.

Що стосується положення рук, чоловіки повинні тримати їх природно з обох боків ніг, тоді як жінки часто кладуть одну руку поверх іншої посередині десь під животом.

Дзарей

Дзарей — унікальний для Східної Азії етикет поклонів, який передбачає згинання верхньої частини тіла в положенні сейдза, тобто сидячи на колінах на татамі. З вестернізацією внутрішнього оздоблення та способу життя, дзарей стає все рідше і рідше поширеним у повсякденному житті японців. Деякі японці навіть вважають дзарей болісним випробуванням для колін і талії. Попри це, дзарей залишається важливою частиною японської культури, особливо в більш традиційних заходах, таких як чайна церемонія, кендо та японські танці.

Як і стоячі поклони, дзарей, а також багато інших сфер японської культури, таких як ікебана та дизайн садів, можна класифікувати на три основні стилі, засновані на доктринах японської каліграфії: шін (真) — найформальніший стиль, ґьо (行) — проміжний стиль, та со (草) — найбільш повний стиль.

Сайкейрей (версія дзарей)

Сайкейрей є найбільш формальним та шанобливим з трьох типів дзарей. Починаючи з позиції сейдза, людина повинна опустити верхню частину тіла доти, доки її груди не притиснуться до колін. При цьому її руки повинні ковзати вперед уздовж стегон, доки вони не опиняться на підлозі приблизно за 7 см від колін. У кінцевому положенні її обличчя має бути приблизно на 5 см від підлоги. Долоні повинні лежати пласко на підлозі, утворюючи трикутник прямо під обличчям, а кінчики вказівних пальців злегка торкаються один одного. Для сайкейрей, як і у варіанті стоячи, важливо виділити достатній час у положенні поклону, перш ніж повернутися до початкової пози сейдза, щоб показати повну щирість та повагу. Вся процедура повинна тривати приблизно 10 секунд.

Фуцурей Фуцурей (普通礼; стиль ґьо) — найпоширеніший варіант дзарей у формальних ситуаціях та більшості традиційних заходів. Щоб виконати фуцурей, слід опустити верхню частину тіла, поки обличчя не опинятиметься приблизно на 30 см від підлоги. Тим часом руки повинні рухатися подібно до сайкейрей, знову утворюючи трикутник безпосередньо під обличчям у кінцевому положенні для поклону.

Сенрей Сенрей (浅礼; стиль со) — це найбільш неформальний тип дзарей у повсякденному житті, який використовується переважно як вітання в неформальних ситуаціях. Він характеризується відносно невеликим нахилом (приблизно 30°) верхньої частини тулуба. Під час опускання руки повинні природно ковзати вздовж стегон до колін. У положенні поклону, на відміну від двох інших типів, підлоги повинні торкатися лише кінчики пальців. Чоловіки зазвичай тримають руки перед кожним коліном, тоді як жінки складають руки разом по центру.

У різних видах діяльності

Кендо

Як і багато інших видів бойових мистецтв у Японії, кендо є яскравим прикладом втілення самурайських традицій. Слоган кендо «Починається з етикету і закінчується етикетом» (礼に始まり、礼に終わる) наочно демонструє важливість ввічливості в його практиці. Оджіґі є особливо важливим елементом у системі етикету кендо: під час турніру або тренування людина може вклонитися до вісімдесяти разів.

Перш за все, практики кендо кланяються щоразу, коли входять та виходять з будівлі, оскільки у практиці бойових мистецтв вона вважається священним місцем. Після прибуття учні кланяються своїм вчителям та старшим на знак вітання, починаючи з найвищого за рангом члена. На початку та в кінці матчу суперники кланяються один одному на знак взаємної поваги. Перед кожним тренуванням гравець спочатку кланяється шьомен (正面; напрямок до синтоїстського вівтаря або найважливішої особи), потім своїм учителям і, нарешті, своєму партнеру по тренуваннях. На турнірі гравці першого та останнього матчу зазвичай у першу чергу кланяються суддям.

Зазвичай формальний оджіґі, такий як кейрей або сайкейрей, необхідний при зверненні до людей вищого рангу, тоді як між суперниками типовий більш невимушений уклін близько 15°.  Коли потрібне виконання дзарей, гравці спочатку повинні стати на коліна в позицію сейдза. Заведено, що гравці стають на коліна, зігнувши спочатку ліві ноги, і встаючи, використовуючи праві ноги, що японською мовою зазвичай називається садзаукі (左座右起). Вважається, що ще з минулих часів це служить можливості якомога швидше витягнути катану у разі надзвичайних ситуацій, оскільки зазвичай її носять на лівій стороні тіла. З аналогічної причини права рука повинна трохи відставати від лівої, коли вона досягає кінцевого положення на підлозі.

Відвідування синтоїстських святилищ

Як і сама релігія, етикет молитви в синтоїзмі зазнав разючих змін протягом століть. У сучасній Японії віряни в синтоїстському храмі зазвичай дотримуються так званої процедури «Два поклони, два оплески, один уклін» (二礼二拍手一礼).