Джеймс Вілкінсон (; 24 березня 1757, округ Чарлз — 28 грудня 1825, Мехіко) — американський воєначальник, бригадний генерал армії США, політик і подвійний агент, який був пов'язаний з кількома скандалами та суперечками. Служив у Континентальній армії під час війни за незалежність США, але двічі був змушений піти у відставку. Двічі був старшим офіцером армії США, першим губернатором території Луїзіана в 1805 році і командував двома невдалими кампаніями на річці Святого Лаврентія під час війни 1812 року.

Біографія Джеймс Вілкінсон народився 24 березня 1757 року в родині Джозефа Вілкінсона та Алетеї (Хай) Вілкінсон. Місце народження Вілкінсона знаходилося приблизно за 5 км на північний схід від Бенедикта, округ Чарльз, штат Меріленд, на фермі на південь від Гантінг-Крік в окрузі Калверт. Його вивчення медицини в Пенсільванському університеті, яке фінансувала його бабуся, було перервано війною за незалежність США.

Влітку 1775 року Вілкінсон розпочав служби у підрозділі ополчення Меріленду. З вересня 1775 року по березень 1776 року він служив у Пенсильванському стрілецькому батальйоні Томпсона, коли його було призначено капітаном 3-го піхотного полку Нью-Гемпшира. Брав участь в облозі Бостона. Після британської евакуації з Бостона Вілкінсон вирушив з рештою Континентальної армії до Нью-Йорка, де отримав командування піхотною ротою у 3-му Нью-Гемпширському полку.

Відправлений до Канади як частина підкріплення для армії Бенедикта Арнольда, яка обложила Квебек, він прибув якраз вчасно, щоб стати свідком прибуття 8000 британських військ під командуванням генерала Джона Бергойна — що прискорило провал американського вторгнення в Канаду. Вілкінсон став помічником Арнольда безпосередньо перед остаточним відступом і вийшов з Канади на останньому човні з Арнольдом. У серпні 1776 року він залишив службу в Арнольда та став помічником генерала Гораціо Гейтса. Коли Гейтс відправив його до Конгресу з офіційними донесеннями про перемогу в битві при Саратозі в 1777 році, Вілкінсон змусив Континентальний Конгрес чекати, поки сам займався особистими справами. Коли він прибув, він прикрасив свою роль у перемозі та 6 листопада 1777 року був підвищений у звання бригадного генерала. Це стрімке підвищення обурило багатьох серед континентальних офіцерів, особливо тому, що плітки Вілкінсона, здавалося, вказували на те, що він був учасником Конвейської змови, заколоту з метою замінити Джорджа Вашингтона Гораціо Гейтсом на посаді головнокомандувача Континентальної армії. Гейтсу швидко набрид Вілкінсон і молодий офіцер був змушений піти у відставку в березні 1778 року. 29 липня 1779 року Конгрес призначив його генералом, відповідальним за речове постачання армії, але він пішов у відставку 27 березня 1781 року через «брак здатності до цієї роботи».

Після відставки з Континентальної армії, Вілкінсон неохоче став бригадним генералом у Пенсільванській міліції в 1782 році, а також членом зборів штату в 1783 році, згідно з бажанням Джорджа Вашингтона. Він переїхав до Кентуккі в 1784 році, і там активно брав участь у зусиллях щодо досягнення незалежності від Вірджинії. Напередодні сьомого з'їзду Кентуккі щодо відокремлення від Вірджинії в листопаді 1788 року Вілкінсон спробував оцінити підтримку Кентуккі у прагненні до об'єднання з Іспанією. Здатність Вілкінсона завойовувати прихильність людей своєю чарівністю та уявною щирістю призвела до обрання його головою комітету на з'їзді. Він виступав за те, щоб Кентуккі спочатку прагнув незалежності від Вірджинії, а потім розглядав можливість приєднання до Союзу штатів як другий крок. Для багатьох приєднання до Союзу було обумовлене переговорами Союзу з Іспанією щодо організації вільного судноплавства по річці Міссісіпі, спірним питанням, щодо якого багато хто сумнівався, що східні штати діятимуть відповідно.

Вілкінсон таємно отримував кошти з Іспанії протягом багатьох років.

У серпні 1791 року Вілкінсон очолив рейд, метою якого було відволікти увагу від просування загону генерала Артура Сент-Клера на північ. У бою при Кенапакомакуа Вілкінсон убив 9 членів племен Веа та Маямі та захопив у полон 34 індіанців Маямі, включаючи сина військового вождя Маямі Маленьку Черепашку. На той час, багато лідерів конфедерації розглядали умови миру, які вони могли б запропонувати Сполученим Штатам, але коли вони отримали звістку про рейд Вілкінсона, індіанські вожді почали готуватися до війни. Таким чином, рейд Вілкінсона мав протилежний запланованому ефект, об'єднавши племена проти Сент-Клера, а не відволікаючи їх. Жахлива поразка Сент-Клера відбулася невдовзі після цього.

Коли уряд США реорганізував армію в Легіон, президент Джордж Вашингтон зіткнувся з проблемою, кого призначити його командувачем. Двома головними кандидатами на цю посаду були Вілкінсон та Ентоні Вейн. Зрештою, керівники обрали Вейна через підозру Вілкінсона у зв'язках з іспанським урядом. Вілкінсон заздрив Вейну, але зберігав удавану повагу до генерала. Протягом усієї кампанії в Огайо Вілкінсон таємно намагався підірвати його авторитет. Вілкінсон писав анонімні негативні листи до місцевих газет про Вейна та роками писав негативні листи політикам у Вашингтоні. Зрештою, Вейн випробував повноцінну ненависть до Вілкінсона, отримавши інформацію від Генрі Нокса. У серпні 1794 року Вейн очолив Легіон у битві проти індіанців при Фоллен Тімберз. Битва стала значною перемогою для американців, проте Вілкінсон критикував дії Вейна під час битви, просто щоб розлютити його.

Вілкінсон подав офіційні скарги на Вейна та його рішення президенту Вашингтону. Дізнавшись про скарги на нього, Вейн вирішив розпочати розслідування історії Вілкінсона з іспанцями. Протягом усього цього часу Вілкінсон відновлював свій таємний союз з іспанським урядом (через губернатора Луїзіани Франсіско Луїса Ектора де Каронделе), попереджаючи їх про дії як американської, так і французької влади в Північній Америці. Коли іспанських кур'єрів, які перевозили платежі для Вілкінсона, перехопили, підозри Вейна підтвердилися, і він спробував віддати Вілкінсона під суд за його зраду. Однак у Вейна розвинулася виразка шлунка і він помер 15 грудня 1796 року; військового суду не було. Натомість Вілкінсон посів посаду старшого офіцера армії, яка тривала близько півтора року. Він продовжував передавати розвідувальні дані іспанцям в обмін на великі суми золота, але більшість його інформації мала невелику цінність.

У 1798 році Вілкінсона перевели на південний кордон. Під час Квазівійни між Францією та США наприкінці 1790-х років він посідав третє місце в армії США після Джорджа Вашингтона та Александера Гамільтона. Серед інших обов'язків, Гамільтон доручив Вілкінсону створити «Резервний корпус» американських військ у нижній долині річки Огайо, який мав би захопити нижню долину річки Міссісіпі та Новий Орлеан у разі війни з Францією та її союзником Іспанією.

З 15 червня 1800 року до 27 січня 1812 року Джеймс Вілкінсон вдруге перебував на посаді старшого офіцера армії, коли колишнього військового міністра Генрі Дірборна було підвищено до генерал-майора замість Вілкінсона.

30 квітня 1801 року Вілкінсон видав наказ про скасування всіх кос, які носили в армії з часів Революції. Цей наказ був дуже непопулярним як серед офіцерів, так і серед рядового складу, що призвело до кількох дезертирств та погроз звільнення. Один старший офіцер, підполковник Томас Батлер, зрештою був відданий військовому трибуналу в 1803 році за те, що не підстриг волосся. Ендрю Джексон, який «ненавидів Вілкінсона», підтримав справу Батлера та надіслав серію листів з цього питання Томасу Джефферсону, який зрештою відмовився втручатися.

Джеймс Вілкінсон командував американськими військами в Новому Орлеані, при цьому з серпня 1809 по травень 1810 померло 1113 його підлеглих (при тому що загальна чисельність армії США в той час становила 3000 осіб). У зв'язку з цим його знову віддали під суд, але знову виправдали.

У 1811 році Вілкінсон знову судили, цього разу за звинуваченням у тому, що він використовував своїх солдатів для «вибивання» боргів, але він знову був виправданий.

2 березня 1813 року Вілкінсону було присвоєно звання генерал-майора на час війни 1812 року з Британією, з якою Іспанія була союзницею. Вілкінсон відплив з Нового Орлеана до Мобілу у квітні 1813 року з військами чисельністю 600 осіб. Там він прийняв капітуляцію іспанського командувача, фактично запроваджуючи включення округу Мобіл до території Міссісіпі.

Потім його перевели на театр воєнних дій на річці Святого Лаврентія замість Генрі Дірборна. Вілкінсон брав участь у двох невдалих кампаніях (битві при Крайслерз-Фарм та другій битві при Лаколь-Міллс). Його звільнили з дійсної служби та віддали під військовий трибунал на початку 1815 року, але зрештою в черговий раз виправдали. Він був звільнений з армії 15 червня 1815 року.

Генерал Вілкінсон, можливо, не був компетентним командиром у звичайних операціях у битвах при Крайслерз-Фарм та Лаколь-Міллс, але він мав певне уявлення про партизанську тактику. Перед битвою під Блейденсбургом генерал Вілкінсон допоміг розробити стратегію використання сил, де переважали підрозділи ополчення, в ролі партизанських загонів проти майбутнього британського нападу на Капітолій. Вілкінсон та інші американські командири намагалися переконати американський уряд використовувати все ополчення в тактиці «атакуй та тікай», засідках та переслідуванні британських військ з флангів та тилу. Але президент Джеймс Медісон та Джеймс Монро не схвалили цей план. Медісон і Монро хотіли вести битву за стандартними правилами, розмістивши ополчення в лінійних оборонних формуваннях для лобового бою з британцями. Це призвело до остаточної катастрофи та поразки, оскільки британці легко розгромили американців під Блейденсбургом і спалили Капітолій.

Після звільнення з лав армії Після звільнення з лав армії Вілкінсон став плантатором у Луїзіані. У 1816 році Вілкінсон опублікував «Спогади мого часу» в останній спробі очистити своє ім'я. Ще раніше його було призначено посланцем до Мексики, де йшла війна за незалежність від Іспанії.

У 1822 році він увійшов до міністерської ради при мексиканському імператорові Аґустіні де Ітурбіде як радник. Незабаром він запропонував Ітурбіде розділити територію Техас навпіл і використовувати частину її як колонію для злочинців, що посилаються з Європи та Південної Америки. Він заявив, що готовий стати губернатором цієї неблагополучної частини Техасу і пропонував назвати її на честь імператора — «Ітурбіде».

Через постійне пияцтво у Вілкінсона почастішали напади подагри, і, щоб полегшити біль, йому порадили жувати, а потім і палити листя коки. Потім він почав вживати опіум. До 1823 Вілкінсон схуднув на 17 кг і став закінченим наркоманом. Він помер у Мехіко у 1825 році.

В 1898 після захоплення Пуерто-Ріко американці отримали доступ до архіву іспанської колоніальної адміністрації у Вест-Індії, де містилося листування за 1787—1804 роки з високопоставленим американським чиновником, який іменувався «агентом № 13». У 1908 році під час другої окупації Куби американцями з Гавани були вивезені іспанські архіви, в яких виявилося ще десять томів листування, до одного з них додався особистий щоденник Джеймса Вілкінсона, що охоплював період з 1788 по 1801 рік.

Див. також Вінфілд Скотт Ендрю Джексон Джейкоб Браун Джордж Роджерс Кларк Джефрі Емгерст, 1-ий барон Емгерст Вільям Гау, 5-й віконт Гау

Примітки Виноски

Джерела

Посилання

James Wilkinson James Wilkinson

Література Boatner, Mark M., III (1994). Encyclopedia of the American Revolution. Mechanicsburg, Pa.: Stackpole Books. ISBN 0811705781.

! colspan="3" style="background: #D2B48C;" | Командування військовими формуваннями (установами)США