Дипломатія другого спрямування — це практика використання недержавними суб’єктами способів вирішення конфліктів для зменшення агресивності, напруги, страху, що існують між групами в конфлікті.

Ці неурядові та неофіційні особи (фізичні особи, громадські організації та об'єднання, волонтерські програми тощо) проводять заходи для покращення комунікації та взаєморозуміння між громадянами, наприклад, через семінари, комунікативні тренінги та розмови.

Американський мирний активіст Джозеф В. Монтвілль, який і ввів поняття "дипломатії першого та другого спрямувань", вважає, що дипломатія першого спрямування передбачає офіційну урядову дипломатію між країнами, таку як переговори, що проводяться професійними дипломатами. Дипломатія другого спрямування стосується зусиль практиків та теоретиків щодо вирішення конфліктів. Ці зусилля передбачають покращення комунікації для подальшого кращого розуміння поглядів груп у конфлікті.

Історія та характеристика У 1981 році Джозеф В. Монтвіль, тодішній співробітник Державного департаменту США, у статті «Зовнішня політика за Фрейдом», опублікованій у журналі «Foreign Policy», увів поняття «дипломатія першого та другого спрямувань».

З часом дипломати та інші причетні особи усвідомили, що формальна офіційна взаємодія між урядами не обов'язково є найефективнішим методом забезпечення міжнародної співпраці або вирішення розбіжностей. Тоді з цього зародилася ідея докладання спеціальних зусиль, започаткування практики фахівців з вирішення конфліктів, які зазвичай працюють через неурядові організації (НУО) та університети. Друге спрямування дипломатії – це неофіційна, неструктурована комунікація. Вона має бути відкритою, часто альтруїстичною та стратегічно оптимістичною, а також заснованою на аналізі найкращих випадків. Основне сподівання виявляється в тому, що реальний або потенційний конфлікт можна вирішити або пом'якшити, звернувшись до спільних людських здатностей реагувати на добру волю та розважливість. Прикладами можуть виступати науковий та культурний обмін. Проблема, яку більшість лібералів не визнають, полягає в тому, що розважлива та альтруїстична взаємодія з іноземними країнами не може бути альтернативою традиційному першому спрямуванню дипломатії з його офіційним позиціюванням та прихованою загрозою застосування сили. Насправді ж обидва спрямування мають бути нерозривно пов'язані та застосовувані паралельно для досягнення кращого ефекту, вони потребують такого застосування з багатьох причин, і зокрема психологічних. Дж. Монтвілль стверджує, що в дипломатії другого спрямування є два основні процеси. Перший складається з проведення семінарів, спільних заходів, спрямованих на об'єднання членів груп у конфлікті для розвитку особистих стосунків, розуміння конфлікту з точки зору інших та розробки спільних стратегій для його вирішення. Другий процес включає роботу з напрямлення думок. Тут більш психологічне завдання, яке полягає у зменшенні відчуття ролі жертви у сторін та в потребі регуманізації (повторного набуття людських рис) образу супротивника, звісно, за можливості. Питання регуманізації тут виступає дуже важливим, оскільки, як показує історичний досвід, ворог майже завжди набуває рис, що межують із нелюдськими, і це може відбуватися як внаслідок безпосередніх дій противника, так і через пропаганду. Проте звісно, важливо враховувати контекст, об'єктивно оцінювати моральність діянь сторін, враховувати наявність чи відсутність об'єктивної сторони-жертви тощо.

Монтвілль також наголосив, що дипломатія другого спрямування в жодному разі не замінює дипломатію першого спрямування, а лише компенсує обмеження, що накладаються на лідерів та виконавців очікуваннями їхнього народу. Швидше, вона допомагає офіційним суб'єктам контролювати ситуацію з конфліктами та вирішувати їх, досліджуючи можливі рішення, представлених з точки зору громадськості, без вимог формальних переговорів. Крім того, термін «дипломатія першого з половиною спрямування» використовується деякими аналітиками для визначення ситуації, коли офіційні та неофіційні суб'єкти співпрацюють у вирішенні конфліктів. Найголовніше, що дипломатія другого спрямування покликана забезпечити місток або доповнити офіційні переговори першого спрямування.

Методи проведення цих заходів продовжують розвиватися, як і розуміння того, яких слід залучати осіб, тобто представників різних ролей та функцій у суспільстві й уряді. Монтвілль зазначає, що «немає жодних доказів того, що семінари, практики з вирішення конфліктів спрацювали б для головних політичних лідерів, можливо, тому, що вони занадто жорсткі або навіть несприйнятливі до процесу гуманізації». Джон Макдональд підтримує це припущення, але вважає, що це просто тому, що лідери застрягли в жорстких ролях і політично мають менше можливостей гнучкості, ніж особи, які більш віддалені від вищого ешелону влади.

У 1986 році Джон Макдональд та Даян Бендахмейн опублікували книгу «Вирішення конфліктів: дипломатія другого спрямування» (Conflict Resolution: Track Two Diplomacy), яка містить думки кількох фахівців першого та другого спрямування, що підтверджують необхідність для уряду підтримувати, заохочувати та співпрацювати з представниками дипломатії другого спрямування. Державний департамент США не дозволяв друкувати книгу протягом півтора року, оскільки департамент має сильну захисну позицію щодо своїх прав, спроможностей і повноважень здійснювати процес вирішування конфліктів. Книга була нарешті опублікована в 1987 році та стверджує, щоОфіційний урядовий апарат з питань аналізу міжнародних безпекових проблем та розробки зовнішньої політики повинен бути готовим підтримувати дипломатію другого спрямування та отримувати вигоду від неї. У рамках цього процесу урядові аналітики мають покращити свої спроможності для розуміння взаємозв'язку історії, суспільства, культури та психології. На спеціальному брифінгу для представників неурядових організацій заступник директора Державного департаменту США з політичних питань у Відділі в справах Іраку звернувся із проханням про допомогу до неурядових організацій (Пол Сатфін, 2004). Діючи за ініціативою держсекретаря Коліна Павелла, іракські аналітики Державного департаменту визнали свої труднощі у веденні діалогу, розвитку зв'язків на нижньому рівні та відбудові інфраструктури . Абсолютно не визнаючи, що Держдеп обмежений у своїх правах, спроможностях та повноваженнях щодо врегулювання конфліктів, вони визнали, що не можуть будувати відносини або витрачати гроші достатньо швидко, щоб вчасно відбудувати Ірак і заспокоїти іракців, і потребують допомоги для цього. Очевидно, це не було ідеальним випадком співпраці між неурядовими організаціями та Держдепартаментом, проте в тій ситуації попросити про допомогу було скоріше правильним рішенням.

«Подальше дослідження дипломатії другого спрямування» Дж. Макдональда було опубліковано в 1991 році як періодичний документ та як розділ у книзі «Час деескалації міжнародних конфліктів» (Kriesberg & Thorson, 1991). Крім цього, того ж року у статті «Стріла та оливкова гілка», яка була написана як стаття у сфері психодинаміки міжнародних відносин, Монтвілль додає третій процес до другого спрямування дипломатії. До двох попередніх процесів, тобто сприяння проведенню невеликих семінарів та впливу на громадську думку, як він стверджує, додався третій процес – кооперативний економічний розвиток. Хоча це і може здаватися несуттєвим для вирішення конфліктів, насправді значення в тому, що забезпечуються стимули, інституційна підтримка та безперервність політичних та психологічних процесів.

У 1996 році доктор Луїза Даймонд та Джон Макдональд опублікували працю «Багатостороння дипломатія: системний підхід до миру». Відтоді модель була більш глибоко розроблена, а початкове друге спрямування було розширене до дев'яти спрямувань: миротворчість через дипломатію, вирішення конфліктів, торгівля, особиста залученість, навчання, адвокація, релігія, фінансування, інформація.

Також деякі приклади успішного застосування процесу діалогу дипломатії другого спрямування:

Угоди в Осло 1993 року між Ізраїлем та Організацією визволення Палестини, які призвели до деяких значних проривів в ізраїльсько-палестинських відносинах. Контакти розпочалися як дипломатія другого спрямування з неофіційної ініціативи норвезького вченого, але на момент завершення перейшли до дипломатії першого спрямування, що завершилося рукостисканням між прем'єр-міністром Ізраїлю Іцхаком Рабіном та головою ОВП Ясіром Арафатом на галявині Білого дому. Інститут мультиспрямованої дипломатії (IMTD), заснований колишнім послом США Джоном В. Макдональдом, здійснював постійну співпрацю за програмою Track II ("друге спрямування") на Кіпрі з 1990-х до 2000-х років, навчаючи понад 2500 греків-кіпріотів та турків-кіпріотів методам вирішення конфліктів протягом восьми років. Після років співпраці за програмою заступник прем'єр-міністра турецько-кіпрської півночі відкрив перехід на Зеленій лінії, дозволивши кіпріотам з обох громад вільно пересуватися між частинами острова. Усталена єврейсько-палестинська діалогова група «Вітальня», яка розпочала свою роботу в 1992 році. З 2003 по 2007 рік вона співпрацювала з табором Тавонга, щоб об’єднати сотні дорослих та молоді з 50 різних міст Палестини та Ізраїлю для успішного спільного проживання та спілкування в палестинсько-єврейському сімейному миротворчому таборі — Осе Шалом — Санеа ас-Салам.

Див. також

Човникова дипломатія Задній канал: Мемуари американської дипломатії та аргументи на користь її оновлення

Загальні та цитовані посилання

Девідсон, В. Д., та Дж. В. Монтвіль, «Зовнішня політика за Фрейдом», Зовнішня політика, том 45, зима 1981–1982. Даймонд, Л. та Макдональд, Дж. (1991). Багатоколійна дипломатія: системний посібник та аналіз . Інститут миру Айови. Даймонд, Л., та Макдональд, Дж. В. (1996). Багатоколійна дипломатія: системний підхід до миру . Вест-Гартфорд, Коннектикут: Kumarian Press. Гелдер, М. (2006). Зустрівшись з ворогом, ставши другом . Інститут Бауу. ISBN 0-9721349-5-6 Гопін, М. (2009). Зробити Землю цілісною: мистецтво громадянської дипломатії в епоху релігійної войовничості . Видавництво Rowman & Littlefield. Кей, ДД (2007). Розмови з ворогом: другий напрямок дипломатії на Близькому Сході та в Південній Азії . Корпорація Rand. Макдональд, Дж. В. та Бендахмане, Д. Б. (ред.). (1987). Вирішення конфліктів: другий напрямок дипломатії . Інститут закордонної служби, Державний департамент США. Макдональд, Дж. В. (1991). «Подальше дослідження другого рівня дипломатії». Час деескалації міжнародних конфліктів, 201–220. Монтвіль, Дж. (1991). «Другий напрямок дипломатії: стріла та оливкова гілка». Психодинаміка міжнародних відносин, 2 . Монтвіль, Дж. В. (2006). «Друга дипломатія: робота над зціленням історії». Вайтхед, доктор медицини та міжнародні дослідження, 7, 15. Стоун, Д. (2011). «Мережа АСЕАН-ІДІЛ: інтерпретаційні спільноти, неформальна дипломатія та дискурси регіону». Мінерва, 49 (2), 241–262. Сатфін, П. (2004). Заступник директора з політичних питань, Управління у справах Іраку, Бюро у справах Близького Сходу, брифінг на тему: Перехід влади в Іраку. 29 липня 2004 р. Вашингтон, округ Колумбія: Державний департамент США. Хоманс, К. (2011). Дипломатія другого рівня: коротка історія . Зовнішня політика.

Зовнішні посилання

«Дипломатія другого рівня (громадянська)» у проекті бази знань «По той бік незграбності» Інститут багатосторонньої дипломатії Версія українською мовою була перекладена з оригінальної статті англійською мовою. Для оновлення інформації зверніться до англомовної версії