Доктрина «живого інструменту» () — метод , розроблений та застосовуваний Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) для тлумачення Європейської конвенції з прав людини у світлі умов сьогодення. Доктрина була вперше сформульована у справі «Тайрер проти Сполученого Королівства» (1978) і призвела як до ухвалення відмінних рішень з певних питань, так і до можливості оцінювати вплив нових технологій на права людини.

Походження та розвиток Доктрина живого інструменту використовувалася Європейським судом з прав людини від самого початку. Вперше її було артикульовано під час розгляду справи «Тайрер проти Сполученого Королівства» (1978). У справі Тайрера суд відхилив аргумент про те, що оскільки жителі Острова Мен схвалюють тілесні покарання за вироком суду, це не може вважатися порушенням статті 3 Європейської конвенції з прав людини. У рішенні зазначалося: «Суд також повинен нагадати, що Конвенція є живим інструментом, який, як слушно підкреслила Комісія, повинен тлумачитися у світлі умов сьогодення». Далі зазначалося, що вирок виноситься в контексті заборони тілесних покарань в інших європейських країнах.

Серед інших ранніх справ, які сприяли розвитку цієї доктрини — «Маркс проти Бельгії» (1979), у якій суд вирішив, що різне ставлення до позашлюбних дітей більше не є виправданим, і «» (1981), де суд постановив, що «порівняно з епохою, коли було ухвалено це законодавство, зараз існує краще розуміння і, як наслідок, підвищена толерантність до гомосексуальної поведінки тією мірою, що більше не вважається необхідним або доречним» криміналізувати гомосексуальність. За словами правознавця , ці справи мають спільну рису: коли до Суду потрапляє справа, що стосується морального питання, Суд відзначає важливість морального аспекту в державі-учасниці, але також бере до уваги розвиток подій в інших державах Ради Європи. Здебільшого це призводило до визнання порушення прав, гарантованих Конвенцією.

У справі «Маматкулов і Аскаров проти Туреччини» (2005) суд заявив, що він «підтримує індивідуальні права як практичні та ефективні, а не теоретичні та ілюзорні гарантії». У рішенні у справі «Демір і Байкара проти Туреччини» (2008) зазначалося, що доктрина живого інструменту, окрім урахування умов сьогодення, також означає тлумачення «відповідно до розвитку міжнародного права, щоб відображати дедалі вищі стандарти, які вимагаються у сфері захисту прав людини».

Наслідки застосування Оскільки доктрина живого інструменту ставить на перше місце наявність європейського консенсусу щодо певного тлумачення зобов'язань за Конвенцією, вона тісно пов'язана з такими концепціями тлумачення Конвенції, як автономні концепції та свобода розсуду. У випадках, коли Суд не знаходив європейського консенсусу з певного питання, як-от у справі «Шеффілд і Горшем проти Сполученого Королівства» (1998) щодо хірургічної корекції статі, ймовірність визнання порушення була набагато нижчою, оскільки вважалося, що держава має широку свободу розсуду в тому, як вирішувати це питання. На початку 2000-х років Суд зменшив свою залежність від європейського консенсусу і почав вважати тенденцію в законодавстві держав-членів достатньою підставою для визнання того, що умови сьогодення змінилися стосовно певного питання відповідно до доктрини живого інструменту.

Сфери, в яких, на думку суду, сучасні умови еволюціонували, включають гендерну рівність, екологічне регулювання та . Лецас також відзначає зміни в тому, як Суд ставиться до богохульства, сексуальних консультацій для підлітків та . Суд почав приділяти більше уваги різному ставленню, що базується виключно на етнічній приналежності, статі, релігії або сексуальній орієнтації, яке тепер з більшою ймовірністю визначається як невиправдана дискримінація. Крім того, з поширенням альтернативних форм сімейних відносин, суд розширив своє визначення сім'ї за статтею 8, наприклад, на одностатеві пари, як у справі «Оліарі та інші проти Італії» (2015). Завдяки доктрині живого інструменту Суд зміг ухвалювати рішення щодо впливу на права людини технологій, яких не існувало на момент розробки Конвенції, зокрема з таких питань, як біотехнології, свобода інтернету, особисті дані, масове стеження та сурогатне материнство.

Сприйняття Прихильники доктрини зазначають, що сам договір не забороняє розширене та/або еволютивне тлумачення закріплених у ньому прав. Штефан Тіль стверджує, що доктрина живого інструменту дозволена як Конвенцією, так і відповідним міжнародним правом. Бельгійський суддя зазначив у своїй промові, що доктрина живого інструменту є «троянським конем судового активізму, який дає страсбурзьким суддям свободу знаходити те, що вони хочуть знайти, в прогалинах прав, гарантованих Конвенцією». Інші критики стверджують, що держави-учасниці повинні бути зв'язані лише тими початковими зобов'язаннями, як вони розумілися у 1950 році.

Соня Гровер стверджує, що наполягання на та/або консервативному розумінні прав за Конвенцією також можна вважати формою судового активізму, який відмовляє особам у повному здійсненні їхніх прав. На думку Лецаса, доктрина живого інструменту не є активістською, оскільки «договірні держави надали Суду юрисдикцію захищати ті права людини, які люди насправді мають, а не ті права, які, на думку національних органів влади чи громадської думки, люди мають мати». Відповідно, Суд не повинен надавати перевагам більшості на всій території Ради Європи більшої ваги, ніж у межах окремої держави, і цілком обґрунтовано підвищує поріг захисту прав людини, незважаючи на критику, яку викликають деякі його рішення.

Інше використання Доктрина живого інструменту також використовується Комітетом з прав людини ООН і пропонується до застосування щодо Хартії основних прав Європейського Союзу.

Див. також Жива конституція — подібна доктрина в конституційному праві США

Примітки

Додаткова література

Посилання Офіційний діалог від 31 січня 2020 року: Європейська конвенція з прав людини: живий інструмент у свої 70