Ескі́-Кєрмє́н () — середньовічне місто-фортеця у південно-західній частині Кримського півострова. Ойконім перекладається з кримськотатарської мови як «стара фортеця». Проте нині вже відома і справжня назва городища — «Кут» (пізніше «Кут-Елі»), що перекладається як «Місто готів» («Готська фортеця»). На думку дослідників, цей ойконім свідчить про те, що на рубежі Античності та Середньовіччя в околицях городища мешкали готські воїни (союзники Візантійської імперії) та члени їхніх родин.
Городище Ескі-Кермен перебуває у Внутрішнїй гряді Кримських гір, на витягнутому з півночі на південь столоподібному гірському плато близько 1000 м завдовжки, та до 170 м завширшки, обмеженому урвищами 20-30 м висоти. Висота городища над рівнем моря — до 400 м. Територія міста займала площу 8,5 га. Ескі-Кермен розташований за 12 км на південь від Бахчисараю та за 5 км на північний захід від руїн середньовічного міста Мангуп-Кале. Маршрути до нього йдуть від сіл Холмівка, Залісне, Тернівка, Красний Мак, до яких можна дістатися рейсовим автобусом з Бахчисараю. Наразі Ескі-Кермен є одним з найвідвідуваніших (після Чуфут-Кале) так званих «печерних міст» Криму.
Назва З XVI ст. місцевість північніше Ескі-Кермена називалася Черкес-Кермен — за назвою селища, розташованого неподалік. «Старою фортецею» городище було вперше названо у 1578 р. Польський дипломат Мартін Броневський під час перебування на півострові зазначив у своїх подорожніх нотатках, що «ані турки, ані татари, ані навіть самі греки» не знають достеменної назви порослого лісом зруйнованого укріплення.Мартин Броневский. Описание Крыма / подгот. републ. текста М. Мачинской; предисл. и коммент. А. Герцена // Историческое наследие Крыма. Симферополь, 2005. № 10. С. 344. Натомість, первісна назва фортеці відома з листа хозарського царя Йосифа Хасдаї-ібн-Шапруту у X ст. — «Кут», — та була записана Ш. Монтандоном у процесі спілкування з місцевими жителями на початку XIX ст. — «Кут-Елі». Дослівно ойконім перекладається як «Місцевість (місто / укріплення), населена готами», а точніше, «Готська фортеця».
Історія
Поселення було збудоване в середині — другій половині VI ст., до вторгнення тюрків до володінь Візантії в Криму як укріплення для аланів і готів, що мешкали у прилеглих околицях і були федератами (союзниками) Візантійської імперії, та осередок торгівлі, ремесла й сільського господарства. Призначенням укріплення також міг бути захист шляхів до тодішнього форпосту імперії, головного політичного, економічного, релігійного центру та найбільшого порту південно-західного Криму — Херсонеса Таврійського: за припущеннями Є. В. Веймарна, головний суходільний шлях до нього від Північного Причорномор'я та степової частини Криму пролягав ще за античних часів, і поселення на пласкій верхівці гори спочатку виникло як природній притулок або як один з пунктів нічних зупинок караванів. Надалі він був перетворений на потужне укріплення, можливо, за допомогою Візантії. Втім, деякі будівельні прийоми, використані під час створення системи оборони, притаманні не візантійським, а характерним місцевим традиціям, наявним у давніх спорудах таврів. Відтак поєднання цих традицій з прийомами візантійської фортифікації може свідчити про спільність інтересів місцевого населення та Візантії в обороні від кочовиків. Від свого початку історія міста на плато Ескі-Кермен була тісно пов'язана з Херсонесом: зокрема, сюди постійно ввозилися вироби херсонеських ремісників — наприклад, будівельна кераміка.
У VI—VII ст. Ескі-Кермен був міцною оборонною фортецею, здатною протистояти суперникові, що мав усю потугу тогочасної військової техніки. Також він був важливим політичним, військовим і адміністративно-економічним осередком у південно-західному Криму за часів панування готів, Хозарського каганату та Візантійської імперії. У 787 р. місто було захоплене хозарами, що зруйнували стіни й вежі цитаделі, яка після цього втратила своє оборонне значення. За припущеннями, Ескі-Кермен був одним з осередків придушеного хозарами повстання під проводом єпископа Іоана Готського.
Імовірно, Ескі-Кермен перебував під владою хозарів з кінця VIII до середини IX ст. і становив собою малолюдний відкритий населений пункт на візантійсько-хозарському прикордонні. Тогочасна історія міста маловідома. З середини X ст., після вигнання хозарів з південно-західного Криму та його входження до складу феми (військово-адміністративного округу) Кліматів з осередком у Херсонесі, починається поступове розростання міста і зростання його значення. Тогочасні написи виконані вже не готською, а грецькою мовою. Найбільший розквіт припадав на XII та XIII ст., коли місто увійшло до князівства Феодоро, кількість його мешканців сягнула 2500-3000 осіб. На той час Ескі-Кермен був повноцінним середньовічним містом.
На території міста перебував правлячий єпископ місцевості, про що свідчать залишки кафедри у храмі біля центральних воріт. У XI ст. була відбудована базиліка розмірами 24×13 м в центральній частині плато, споруджена (на думку Ф.І Шмідта — будівничими з Сирії) без підвалин, просто на скелі, не раніше VIII ст. поруч із торгівельною площею і, ймовірно, зруйнована, хозарами наприкінці VIII ст. До базиліки від головної брами вела вирубана у скелі головна вулиця завширшки до 4,8 м; загалом до центру сходилися всі вулиці міста. Існування базиліки також підводить до припущення, що Ескі-Кермен і був містом Дорос — першою столицею Кримської Готії та осередком Готської єпархії, що невдовзі були перенесені на Мангуп. Вважається, що базиліка спочатку мала одну апсиду, а з кінця XI ст. їх стало три; у XIII—XIV ст. до північної стіни було прибудовано каплицю, стіни якої були розписані фресками, а довкола розташовувалися гробниці та усипальні.
Ескі-Кермен був великим осередком ремесла й торгівлі, проте основою його економіки було сільське господарство — виноградарство, городництво, садівництво. В околицях міста були знайдені залишки зрошувальної системи, сліди терасованих ділянок зі здичавілими виноградними лозами, які роками вивчали співробітники Кримського сільськогосподарського інституту, прагнучи відновити столітні сорти винограду; деякі з них вже використовуються в якості селекційного матеріалу для виведення нових сортів.
Остаточно місто було зруйноване в 1299 р. військами монголів під проводом золотоординського беклярбека Ногая, після чого вже не змогло до кінця відновити своє колишнє значення. За переказами, набіг був помстою чиновника за вбитого в Криму нащадка, що прибув на півострів збирати данину. Вважається, що саме тоді всі досліджені садиби міста загинули у вогні, а саме місто остаточно знелюднілоРепников Н. И. Эски-Кермен в свете археологических разведок 1928—1929 гг. // Известия Государственной академии истории материальной культуры. 1932. Вып. 12. С. 150.; за іншою гіпотезою, останні мешканці залишили згарища в XV ст.Эрнст Н. Л. Эски-Кермен и пещерные города Крыма // Известия Таврического общества истории, археологии и этнографии. Симферополь, 1929. № 3. С. 41 У 1347 р. містом прокотилася епідемія чуми. Наприкінці XIV ст. монгольська армія під проводом темника Золотої Орди Едігея знищила відбудовані укріплення й остаточно розорила місто, яке після цього вже не відновлювалося.Айбабин А. И. Основные этапы истории городища Эски-Кермен // МАИЭТ. 1991. Вып. 2. С. 49. В його околицях, між Киз-Куле та північним завершенням Ескі-Кермена, залишилося невелике поселення Черкес-Кермен (у 1944 р. перейменоване на Кріпке), яке проіснувало з пізньоантичного періоду до 1977 р.
Особливості розташування та архітектури
Побутує хибна думка, що мешканці Ескі-Кермена масово жили в печерах (однак не виключено, що деякі з них були пристосовані під житло). У місті споруджувалися кам'яні двоповерхові садиби площею у 150—200 м² з черепичними дахами та високими кам'яними парканами; перший поверх будувався з каменю і призначався для господарчих потреб, а на другому, спорудженому з дерева, були помешкання. За підрахунками, кількість садиб становила близько 600. Південна частина плато до кінця XII ст. була забудована прямокутними кварталами з 1-4 садиб, поділеними вулицями близько 2 м завширшки; квартали розташовувались обабіч головної та паралельної до неї вулиць, між кварталами під прямим кутом до головної вулиці йшли вужчі провулки.
З пологого південно-західного боку до головної брами, пробитої в масиві скелі, вів кам'янистий колісний шлях майже 2,5 м завширшки. Від дороги збереглися три марші. На повороті до брами в дорозі було влаштовано своєрідний контрольний пункт — виступаючу прямокутну брилу, переїхати через яку можна було лише спеціальними містками з дозволу варти. У давнину безпосередньо над брамою височіло камінне склепіння. Зі східного, західного та північного боків пролягали пішохідні стежки з «хвіртками» — вузькими щілинами у скелях. Масив гори складений нумулітовими вапняками: завдяки цій особливості та під впливом вод давнього моря вздовж урвища Ескі-Кермена утворилася безліч окремих скель, що відійшли від основного плато. Творці штучних печер використали це явище природи й вирубали по схилах цих скель бойові каземати, притаманні лише цій фортеці; згодом ці печерні комплекси використовувалися в господарських, житлових і культових цілях. Головний хід до цитаделі пролягав шляхом, прорубаним у скельному масиві, з кількома поворотами вздовж комплексу печерних казематів. Останні становили собою камери-бійниці, що підіймалися над дорогою й забезпечували військовий контроль над шляхом. Біля головних воріт розташований печерний храм склепінчастої форми, колони якого забезпечують функцію підтримання покрівлі.
Східним боком плато Ескі-Кермена пролягає балка Текме-Таш («Поставлений камінь»). З вузької північної ущелини східною балкою пролягав давній шлях до південної околиці міста. На захід від городища розташована балка Джурла («Стрімка»); над нею паралельно до Ескі-Кермена тягнеться узвишшя Тапшан. На півночі плато закінчується гострим мисом Киз-Куле-Бурун, де у XIV—XV ст. була розташована фортеця, від якої після пожежі збереглася лише брамна вежа, що дістала назву Киз-Куле (Дівоча вежа). Попереду неї був неглибокий рівчак, який переїздили перекидним мостом, до якого з півдня вела дорога, вирубана, як і рівчак, у скелі. За периметром плато у вапняковому масиві були споруджені численні фортифікаційні камери, які доповнювалися на окремих ділянках фортечними мурами. Більшість військових казематів мали вхідну частину, вирубані бійниці для стрільби та вивалу каміння; підтримувалися масивним опорним стовпом у центрі камери. Деякі з них поєднувалися один з одним спорудженими в скелі підземними ходами або поверхневими сходами. Обік кожного фортифікаційного вузла розташовувалися зернові ями, так само вирубані в гірському масиві. Після руйнування укріплень хозарами зернові ями були розширені й перетворені на камери для господарчих потреб.
На північній околиці плато окремою групою стоять кілька скельних брил, з вершин яких відкривається величний вид на весь район передгір'я, підступи до городища та балки, що огинають його. Тут розташовувалася одна з ділянок оборони — північний вартовий комплекс, у якому поєднані підземні та поверхневі споруди. На недоступну круту скелю зі сторожовою вежею вів широкий тунель із вирубаними у вапняковому масиві сходами; вхід був прихований у порослій чагарником розколині між двох брил. Сходи складалися з двох маршів і починалися дверима, що відчинялися всередину та зачинялися широким засувом. Праворуч від нижнього маршу сходів були вирубані невеликі печери з амбразурами та бійницями. Посередині верхнього маршу — вхід до просторої печери відпочинку вартових, у підлозі якої влаштовано глибоку ємність для води. На майданчику скелі збереглися вирубки та отвори під стояки парапетів і навіси: на цьому місці чергувала міська варта.