Всеукраї́нський центрáльний виконáвчий комітéт (ВУЦВК) — найвищий законодавчий, розпорядчий, виконавчий та контролюючий орган державної влади Української СРР у період між Всеукраїнськими з'їздами рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Діяв з 1917 по 1938 рік.

Головами ВУЦВК у різні роки були Юхим Медведєв, Володимир Затонський і Григорій Петровський.Всеукраїнський центральний виконавчий комітет //

Упродовж існування Комітету його повна назва, законодавчий статус, повноваження, структура та чисельний склад неодноразово змінювалися.

Назва У різні періоди Комітет мав наступні назви:

1917—1918 роки — Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України;Варгатюк П. Л. Перший голова Президії ЦВК рад України Ю. Г. Медведєв: сторінки біографії // Український історичний журнал. — 1989. — № 5 (338). — травень. — С. 88—96. 1919—1935 роки — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК);Є. П. Шаталіна. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет // 1935—1938 роки — Центральний виконавчий комітет (ЦВК) УСРР (з 1937 року — УРСР).

Історія

ЦВК Рад України (1917—1918)

Між першим та другим зʼїздами Рад (грудень 1917—березень 1918)

року більшовики провели у Харкові Всеукраїнський зʼїзд рад на противагу зʼїзду, що напередодні відбувся у Києві і підтримав Центральну Раду. Зʼїзд проголосив Україну республікою Рад, заявив про її федеративний звʼязок з Радянською Росією, а також утворив новий орган влади — Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України. На зʼїзді було визначено, що ЦВК складатиметься з 61 осіб, але на самому зʼїзді, у звʼязку з недостатнім представництвом селян, було обрано лише 41 члена, серед яких було 35 більшовиків, 4 лівих есера, та по одному від меншовиків-інтернаціоналістів та лівих українських соціал-демократів. Водночас строки скликання, порядок роботи, структура чи повноваження ЦВК зʼїздом визначені не були.

розпочалися щоденні засідання ЦВК Рад України. На першому засіданні було опрацьовано і схвалено текст телеграми Раді Народних Комісарів Радянської Росії, у якій декларувалося, що ЦВК приймає на себе повноту влади в Україні. На другому засіданні ЦВК визнав за необхідне утворити радянський уряд України під назвою Народний Секретаріат Української Робітничо-Селянської Республіки, а членів уряду іменувати народними секретарями. Тоді ж ЦВК розробив і наступного дня опублікував маніфест «До всіх робітників, селян і солдатів України!», яким зокрема повідомляв про взяття на себе влади замість Центральної Ради і закликав робітників, солдатів та селян до повсюдного встановлення влади рад в Україні.

На третьому і четвертому засіданнях і було створено Президію ЦВК Рад України з пʼяти осіб: Головою Президії було обрано лівого українського соціал-демократа Ю. Г. Медведєва, заступниками — М. В. Артаманова, П. В. Решетька і С. В. Шелудька, секретарем — М. С. Данилевського (усі окрім Медведєва — більшовики). Тоді ж було визначено, що Народний Секретаріат має складатися з 12 секретарів і керуючого справами Секретаріату, а також був сформований персональний склад 10 секретарств, який затвердили .

Надалі ЦВК та його Президія постійно займалися кадровими справами Народного Секретаріату, заповнюючи вакансії керівників секретарств та членів їх колегій, або переміщуючи їх за необхідності.

20–22 січня 1918 року у Харкові була проведена конференція Рад селянських депутатів, де було підтримано всі рішення Першого зʼїзду та дообрано 20 членів ЦВК, з яких 10 — від більшовиків. У лютому 1918 року Катеринославський губернський селянський зʼїзд делегував до ЦВК 8 своїх представників, а у березні представників також делегували: виконком Київської Ради — 10 осіб, Полтавська міськрада — 5 осіб, Полтавський губвиконком — 14 осіб, тож чисельність ЦВК зросла до 98у джерелі вказано 100, однак підрахунок дає 98 осіб. Також у цей період відбулося розширення Президії: у січні 1918 року — до 7 осіб, а у березні 1918 року — до 9 осіб (голова, 4 заступники і 4 секретарі).

Компетенція ЦВК у цей період визначалася не правовими актами, а практикою державного будівництва та поточною ситуацією, тож постійно змінювалась. Як верховна державна влада в Україні між З'їздами рад, ЦВК виконував одночасно функції законодавчого, виконавчого, розпорядчого та контролюючого характеру. Комітет займався питаннями державних зв'язків і відносин з Радянською Росією, визначення основ зовнішньої політики та міжнародних відносин, скасування нормативних актів царської влади і Центральної Ради, військового будівництва, організації робітничого контролю, діяльності місцевих рад тощо. Також ЦВК займався підготовкою чергового Зʼїзду рад, визначав норми представництва на зʼїзди рад, терміни їх скликання та порядок денний, місця перебування державних органів, а також керував засобами масової інформації. ЦВК займався внутрішньо-організаційними питаннями: обирав Президію, вирішував питання щодо власних відділів, комісій та інших структурних підрозділів.

У структурі ЦВК окрім Президії діяли відділи — секретаріат, агітаційний відділ (для пропаганди рішень та діяльності ЦВК), відділ звʼязку (для контактів з місцевими радами), технічно-господарський відділ, з січня 1918 року — військовий відділ. Також роль відділів ЦВК виконували народні секретарства.

Формою актів ЦВК у цей період були декрети, маніфести, відозви, телеграми, постанови, повідомлення, звернення, заклики, накази тощо. «Законів» тоді ЦВК не ухвалював.

3 березня 1918 року Росія уклала з Центральними державами Берестейський мирний договір, яким відмовлялася від території України. Це стало найболючішою проблемою для ЦВК Рад України, який після тривалих дискусій все ж уповноважив українську делегацію на IV Всеросійський з'їзд Рад ратифікувати цей договір.

Засідання Відбулося трохи більше 10 засідань. 26 грудня 1917 27 грудня 1917 28 грудня 1917 30 грудня 1917 4 березня 1918 Повідомлення про обрання головою Народного Секретаріату М.Скрипника та призначення на відповідні посади Народних Секретарів 7 березня 1918 Декларація Центрального Виконавчого Комітету Рад України 15 березня 1918

Після другого зʼїзду Рад (березень—квітень 1918) 17–19 березня 1918 року у місті Катеринослав (нині Дніпро) відбувся другий Всеукраїнський зʼїзд рад. Зʼїзд відбувався в екстремальних умовах німецько-австрійської окупації України, і на підтримку Берестейського договору, офіційно проголосив незалежність Радянської України від Росії. Також зʼїзд визначив нові підходи до формування складу ЦВК Рад — цього разу був встановлений тільки його кількісний склад — 102 особи і представництво — 47 більшовиків, 49 російських та українських есерів, 5 лівих українських соціал-демократів та 1 член Польської соціалістичної партії (лівиці). Партійні ж фракції мали визначати своїх представників до ЦВК та могли їх міняти. Головою ЦВК було обрано більшовика В. Затонського.

Після другого зʼїзду в апараті ЦВК було утворено додаткові відділи: контрольний, видавничий, адміністративний у складі фінансового та господарського секторів, канцелярії, архіву та бібліотеки, а також касаційний відділ для розгляду скарг на вироки революційних трибуналів, так додаючи функцію судової влади до повноважень ЦВК. У великих промислових центрах також стали утворюватися представництва ЦВК. Також у цей період ЦВК став більше приділяти уваги боротьбі проти інтервенції та контрреволюції, визначенню основ соціалістичного народного господарства, трудовим та військовим мобілізаціям тощо, однак у центрі його уваги залишалося формування Народного секретаріату.

На початку 1918 року ЦВК, як і Центральна Рада, часто міняв місце свого розташування — Харків, Київ, Полтава, Катеринослав, Таганрог. Через це, а також через труднощі воєнного часу і перебування багатьох членів ЦВК на фронтах 30 березня ЦВК ухвалив обрати Бюро з 21 члена з постійним мешканням у Таганрозі. Бюро могло приймати будь-які рішення, які потім мали затверджуватися на пленумах ЦВК, що мали скликатися щомісяця.

Комітет створювався як постійно діючий вищий орган державної влади, але у цей період він працював неритмічно. Між 1-м та 2-м зʼїздами Рад відбулось трохи більше десяти засідань, з них половина — у грудні 1917 року, а у січні—квітні 1918 року Комітет збирався від випадку до випадку.

До кінця квітня 1918 року уся територія України була зайнята німецько-австрійськими військами на прохання Центральної Ради. 19 квітня відбулося останнє засідання ЦВК Рад у Таганрозі, після чого він не скликався майже рік. На засіданні було вирішено, що члени ЦВК мають виїхати для роботи на окуповану територію, а з частини Президії ЦВК та Народного секретаріату було утворено Повстанбюро на чолі з Миколою Скрипником для боротьби проти німецької окупації. У липні 1918 року на зміну Повстанбюро було утворено інший надзвичайний орган — Центральний військово-революційний комітет. У березні 1919 року ЦВК Рад України офіційно склав повноваження перед Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом Рад (ВУЦВК Рад).

Засідання 30 березня 1918 19 квітня 1918

ВУЦВК (з 1919) Відповідно до Конституцій УСРР 1919 і 1929 років ВУЦВК обирався Всеукраїнським з'їздом рад і був відповідальний перед ним. ВУЦВК здійснював загальне керівництво державою, господарським та культурним будівництвом. Він мав право зупиняти чинність, скасовувати і змінювати акти всіх нижчих органів влади та управління. ВУЦВК обирав Президію ВУЦВК та утворював Раду народних комісарів УСРР. Робота ВУЦВК контролювалася і спрямовувалася КП(б)У.

Формою діяльності ВУЦВК були сесії. У період між ними функції найвищого органу держ. влади в Україні виконувала Президія ВУЦВК. Сесії ВУЦВК скликалися Президією: чергові — не рідше 3 разів на рік; надзвичайні — з ініціативи Президії ВУЦВК або за поданням Раднаркому УСРР чи на вимогу не менш як третини членів ВУЦВК. Питання на розгляд ВУЦВК могли вносити його Президія, Раднарком, а також окремі члени ВУЦВК.

27 березня 1921 року надзвичайна сесія ВУЦВК запровадила в Україні нову економічну політику.

21 лютого 1938 року ЦВК УРСР затвердив «Положення про вибори до Верховної Ради УРСР».

ВУЦВК припинив свою діяльність 1938 року у зв'язку з обранням на підставі Конституції УРСР 1937 року нового найвищого органу державної влади в республіці — Верховної Ради УРСР.

Засідання 14 березня 1919

Спосіб формування та склад Робота Всеукраїнських з'їздів рад закінчувалася виборами ВУЦВК. Кожний зʼїзд визначав кількісний і персональний склад ВУЦВК. +Кількісний склад ВУЦВК за скликаннямиСкликанняЗʼїзд, який обравЧлени ВУЦВККандидати в члени1-ше (1917—1918)1-й (грудень 1917)41–98—2-е (1918—1919)2-й (березень 1918)102—3-тє (1919—1920)3-й (березень 1919)99Згідно Енциклопедії історії України, 3-й зʼїзд обрав 89 членів і 22 кандидати у члени ВУЦВК274-те (1920—1921)4-й (травень 1920)82445-те (1921)5-й (лютий-березень 1921)155556-те (1921—1922)6-й (грудень 1921)198627-ме (1922—1924)7-й (грудень 1922)200508-ме (1924—1925)8-й (січень 1924)251829-те (1925—1927)9-й (травень 1925)300Згідно Енциклопедії історії України, 9-й зʼїзд обрав 315 членів і 110 кандидатів у члени ВУЦВК9110-те (1927—1929)10-й (квітень 1927)3039211-те (1929—1931)11-й (травень 1929)31511012-те (1931—1935)12-й (лютий-березень 1931)427—13-те (1935—1938)13-й (січень 1935)366— З 1-го до 13-го зʼїзду кількісний склад ВУЦВК зріс у 9 разів. На 12-му зʼїзді до ВУЦВК було обрано понад третину делегатів.

Обраний 4-м з’їздом ВУЦВК перейшов на сесійний порядок роботи, що свідчило про зростання його ролі в політичному житті радянської України.

Петровський та секретар ВУЦВК А. Бутенко називали ВУЦВК «нашим робітничим парламентом» та «нашим українським Радянським Парламентом» відповідно, однак більшість його членів становили партійні та радянські чиновники центрального і губернського рівня (60%), члени ЦК КП(б)У і його Політбюро, члени уряду, губернських (пізніше — окружних, потім — обласних і районних) виконкомів. Близкько 70% складу ВУЦВК були членами більшовицької партії, які обʼєднувались в комуністичну фракцію, якій керівні партійні органи доручали скеровувати роботу ВУЦВК.

Президія ВУЦВК