Радикалізм (, від — «коріння») — духовна настанова та спосіб мислення, наслідком якого є рішуча дія, що послідовно і прямолінійно прямує до наміченої мети, відкидаючи будь-який компроміс. Радикалізм проявляється в різних сферах: політиці, філософії, етиці, релігії, тощо, як напрям, який повністю не погоджується з панівними поглядами.
Радикалізм (від французького radical) — політичний рух, що представляв лівий фланг лібералізму між кінцем 18-го та початком 20-го століття. Певні аспекти цього руху були попередниками широкого кола сучасних рухів, починаючи від laissez-faireG M Trevelyan, British History in the Nineteenth Century (London 1922) p. 183 до соціального лібералізму, соціал-демократії, громадянського лібертаріанства та сучасного прогресивізму.Paul McLaughlin, P. McLaughlin, ed. (2012). Radicalism: A Philosophical Study. Palgrave Macmillan. Цю ідеологію зазвичай називають «радикалізмом», але іноді її називають радикальним лібералізмомJonathan Riley, ed. (2000). Mill's Radical Liberalism: An Essay in Retrieval. Routledge. ISBN 9780415189095. або класичним радикалізмомNails Grene; Marjorie Grene; Debra Nails, eds. (1986). Spinoza and the Sciences. Springer Science & Business Media. p. 162. ISBN 9789027719768. , щоб відрізнити її від радикальної політики. Його найдавніші початки можна знайти під час Англійської громадянської війни з левеллерами, а пізніше з радикальними вігами.
У політиці радикалізм це кожний напрям, який прагне ґрунтовних змін тих чи інших державних або суспільних відносин, як правило, вважаючи крайні засоби за головні, а рішучі зміни — за кінцеві. Є радикалізм комуністичний (крайньо «ліві» течії та рухи) і націоналістичний (крайньо «праві»). Значення слова «радикалізм» впродовж історії змінювалося.
Протягом 19-го століття у Великій Британії, континентальній Європі та Латинській Америці термін «радикальний» став позначати прогресивну ліберальну ідеологію, натхненну Французькою революцією. Радикалізм набув помітного поширення в 1830-х роках у Великій Британії з чартистами та в Бельгії з Революцією 1830 року, а потім по всій Європі в 1840-х–1850-х роках під час Революцій 1848 року. На відміну від соціального консерватизму існуючої ліберальної політики, радикалізм шукав політичної підтримки для радикальної реформи виборчої системи з метою розширення виборчого права. Він також був пов'язаний з різноманітними ідеологіями та політиками, такими як лібералізм, ліва політика, пряма демократія, республіканізм, модернізм, атеїзм, секуляризм, антимілітаризм, громадянський націоналізм, раціоналізм, перерозподіл багатства та власності, а також свобода преси.
У Франції 19-го століття радикалізм спочатку був крайнім лівим напрямком того часу, на відміну від соціально-консервативного лібералізму поміркованих республіканців та орлеанських монархістів, а також антипарламентаризму легітимістів та бонапартистів. До кінця століття радикали не були організовані як єдина політична партія, але вони радше стали значною силою в парламенті. У 1901 році вони консолідували свої зусилля, створивши першу в країні велику позапарламентську політичну партію — Республіканську, Радикальну та Радикально-соціалістичну партію, яка стала провідною партією уряду протягом другої половини Французької Третьої республіки (до 1940 року). Успіх французьких радикалів спонукав радикалів в інших країнах організовуватися у офіційні партії наприкінці 19-го та на початку 20-го століття. Радикали обіймали значні політичні посади в Аргентині (Радикальний громадянський союз), Болгарії (Радикально-демократична партія), Данії (Radikale Venstre), Німеччині (Прогресивна народна партія та Німецька демократична партія), Греції (Нова партія та Ліберальна партія), Італії (Республіканська партія, Радикальна партія, Соціал-демократія та Демократична ліберальна партія), Нідерландах (Радикальна ліга та Вільнодумна Демократична ліга), Португалії (Республіканська партія), Румунії (Націонал-ліберальна партія), Росії (Трудовики), Сербії (Народно-радикальна партія), Іспанії (Реформістська партія, Радикальна республіканська партія, Республіканська дія, Радикальна соціалістична республіканська партія та Республіканські ліві), Швеції (Вільнодумне національне об'єднання, Ліберальна партія та Ліберальна народна партія), Швейцарії (Вільна демократична партія) та Туреччині (Республіканська народна партіяUyar, Hakkı. CHP'nin Avrupa'nın Radikal ve Demokrat Partileri ile İlişkileri (1926—1935).Toprak, Zafer. «Radikal Sosyalist 'Enternasyonal' ve Cumhuriyet Halk Fırkası 1927 Kongresi». Toplumsal Tarih.Turan, Murat (2019). «RADİKAL-SOSYALİSTLER İLE KEMALİSTLER YAKINLAŞTI MI?». Birikim.«Cumhuriyet Halk Partisi'nin diğer ülke partileriyle ilişkisi (1923—1950) / Relationship of Republican People's Party with parties from other countries (1923—1950)». tez.yok.gov.tr. Retrieved 2023-11-26.). У міжвоєнний період європейські радикальні партії організували Радикальну Антанту, свій власний політичний інтернаціонал.
Перш ніж соціалізм став основною політичною ідеологією, радикалізм представляв ліве крило лібералізму, а отже, і політичного спектра. Коли соціал-демократи почали домінувати в лівому центрі замість класичного радикалізму, вони або перепозиціонувалися як консервативні ліберали, або об'єднували зусилля із соціал-демократами. Таким чином, європейські радикальні партії розкололися (як у Данії, де Венстре провела консервативно-ліберальний ребрендинг, тоді як Радикале Венстре зберегла радикальну традицію як коаліційний партнер новодомінуючих соціал-демократів), обрали нову орієнтацію (як у Франції, де Радикальна партія об'єдналася з правоцентристськими, що пізніше спричинило розкол Радикальної партії лівих) або розпалися (як у Греції, де спадкоємці венізелізму приєдналися до кількох партій, здебільшого потрапивши до соціал-демократичної ПАСОК). Після Другої світової війни європейські радикали значною мірою втратили свою значну політичну силу, за винятком Данії, Франції, Італії (Радикальна партія) та Нідерландів (Демократи 66). Латинська Америка досі зберігає чітку корінну радикальну традицію, наприклад, в Аргентині (Радикальний громадянський союз) та Чилі (Радикальна партія).
Загальний огляд
Радикалізм та лібералізм Дві філософії Просвітництва — лібералізм та радикалізм — мали спільну мету звільнення людства від залишків феодалізму. Однак ліберали вважали достатнім встановлення індивідуальних прав, які б захищали індивіда, тоді як радикали прагнули інституційних, соціальних/економічних та особливо культурних/освітніх реформ, щоб дозволити кожному громадянину застосовувати ці права на практиці. З цієї причини радикалізм виходив за рамки вимоги свободи, прагнучи також рівності, тобто універсальності, як у Liberté, Égalité, Fraternité.
У деяких країнах радикалізм представляв собою незначне крило в ліберальній політичній родині, як у випадку з англійськими радикальними вігами. Іноді радикальне крило лібералів було жорстким або доктринерським, а в інших випадках — більш поміркованим та прагматичним. В інших країнах радикалізм мав достатню підтримку виборців сам по собі, або сприятливу виборчу систему чи партнерів по коаліції, щоб зберегти окремі радикальні партії, такі як у Швейцарії та Німеччині (Фрайзінн), Болгарії, Данії, Італії, Іспанії та Нідерландах,See for more information the section on Liberale und radikale Parteien in Klaus von Beyme: Parteien in westlichen Demokratien, München, 1982.а також у Аргентині (Радикальний громадянський союз), Чилі та Парагваї.Compare page 255 and further in the Guide to the Political Parties of South America (Pelican Books, 1973)
У Британії вікторіанської епохи існували обидві тенденції: в Англії радикали були просто лівим крилом ліберальної коаліції, хоча вони часто повставали, коли соціально консервативні віги коаліції чинили опір демократичним реформам, тоді як в Ірландії радикали втратили віру у здатність парламентського поступовості здійснити егалітарні та демократичні реформи та, відокремившись від основної частини лібералів, прагнули радикально-демократичної парламентської республіки шляхом сепаратизму та повстання. Це не означає, що всі радикальні партії були сформовані лівими лібералами. У французькій політичній літературі прийнято чітко розмежовувати радикалізм як окрему політичну силу ліворуч від лібералізму та праворуч від соціалізму. З часом, коли для вирішення нових соціальних проблем формувалися нові ліві партії, праве крило радикалів відкололося від основної радикальної родини та поглинулося лівим крилом ліберальної родини, а не навпаки, як у Великій Британії та Бельгії.
Різниця між радикалами та лібералами стала очевидною завдяки двом спробам у середині 20-го століття створити інтернаціонал для центристських демократичних партій. У 1923—1924 роках французькі радикали створили «Entente Internationale des Partis Radicaux et des Partis Démocratiques similaires»: до нього приєдналися лівоцентристські радикальні партії Європи, а в демократіях, де не існувало еквівалента — Великій Британії та Бельгії — ліберальній партії дозволили брати участь замість неї. Після Другої світової війни Радикальний Інтернаціонал не був реформований; натомість був створений правоцентристський Ліберальний Інтернаціонал, ближчий до консервативно-ліберального підходу британської та бельгійської ліберальних партій.Internacional Liberal|Movimento Liberal Social — Liberalismo em Portugal Archived 2018-12-01 at the Wayback Machine, Social Liberal Movement official website.Internationale Libérale, Europe Politique | europe-politique.eu.See page 1 and further of A sense of liberty by Julie Smith, published by the Liberal International in 1997.Це ознаменувало кінець радикалізму як незалежної політичної сили в Європі, хоча деякі країни, такі як Франція та Швейцарія, зберегли політично важливі радикальні партії аж до 1950-х–1960-х років. Багато європейських партій, які сьогодні класифікуються як соціально-ліберальні, мають історичну спорідненість з радикалізмом і тому можуть бути названі «ліберально-радикальними».Hloušek, Vít; Kopeček, Lubomír (2010), Origin, Ideology and Transformation of Political Parties: East-Central and Western Europe Compared, Ashgate, p. 108
Дуалістичний погляд Австрійської школи економіки на радикалізм Для Австрійської школи економіки радикалізм відображає ступінь інтелектуальної послідовності у пошуку істини та захисті людської цивілізації.
Позитивний радикалізм, в розумінні Австрійської школи, це як повернення до першоджерел. В австрійській традиції радикалізм вважається конструктивним, коли він означає повернення до кореневих (radix) засад розуму та індивідуальної свободи. Людвіг фон Мізес, створюючи свою фундаментальну систему праксеології, здійснив саме таку «радикальну задачу», реконструюючи всю економічну науку в момент її глибокої кризи.
Цей підхід дозволив йому сформулювати «радикальний і непроникний захист політики laissez-faire», який кинув виклик тогочасному інтелектуальному та політичному консенсусу. Такий радикалізм є науковим, оскільки він послідовно виводить усі умовиводи з «непохитного фундаменту категорії людської діяльності» за допомогою логічних міркувань, що не залежать від історичного чи емпіричного контексту. Для Австрійської школи істинний лібералізм є радикальним у своїй довірі до розуму: він базується на переконанні, що людей можна переконати у перевагах мирної співпраці через логічну аргументацію.
Руйнівний радикалізм - це як заперечення економічних законів. Австрійська школа визначає руйнівний радикалізм як такий, що ґрунтується на «повстанні проти розуму» та ігноруванні об'єктивної реальності. Мізес стверджував, що «характерною рисою нашого віку руйнівних воєн і соціальної дезінтеграції є повстання проти економіки». Цей тип радикалізму виявляється у наступних формах: