Земля, де ми живемо, відвойована в турка бог його знає за якого царя... Орда, кажуть, стояла на Хортівському острові, а руське військо проти неї, де тепер Вознесенка. От почали воювать.
Орда обкопалась і палить з гармат, а москалі товпляться та падають. Як уже полягло багато москаля, цар давай журитися. Коли де не взявся запорожець. Біжить конем та прямо до царя:
— Здоров, царю!
— Здоров, козаче!
— А що, як?
— Так і так,— каже цар.— Полягло війська багато, а турка не візьму.
— Ставай,— каже, — біля мене.
Цар став. Запорожець підняв руку і піймав ядро.
— Ось бачиш, каже,— який гостинець! Ну, тепер,— каже,— глянь на острів. Що там?
Глянув цар — аж турок сам себе рубає, сам на себе підняв руку і пішов потоптом. Піднялась велика курява, закрукали круки, а потім — стихло..
— Дивись тепер,— каже запорожець.
Глянув цар — аж нема ні одного живого турка: порубали самі себе, а круки видовбують їм очі. Цар тоді й каже:
— Ну, запорожці, дарую вам цю землю. Живіть, поки світ сонця!
Стали вони роз'їжджатися. Москалі посідали на коней, а запорожці прослали на Дніпрі повсть та й подалися до Лиману.