Філі́я () — давньогрецьке слово, що часто перекладається як «дружба» або «любов». Не має точної відповідності в інших мовах. Воно позначає не тільки «дружбу», а й «дружність», «приязність», «тяжіння», «потяг», «любов». Одне з центральних понять натурфілософії Емпедокла. Іменник «філія» має в грецькій однокореневе дієслово — «дружу», «люблю».
Загальні положення про філію «Φιλία\philia» — це схильність, прив'язаність, любов, предмет любові, дружба. Φιλία\philia протистоїть μῖσος\misos - ненависті. Так само, як ерос, філія спонтанна, природна, але, на відміну від еросу, філія — це схильність, народжена внутрішньою спонукою, душевним розташуванням, почуттям близькості і спільності. На близькість і відкритість почуття філії вказує і родинне слово φίλημα\philema - поцілунок. Ця спільність, яка цінна сама по собі і тому вона самодостатня.
У живій мові ранньої, та класичної античності існувало широке розуміння «φιλία\philia». Далеко не все, позначуване грецьким словом «philia», може бути названо дружбою. Слово «philia» охоплювало і засновані на сильній прихильності стосунки, такі, як сімейні або любовні стосунки, і звичайне знайомство, і стосунки, засновані на вигоді, і стосунки взаємної користі і довіри. У ширшому розумінні це слово могло позначати стосунки спільності або й просто співвіднесеності (в просторі або діяльності).
Стосунками філії могли бути пов'язані люди і тварини, оскільки вони проживають у одному господарстві, партнери, оскільки ведуть суспільні справи, і ті, кого справедливо вважають мудрецями, оскільки їх з'єднує чеснота. При цьому дружність з'єднує як рівних, так і нерівних, супроводжується прихильністю або вільна від неї. Реджінал Хайат, говорячи про дохристиянські дискусії щодо дружби в грецькій та римській думці, пропонує скористатися принципом піраміди для розгляду усього розмаїття феноменів, позначених словом philia, або amicitia (лат). На рівні основи піраміди він розташовує природні стосунки і залежності, вище — господарські, політичні, ще вище сімейні, стосунки по спільності інтересів і, нарешті, вінчають піраміду стосунки людей абсолютно доброчесних, або мудреців.
Видатний західний мислитель Пауль Тілліх, досліджуючи поняття любові в давньогрецькій мові зауважує, що ерос протистоїть філії як якості любові. Ерос являє собою трансперсональний полюс, тоді як філія характеризує особистісний полюс. Бажання ж людини реалізувати себе за допомогою союзу з іншим, лежить в основі як еросу, так і філії.
Адже, слово «φιλια» означає зв'язок індивідів, який обумовлений соціальним або особистим вибором. Це внутрішня схильність, потяг, який зростає з інтимної близькості та зверненням до конкретної особистості. Ця любов зачіпає відносини близьких одних до одних людей; вона зазвичай задовольняється присутністю людини, яку люблять та розвитком природних почуттів. Ці почуття, які з'являються без особливих зусиль в процесі особистого спілкування, їх цінність в тому, що вони необхідні людині як цілісній особистості, а не як узятій в окремих її особливостях. «Любов-дружба» — це потяг до самого предмету любові, який виростає із спільного життя, взаємної єдності поглядів на багато речей та явищ. Тому, філія залежить від еросу; вона передбачає простоту у стосунку з об'єктом любові.
Головний душевний стан в цьому випадку — «духовний спокій», внутрішня близькість, взаєморозуміння, що однак, не означає холодного розрахунку чи сліпої імпульсивної пристрасті. Таким чином, «філія» означає духовну, відкриту любов, яка заснована на внутрішній симпатії, і яка виражає поєднання подібних (тоді як ерос — це поєднання і боротьба протилежних принципів). Більш спокійною за природою є «філія». Іменник філія має своїм дієсловом «філео». У такій любові набагато більший спектр значень, ніж у понятті «ерос». Такою любов'ю можна любити багато явищ і предметів: гори, брата, батьків, цінності, вади тощо. Звідси фактично ерос — похідний від філії, адже, з лінгвістичної точки зору, остання є ширшою.
Слово «φιλία» включено не тільки в ряд грецьких слів, що позначають любов. Воно віднаходиться ще й у ряду слів, які про стосунки між «своїми». Друг — це, звичайно, свій, але це «властивість» особливого роду. Воно не обмежується свояцтвом-спорідненістю, знайомством, спільністю у якійсь справі (соратність, співпраця, одногрупництво тощо), союзництво. Друг у таких стосунках — це товариш, що і висловлюється словом «ἑταῖρος / etaīros» Див.:. Лише довірений товариш (πιστός ἑταῖρος / pistos etaīros) — це один (Φίλος / philos) 23. Варто відзначити, що багатозначність ідеї філії придає її обговоренню додаткової динаміки і в XX—XXI ст. Див.:.
Погляд на «філію» у Докласичній Греції
Вперше ж в класичній літературі ми зустрічаємо це слово у Гомера. В «Одісеї», родинне слово вживається для позначення саме чуттєвих стосунків: «Так з Язоном Деметра на тричі розораній ниві / з'єдналась любов'ю (φιλότητι / philoteti) і ложем, послухавшись серця»(Од. V :125-126).
За переказами, першим мислителем, який ввів термін «philia» для позначення згоди у всіх можливих значеннях цього слова, був Піфагор. Так, філія об'єднує богів і людей (Через благочестя і служіння людей богам); а в людині філія пов'язує душу і тіло, в душі ж — розумну її частину з нерозумною (до цього покликана філософія); в основі зв'язку — філія в суспільстві лежать закони; народи з'єднуються, дізнаючись один одного; в сім'ї чоловік пов'язаний з дружиною і всі домочадці один з одним; в організмі всі його частини з'єднує здоров'я. Іншими словами філія для Піфагора — це універсальний принцип єднання у всьому: не тільки домочадців, друзів, співгромадян, а й богів і людей, людей і всіх живих істот і, ширше, всіх частин світобудови. Це — принцип, що забезпечує гармонію Космосу.
Як зазначають сучасні французькі дослідники: «Грецька мова дуже чітко розрізнює два способи любити: έράν та φιλείν. Вона має дієслово, а також цілий термінологічний комплекс для кожного з цих полюсів, які більшість сучасних мов розрізнює тільки за додатковим позначенням. Φιλείν — „любити як друга“, „піклуватись“, „любити щось робити“. Це добровільна дія чи діяльність, що розгортається зсередини характеру (етичного) чи позиції (політичної, соціальної); вона визначає стосунки, якщо й не завжди симетричні, то принаймні взаємні та обопільні, коли йдеться про подібність, рівність чи про сумірність.
Це прояснює різницю між έρος та φιλια чи φιλότης, які в давніх космогоніях є первісними силами; обидва слова найчастіше перекладають як amour „любов“ (напр. Жан Болдак, перекладач Емпедокла). Гесіодів έρος „розтрощує члени“ (λυσιμελής; Теогонія 121) та сприяє переходу від партогенезу в обійми Землі та Неба (137 і далі); у „Поемі“ Парменіда (Див.: 28 B XII DK)έρος змушує розгортатись, розходитись елементарні полярності. Навпаки, Φιλότης Емпедокла поєднує подібне з подібним, а розбрат, Νείκος, роз'єднує знову (напр. В XXII DK).
Натурфілософ Емпедокл наступним чином розвиває своє онтологічне вчення в контексті любові як філія: світ складається не лише з чотирьох стихій, він ще керується всесвітнім законом — двома силами, Любов'ю та Ворожнечею: „В один час, Любов'ю поєднується все воєдино, а з часом, ворожнечею, все несеться у різні сторони“ Коли перемагає Любов, то усі стихії поєднуються і світ стає як єдиний Сфайрос, Шар. Але в якийсь момент перемагає Ворожнеча. Елементи роз'єднуються, і виникає множинність речей. Але потім знову з'являється Любов, вона починає все поєднувати у цілісну картину. Проте, наш світ, а якому ми живемо — це той світ, який формується на третьому етапі, який позначений безпосередньо часом керування Любові. Тому, Емпедокл, погоджується в цьому плані з усіма попередніми йому досократиками, а в першу чергу з Парменідом».
Ця думка Емпедокла з приводу місця та ролі любові у світі, відобразилась пізніше у праці видатного італійського мислителя Марсіліо Фічіно. Так, філософ у праці «Тлумачення на Платонів „Бенкет“» наголошує, що «любов — це найміцніший обруч, який поєднує світобудову в чудову будівлю, а людей у всезагальне братство». Головною ж заслугою цього сицилійського філософа (Акрагант — місто на о. Сицилія — В. Т.) полягає у тому, що в нього ідея любові як онтологічний принцип стала дійсно філософською, адже до цього у досократиків, любов була в ролі еросу (напівміфологічне сприйняття любові), тоді як у Емпедокла, онтологічний принцип Любові виражений виключно у понятті філія.
Етико-соціальні погляди Демокріта дозволяють виявити і в його вченні про моральність деяке уявлення про дружбу-філію. Виходячи з цього вчення, той негідний жити, у кого немає гарного друга. Демокріт особливо виділяє справжню і розумну дружбу, єдино гідну шанування. Розумність як розумова і моральна якість висувається філософом на перше місце: «Дружба однієї розумної людини дорожче дружби всіх нерозумних» (Зол. висл., LXIV], при цьому Демокріт стверджує, що справжню дружбу створює лише «однодумність» [Стобій, II, 33,9,]. Найважче в дружбі — це вміти відрізняти справжніх друзів від уявних, для чого потрібна мудрість.
Поряд з прославлянням корисності та необхідності дружби, Демокріт говорить ще й про її нестійкість (мінливість), попереджаючи про можливу підступність і невірність друзів: «Багато відвертаються від своїх друзів, якщо останні, загубивши майно (багатство), потребуватимуть допомогу» [Зол.висл., LXVII]. Але, незважаючи на хиткість і крайню нестабільність дружніх відносин, Демокріт все ж вважає, що дружба — одне з найяскравіших і важливих видів зв'язку між людьми: «Не варто жити тому, у кого немає жодного справжнього друга» [Зол.висл., LXV].
Аналіз Платоном філії у діалозі «Лісій»
Втім, нерідко ця багатозначність розуміння сенсу філії, що видно у працях досократиків виявляється і перешкодою для з'ясування того, чим ж є філія насправді. Це добре видно в платонівському «Лісій», в якому Сократ береться розібратися в тому, що таке дружба, виділяючи її певні ознаки та на дослідницькому рівні перевіряючи їх. Але виділяючи ознаки дружб, наприклад, відношення між подібним або тяжіння (потяг), як ознаки відносин між людьми, він продовжує розгляд цих ознак вже співвіднесено не з людськими відносинами, а відносинами між якостями, цінностями, поняттями, між здатностями, між положеннями.
У «Лісії», який вважають діалогом молодого Платона, Сократ тлумачить ερως так, ніби йдеться про φιλια, або, інакше кажучи, еротизує любов-φιλια (підзаголовок діалогу: περι φιλια, «про любов-φιλια,»), аби переконати юного Лісія, що він повинен поступитися тій особистості, яка його любить не соромлячись (222b). Ось чому одне з центральних питань стосується різниці між активним і пасивним, «тим, хто любить» і «тим, кого люблять» у стосунках φιλια, осмислюваних за моделлю стосунків еросу: «Коли хтось любить (φιλει,) іншого, то хто кому є другом (φιλος): той, хто любить, тому, кого люблять, чи той, кого люблять, тому, хто любить?» Так, виходить, що «бажаюче дружнє бажаному» (Р. А.), тобто того, чого потребує. Торкнувшись питання необхідності одного для одного, а потім повертаючись до нього не раз, Сократ на якомусь повороті бесіди починає говорити як про дружні, наприклад, про відносини хворого до лікаря: хворий — «друг» лікаря, тому що хворий прагне до лікаря, а лікарське мистецтво — «дружнє» здоров'ю. Слова «дружба», «дружність» виявляються, таким чином, не характеристикою людських відносин (нехай навіть без їх якісного уточнення), а синонімом слів «потяг», «придатність»; хоча зрозуміло, що не всяке прагнення є прояв дружби і не всяка корисність — запорука дружби.