Політична структура Європейського Союзу (ЄС) подібна до конфедерації, де багато сфер політики федералізовані у спільні інституції, здатні приймати закони; компетенції щодо контролю зовнішньої політики, оборонної політики або більшості політик прямого оподаткування здебільшого зарезервовані для урядів двадцяти семи штатів (Союз обмежує рівень допустимих варіацій для ПДВ). Ці сфери переважно контролюються державами-членами ЄС, хоча в цих сферах відбувається певна структурована співпраця та координація. Щоб ЄС міг вжити суттєвих заходів у цих сферах, усі держави-члени повинні дати свою згоду. Законів Союзу, які мають перевагу над законами держав-членів, більше, ніж в історичних конфедераціях; однак ЄС юридично обмежений у прийнятті законів поза межами своєї компетенції або там, де це більше не доцільно робити на рівні штату чи місцевого самоврядування ( субсидіарність), коли діє поза межами своєї виключної компетенції. Принцип субсидіарності не застосовується до сфер виключної компетенції.

Спільні інституції поєднують міжурядові та наднаціональні (подібні до федеральних) аспекти ЄС. Договори ЄС проголошують, що Союз базується на представницькій демократії, а прямі вибори відбуваються в Європейському парламенті. Парламент разом із Радою утворюють законодавчий орган ЄС. Рада складається з урядів штатів, що відображає міжурядовий характер ЄС. Закони пропонуються Європейською комісією, яка призначається Парламентом і Радою та підзвітна їм, хоча вона має дуже мало виконавчих повноважень.

Хоча прямі вибори відбуваються кожні п'ять років, у національному сенсі немає єдиних політичних партій. Натомість існують альянси ідеологічно пов'язаних партій, які разом засідають і голосують у Парламенті. Дві найбільші партії — це Європейська народна партія (правоцентристська, переважно християнські демократи) та Партія європейських соціалістів (лівоцентристська, переважно соціал-демократи), причому перша утворює найбільшу групу в Парламенті з 1999 року. Окрім лівих та правих розділювальних ліній у європейській політиці, існують також розбіжності між тими, хто виступає за європейську інтеграцію, і тими, хто проти неї (проєвропейський рух та євроскептицизм), що формує постійно мінливий характер ЄС, який приймає послідовні реформаторські договори. Остання була значною політичною силою у Сполученому Королівстві протягом десятиліть і років до виходу з Союзу, і деякі держави-члени менш інтегровані, ніж інші, через правові відмови.

Правові засади

Демократична легітимність Європейського Союзу ґрунтується на системі договорів. Рух до об'єднання вперше виник у пакті Келлога-Бріана 1928 року, який під час переговорів приєднався до інших країн і охопив тему інтеграції для досягнення миру між великими державами.Miller: 1928, The Paris Peace Pact (London, G.S. Putnam's Sons) pp. 26-29 Після Другої світової війни європейське суспільство прагнуло назавжди припинити конфлікти між державами, вважаючи суперництво між Францією та Німеччиною найбільш тривожним прикладом. У дусі плану Маршалла , ці дві держави підписали Паризький договір у 1951 році, заснувавши Європейське об'єднання вугілля і сталі. Відтоді Паризький договір, який зосереджувався на ціноутворенні та конкуренції для цілей спільного ринку, був замінений. Правова основа Європейського Співтовариства зараз спирається на два договори: Римський договір 1958 року та Маастрихтський договір 1992 року. Різні доповнення та зміни договорів призвели до клаптикової суміші політики та планування, що сприяє громіздкості ЄС. Пастиш договорів, а не єдиний актуальний статут уряду, формують конституційну основу Європейського Союзу. Цю неоднозначність критики називають основною причиною « демократичного дефіциту».

Сам ЄС є правосуб'єктністю та сукупністю керівних інституцій, уповноважених договорами. Однак суверенітет не надається цим інституціям, він об'єднаний, а кінцевий суверенітет належить урядам штатів. Проте в тих сферах, де ЄС надано компетенції, він має право приймати обов'язкові та прямі закони для своїх членів.

Компетентності Компетенції Європейського Союзу випливають з первісного Співтовариства вугілля та сталі, метою якого було створення інтегрованого ринку. Первісні компетенції мали регуляторний характер і обмежувалися питаннями підтримки здорового бізнес-середовища. Рішення обмежувалися законами, що охоплюють торгівлю, валюту та конкуренцію. Збільшення кількості компетенцій ЄС є результатом процесу, відомого як функціональний перелив. Функціональний перелив призвів, по-перше, до інтеграції банківської та страхової галузей для управління фінансами та інвестиціями. Розмір бюрократії збільшився, що вимагало змін до договірної системи, оскільки сфера компетенцій інтегрувала все більше і більше функцій. Хоча держави-члени зберігають свій суверенітет недоторканним, вони залишаються в рамках системи, якій вони делегували завдання управління ринком. Ці завдання розширилися та включають компетенції вільного пересування осіб, зайнятості, транспорту та регулювання довкілля.

Право Закони, ухвалені Союзом, мають пріоритет над національними нормативно-правовими актами. Існують три види законодавчих актів, які може ухвалити Союз: розпорядження, які є прямими застосовуваними правовими нормами; директиви, які запроваджуються національним законодавством; рішення, які ухвалюються з приводу певних питань.

Види законодавства Звичайна законодавча процедура (ЗЗП) – це формальна, основна законодавча процедура. У ЗЗП Європейський парламент (ЄП) та Рада діють майже так само, як двопалатний конгрес, такий як верхня та нижня палати Великої Британії або американський Конгрес. Правило спільного прийняття рішень у Маастрихтському договорі та подальший Лісабонський договір зрештою надали ЄП та Раді рівну вагу та формалізували ЗЗП як основну законодавчу процедуру. Воно також надає ЄП право вето. Двома законодавчими повноваженнями ЗЗП є директиви та регламенти. Директива вимагає від держав-членів ухвалювати новий закон індивідуально, цей процес називається «транспозицією». Різниця в термінах завершення транспозиції – це «демократичний дефіцит». Регламент діє на всі держави-члени одночасно та набирає чинності негайно.

Іншим варіантом законодавства є Спеціальна законодавча процедура (СЗП). СЗП полягає у прийнятті законів, запропонованих державами-членами, Центральним банком чи інвестиційним банком, або Судом. Судова активність – тлумачення духу закону, а не букви закону – здійснює СЗП. Процедура обговорюється або в ЄП за консультацією з радою, або в раді за участю ЄП. Іншими словами, консультативна роль не досягає рівної ваги, що надається як ЄП, так і раді. Хоча це передбачено договорами, СЗП не є такою формальною, як ОЛП, і менше покладається на ієрархічну структуру. Це надає більше переконливості аргументу Кляйне про суперечливість процедури встановлення порядку денного ЄС.Kleine 2009, Memo: Informal Norms in European Governance (http://www.princeton.edu/europe/events_archive/repository/05-01-2009/Kleine.pdf) p.1

Держави-члени Двадцять сім держав-членів надали повноваження інституціям ЄС (інші країни пов'язані з ЄС іншими способами). В обмін на надання компетенцій державам ЄС надаються голоси в Раді, місця в Парламенті та посада Європейського комісара, серед іншого. Внутрішній устрій держав-членів варіюється залежно від президентських систем, монархій, федерацій та мікродержав, проте всі члени повинні дотримуватися Копенгагенських критеріїв демократичності, поваги до прав людини та вільної ринкової економіки. Члени приєднувалися з часом, починаючи з перших шести у 1958 році, і ще більше членів приєднаються найближчим часом.

Деякі держави-члени знаходяться поза межами певних територій ЄС, наприклад, єврозона складається лише з 20 з 27 членів, а Шенгенська угода наразі включає лише 25 членів ЄС. Однак більшість із них перебувають у процесі приєднання до цих блоків. Низка країн поза межами ЄС беруть участь у певних видах діяльності ЄС, таких як євро, Шенген, єдиний ринок або оборона.ECB: Introduction: Euro area ecb.intSchengen acquis and its integration into the Union europa.euEU Battlegroups europarl.europa.eu

Інституції

Основними інституціями Європейського Союзу є Європейська Комісія, Рада Європейського Союзу (Рада), Європейська Рада та Європейський парламент.

Звичайна законодавча процедура застосовується майже до всіх сфер політики ЄС. Згідно з цією процедурою, Комісія подає пропозицію Парламенту та Раді. Потім вони надсилають поправки до Ради, яка може або прийняти текст з цими поправками, або повернути «спільну позицію». Ця пропозиція може бути або схвалена, або Парламент може внести подальші поправки. Якщо Рада їх не схвалює, тоді формується «Погоджувальний комітет». Комітет складається з членів Ради та такої ж кількості членів Європарламенту, які прагнуть узгодити спільну позицію. Після узгодження позиції вона має бути знову схвалена Парламентом абсолютною більшістю. Існують інші спеціальні процедури, що використовуються в делікатних сферах, що обмежують повноваження Парламенту.

Європейський парламент Європарламент разом з Радою Європейського Союзу є законодавчим органом ЄС, 766 членів якого вибирають кожні 5 років шляхом загального голосування. Вони представляють інтереси приблизно 500 мільйонів мешканців і створюють єдиний орган ЄС, який обирається безпосередньо громадянами. Не зважаючи на те, що Парламент є один з двох органів виконавчої влади в Союзі, він має менше влади ніж Європейська Рада. Але демократизм і постійне зростання влади призвело до того, що Європарламент є одним з найпотужніших органів законодавчої влади в світі.

Європейська Рада

Європейською радою називають регулярні зібрання глав держав ЄС. Раду скликають 4 рази на рік з метою визначення порядку денного Союзу і спонукати подальшу інтеграцію. Президент Ради (нині це Шарль Мішель) є відповідальним за розвиток вищого політичного органу ЄС.

Рада Європейського Союзу

Рада Європейського Союзу (Рада Міністрів) — третя із семи інституцій ЄС, що є органом законодавчої влади з обмеженими повноваженнями виконавчої. Це робить її основним органом, що приймає рішення в питаннях Союзу. Посаду Президента Ради Європейського Союзу обіймають країни-члени по черзі кожні 6 місяців. Цей орган є окремий від Європейської Ради. Фактично він залишається таким самим, але складається з представників різних націй.

Європейська комісія

Європейська Комісія складається з одного призначенця від кожної держави, наразі їх двадцять сім, але вона розроблена таким чином, щоб бути незалежною від національних інтересів. Цей орган відповідає за розробку всіх законів Європейського Союзу та має монополію на законодавчу ініціативу . Він також займається щоденним управлінням Союзом і зобов'язаний підтримувати закон і договори (у цій ролі він відомий як «Охоронець договорів»).

Комісію очолює Президент, кандидатура якого висувається Радою (на практиці Європейською радою) та затверджується Парламентом. Решта двадцять сім комісарів висуваються державами-членами після консультації з Президентом, а їхні портфелі розподіляються Президентом. Потім Рада затверджує цей список кандидатів у комісари. Затвердження комісії Радою не вимагає одноголосного рішення, їхнє схвалення здійснюється відповідно до правил голосування кваліфікованою більшістю. Потім Європейський парламент проводить співбесіди з комісарами та голосує за них. Співбесіди з окремими кандидатами проводяться окремо, на відміну від голосування Парламенту за схвалення, яке має бути подане за комісію в цілому без можливості схвалити чи відхилити окремих комісарів. Після отримання схвалення від Парламенту комісари можуть вступити на посаду.

Вибори Прямі вибори до Європейського парламенту відбуваються кожні п'ять років. Рада та Європейська рада складаються з обраних або призначених на національному рівні посадовців і, таким чином, несуть відповідальність відповідно до національних процедур. Комісія також не обирається безпосередньо, хоча майбутні призначення Президента повинні враховувати результати виборів до Парламенту.