ГЛАВА VI. НАОДИНЦІ З БОГОМ (1340 – 1342)

<< ГЛАВА V | ЗМІСТ | ГЛАВА VII >>

' Невідомі світу подвиги пустельника. Три вороги - плоть, світ і диявол. Тяжкість боротьби. Правила Василя Великого для відлюдників. Терпіння Сергієва. Страхи і привиди. Загрози безсильного. Підступи «підступного старця». Хижі звірі. Сторонньоприїмство пустельника. Риса образу Божого. Друга половина великої Христової заповіді. Радуйся, вся плотския похоти Бога ради умертвивый, Радуйся, многообразныя козни лукаваго силою Божиею победивый! Акафіст 1. Ікос 3 Радуся, Онуфрию Великому подражавый житием в пустыне, Радуйся, Паисию последовавый в вечной святыне. ''

Акафіст 2. Ікос 5

Прости нас, Преподобний отче Сергію, якщо ми спробуємо тепер подумки війти в твою пустельну, вбогу келію, щоб грішним розумом своїм потрапити до сокровенного святилища душі твоєї і тішити себе спогляданням невидимих світу твоїх подвигів! Відаємо, преблаженний і Богомудрий, що недостойні ми цього дивного споглядання, що мало здібні до цього і наші сердечні очі, пристрастями потьмарені, але споглядаючи твою Христу уподібнену любов, сподіваємось, що ти, який благоволив для науки сучасних учнів твоїх повідати їм багато з того, очму був один Бог Серцезнавець свідком в пустинному житті твоєму, - ти, велелюбний отче, не прогониш і нас, що бажають зберегти якісь крихти цього хлібу духовного, що залишились від обіду учнів твоїх, для втамування наших спраглих душ!

«Ось він, – скажемо словами вічнопам'ятного святителя Платона, – ось він, подвижник наш, в солодкому своєму усамітненні, в убогій, але спокійній келії, очі свої підносить завжди до Сущого на небесах, - очі, наповнені сльозами покаяння... Дума його спілкується з Богом; язик прославляє Владику всіх; його серце - житло всякого добродійства, а отже і Духа Святого; руки ж його служать його потребам тілесним... Він далекий від усякої суєти і від спокус світу, трудиться Господу зі страхом і... тремтінням (Пс. 2, 11), трудиться в приємному усамітненні, в солодкій тиші, маючи завжди нічим не не збентежені думи, не обтяжений турботами розсудок і спокійний дух... О дорогоцінний і любий стан!»

Але перш ніж Сергій досяг цього блаженного стану, перш чим розсмакував він смак пустелі, скільки браней мав перетерпіти він, скільки боротьби винести! «Хто може розповісти, – говорить його блаженний учень Єпіфаній, – хто може розповісти всі усамітнені подвиги цієї твердої душі, неусипно додержувавшої всі вимоги устава подвижницького? Хто оцінить його теплі сльози і зітхання до Бога, його стогін молитовний і плач сердечний, його пильнування і ночі безсонні, тривалі стояння і поверження себе на землю перед Господом? Хто оцінить його колінопреклоніння і земні поклони, хто розповість про його голод і спрагу, про вбогість і недостачі в усьому, про спокуси від ворога і страхи пустельні?»

Сильний Бог і завжди готовий на допомогу призиваючим Його. «Але спробувавші знають, – говорить святитель Філарет, митрополит Московський, – яким труднощам підчиняється іноцьке життя в повному усамітненні». Ці труднощі настільки великі, що не зазнавші їх з трудом вірять тому, хто оповідає про них, а інколи і зовсім не вірять, тому що в такій оповіді перед ними відкривається зовсім інший світ, світу грішному зовсім невідомий...

Щоб легше уявити собі всю тяжкість відлюдницького подвига Преподобного Сергія, намітимо тут коротко, в загальних рисах, труднощі цього подвигу, як зображують їх люди, досвідом пройшовші цим тісним і багатоскорботним шляхом.

Радісно вступає в свій подвиг відлюдник пустельний: ніхто не примушує його до того, гаряча ревність до подвижництва зазивала його в пустелю. Всі скорботи і негаразди для нього жадані, його молитва виливається в його сльозах, він весь горить полум'яним бажанням Божественним... Так буває на початку подвигу, але ось перший захват проходить; дні, коли серце повне гарячої ревності і умилення, при яких так легкі подвиги самоумертвлення, змінюються днями сухості душевної, нудьги нестерпної, думи не підкоряються розуму і бродять повсюду, молитва не діє в серці, серце ниє, душа рветься бігти з-під хреста і стає холодна до всього духовного... А тут ще голод і спрага, холод, побоювання за життя з боку диких звірів чи від скудності і безпомічності і загальне розслаблення душі і тіла... Навіть невинні на перший погляд відпочинок і природній сон і ті стають ворогами подвижника, з якими він мусить боротися!... А світ між тим манить його до себе спогадами минулого, адже там йому так тепло і затишно жилось, ні в чому він такий, як тепер, нужди не терпів; адже і там можна спастись, навіщо ж цей подвиг вище сил? Навіщо ця страшна пустеля з усіма її негараздами?.. Ідти б в обитель яку-небудь, де добрі брати розділяли б з ним скорботу його, допомагали б йому у боротьбі з ворогами і доброю порадою, і братньою молитвою... Так світ і плоть пристають до відлюдника зі своїми вимогами, не говоримо вже про грішні потяги серця, коли, ніби буря, підіймаються пристрасні пориви і гонять пустельника в світ, спалюючи його внутрішнім полум'ям... І якщо б не благодать Божа, що часом втішає подвижника своєю близькістю до його стражденного серця, якщо б не сила Христова, яка в немочі звершується, то ніхто з пустельників не встояв би в цій тяжкій, непосильній для людини боротьбі. Але і це ще не всі труднощі пустельного життя. Уже і в той час, коли благодатні утіхи виливаються в душу відлюдника, в його серці прагнуть проникнути помисли насолоди подвигами, помисли гордості, яка доводить інколи необережних подвижникыв до грубого падіння чи до затьмарення розуму. Таким чином, для ревнителя життя духовного, по мірі успіху в ньому, відкривається боротьба вже не до плоті і крові, а до духів злоби піднебесних. «Як скоро, – говорить святитель Філарет, – ці невидимі вороги примічають, що людина, заливши світ і презрівши плоть, все більш і більш усилюється проникнути в область духовну, до спілкування з небесними Силами і Самим Богом: то, щоб перешкодити йому, з неймовірною зухвалістю на нього устремляються, так що не тільки здаля пускають в нього розжарені стріли противних помислів, але, такби мовити, вторгаючись і в межі його уяви і почуттів, являють дивні образи і безглузді мрії». Інколи мрії бувають спрямовані на те, щоб спокусити подвижника помилковим уявленням щодо його святості, ось тоді-то і потрібно труднику спасіння обмежувати себе звідусіль Христу уподібненим смиренням, по слову Христовому, бути мудрим яко змію, щоб не загинути від хитрощів змія, відвічного людиновбивці - диявола.

Святі Отці-подвижники, навчені досвідом свого трудницького життя, залишили нам в своїх писаннях богомудрі правила цієї боротьби, цього великого подвигу, - правила, які складають «науку з наук» – науку чернечого життя. Ось, наприклад, правила загального наставника іночого життя Святителя Василя Великого для залучених у пустельному усамітненні. Настановами цими керувався, звісно, і наш подвижник Преподобний Сергій:

1. Люби слухати або читати слово Боже, житія і повчання святих: в них знайдеш правила і приклади святого, угодного Господу Богу життя.

2. Безперестанно дивись за собою, кожний вечір розглядай свої думки і бажання, які в тебе виникли, слова, які ти сказав, і діла, які ти зробив протягом дня, і щиросердно молись Богу про прощення всього, що зроблено проти Його заповідей, і всіляко поспішай виправитися. Кожний ранок після молитви ретельно обдумуй свій стан в наступаючий день і вживай надійних заходів, щоб не згрішити.

3. Як можливо частіше, уважніше і довше розмірковуй про смерть, про те, що вона неминуча, несподівана, що земні блага негідні для майбутнього життя, роздумуй про друге пришестя Господа на суд світу, про муки грішних і блаженство праведних.

4. Люби молитву і постійно нею займайся.

5. Люби пост, тому що без нього не можливо оминути недобрих помислів, а за помислами - і недобрих справ.

6. Де б ти не був, щоб би не робив, завжди твердо пам'ятай, що Господь дивитися на тебе і бачить все, що ти думаєш, чого бажаєш і що робиш.

7. Співвимірюй всі свої думки і бажання, слова і діла з Христовим Євангелієм, найсуворіше виконуй всі заповіді Христові і будь весь Христов. Щоб возлюбити Бога, частіше розмірковуй про велич Божу, про Його благість, про свою незначимість і гріховність. Святу пам'ять про Бога носи повсюду з собою як незнищенне тавро.

Такий багатотрудний подвиг відлюдника. З радістю вступив Сергій на цей вузький шлях, щоб досягнути безтурботної країни безпристрастності. Підвизатися противу плоті з її пристрастями і побажаннями він обучив себе ще задовго до віддалення у пустелю, і потому в пустельножительстві його видні були, як знамення безперестанних перемог над самим собою, довгочасні пощення і інші високі подвиги. Возвишуючи дух свій Богомисленням, він зміцнював і тіло своє неустанними трудами. «Не даремно вкушав він хліб свій», як говорить святитель Платон, але з'їдав його в поті лиця. В зимовий час, коли сама земля розсідалася від жорстоких морозів, Сергій, точно безплотний, залишався в одній звичайній своїй одежі і, претерпіваючи стужу, думав тільки про те, як збавитися від майбутнього вогня вічного. «Ніколи за все своє життя він ні на що не жалівся, ні на що не роптав, не зневірювався, не скорбив: ні! він завжди і всім був задоволений, при всіх своїх недоліках і нуждах; в усьому був спокійний, при всіх спокусах, і скорботах людських». Поістині він міг з дерзновінням повторити слово Апостола: мені мир розіп'явся, і аз миру (Гал. 6, 14); благодаттю Божою я так живу, ніби не мав нічого спільного зі світом. Це був істинний воїн Христа Бога, зодягнутий в усі оружжя Божії проти всіх слабостей людських і спокус бісівських.

Особливо багато скорбот і спокус перетерпів він від бісів на самому початку свого пустельного подвигу. Невидимі вороги нерідко приймали видимий образ страшних звірів і відразливих гадів, щоб злякати подвижника. З пронизливим свистом і звірячою люттю, зі страшним скреготінням зубів кидалися вони на Сергія, але мужній подвижник не боявся їх суєтних погроз, згадуючи слово Писання: не убоїшися від страха нічного, від стріли летючої у дні, від речі, у тьмі преходячої, від сряща і біса полуденного (Пс. 90, 5–6). Користуючись частим читанням благодатних для душі книг, знав він мистецтво духовної боротьби, якому один з досвідчених духовних воїнів, преподобний Іван Листвичник, повчає, говорячи: «Озброюйся молитвою і бий супостатів ім'ям Ісусовим, і тоді прийде до тебе Янгол Божий, добрий захисник твій, і помолиться з тобою». Кріпкою, але смиренною, нерозсіяною і слізною молитвою Преподобний Сергій руйнував пустельні страхи і мріяння, як тонке павутиння. І Господь оберігав його Своєю благодаттю, а він, видячи над собою покриваючу руку Божу, день і ніч прославляв Господа, не залишаючого берла грішних на жереб праведних (Пс. 124, 3).

Розповідав згодом сам Преподобний своїм учням: одного разу ніччю увійшов він в усамітнену церкву свою, щоб співати заутреню, але лиш тільки він почав молитвослів'я, як раптом перед його очима розступилась стіна церковна, і в цей отвір, як тать і розбійник, що не входить дверима, ввійшов сатана видимим чином; його супроводжував цілий полк бісівський - всі в гостроверхих шапках і в одежах литовців, яких тоді боялись на Русі не менше татар. З шумом і диким галасом, скрегочучи зубами від пекельної злоби, мнимі литовці кинулись як би розоряти церкву, полум'ям дихали їх богохульні вуста...

– Уходь, уходь звідсіль, біжи швидше, – кричали вони подвижнику. – Не смій довше залишатися на цьому місці, не ми на тебе наступили - ти сам найшов на нас! Якщо не підеш звідси, ми розірвемо тебе на шматки, і ти помреш в наших руках.

«Таков звичай у диявола, – зауважує при цьому блаженний Єпіфаній, можливо потворюючи повчальне зауваження свого великого авви, - такий звичай у безсилого ворога: він гордо хвалиться і грозить порушити землю і висушити море, хоч сам по собі не має влади падший дух навіть і над свинями (Мф. 8, 31, 32)».