Антигомосексуа́льна дія́льність () — різні форми суспільно-політичної діяльності (заяви, поведінка, акції, державні заходи), заснована на вираженні негативного ставлення до гомосексуальності і яка ведеться з метою поширення ідеології, що базується на антигомосексуальних установках, а також на засудженні представників сексуальних меншин .
Організатори та учасники подібних заходів можуть бути учасниками антигомосексуального руху і розділяти антигомосексуальну ідеологію, яка розглядає гомосексуальність як гріх, хворобу, небезпечну для суспільства девіацію, статеву розбещеність. У своїх крайніх проявах антигомосексуальності ідеологія розцінює одностатеві відносини як дегенеративну або злочинну поведінку .
У деяких країнах світу, де одностатеві стосунки більше не є складом злочину, пропаганда гомофобії заборонена законом. В інших, переважно мусульманських країнах, антигомосексуальна позиція (аж до кримінального переслідування і страти) закріплена законодавчо на державному рівні.
Прояви антигомосексуальної діяльності часто визначають поняттям «Пропаганда гомофобії», або «гомофобна пропаганда». Термін «Пропаганда гомофобії» () був використаний істориком Стефаном Мічлером (Stefan Micheler) в роботі «Пропаганда гомофобії і осуд одностатево пристрасних-чоловіків в ідеології нацизму» (Homophobic Propaganda and the Denunciation of Same-Sex-Desiring Men under National Socialism)Micheler, Stefan «Homophobic Propaganda and the Denunciation of Same-Sex-Desiring Men under National Socialism Pufdas» // Journal of the History of Sexuality—Volume 11, Number 1 and 2, January/April 2002, pp. 105—130, а також в інших роботах на цю тему«Faultlines: homophobic innovation in Gay Rights, Special Rights — Special Issue: Fundamentalist Media» in Afterimage, Feb-March, 1995 by Ioannis Mookas і набув широкого вжитку в середовищі ЛГБТ-руху, правозахисників і в засобах масової інформації.
Антигомосексуальна державна політика
СРСР В 1920-ті роки можливості для відкритого обговорення теми гомосексуальності, що були в Російській Імперії на початку XX століття, різко обмежилися. Так, наприклад, заступник голови ОГПУ Генріх Ягода пов'язував існування гомосексуальних спільнот з контрреволюцією і шпигунством. У своїй доповідній записці Сталіну восени 1933 року він писав про арешт членів угруповань, які займалися «створенням мережі салонів, вогнищ, притонів, груп та інших організованих формувань „педерастів“ з подальшим перетворенням цих об'єднань в прямі шпигунські осередки». У грудні 1933 року у черговому листі Сталіну Ягода стверджує: «педерасти займалися вербуванням і розбещенням абсолютно здорової молоді, червоноармійців, червонофлотців та окремих вишівців. Закону, за яким можна було б переслідувати педерастів в кримінальному порядку, у нас немає. Гадав би необхідним видати відповідний закон про кримінальну відповідальність за педерастію».
7 березня 1934 року набирає чинності закон, згідно з яким содомія кваліфікується як кримінальний злочин в усіх республіках СРСР. Стаття № 121 Кримінального кодексу РРФСР передбачала покарання за добровільні сексуальні відносини між чоловіками у вигляді позбавлення волі на строк до п'яти років. Жінки згідно з цим законом не переслідувалися.
Одночасно з цим в радянській пресі була розгорнута суспільно-політична кампанія проти гомосексуальності. Так, Максим Горький на перших шпальтах газет «Правда» і «Известия» 23 травня 1934 року називає «гомосексуальність» «соціально злочинним і караним» і говорить, що «вже склалася саркастична приказка: „Необхідно знищити гомосексуальність — фашизм зникне!“».
У січні 1936 року нарком юстиції Микола Криленко заявляє, що «гомосексуальність — продукт морального розкладання експлуататорських класів, які не знають, що робити». У доповіді наркома доцільність кримінального переслідування за мужолозтво обґрунтовувалася із залученням риторичних прийомів гетеросексизму: «У нашому середовищі, пан хороший, тобі не місце. У нашому середовищі, середовищі трудящих, які стоять на точці зору „нормальних“ відносин між статями, які будують своє суспільство на здорових принципах, нам паненків цього роду не треба»Козловский, 1986, с.154. Пізніше юристи та медики в СРСР міркували про гомосексуальність як про прояв «морального розкладання буржуазії».
За оцінками історика з Канади Дена Хілі, всього за час дії статті № 121 кримінального покарання зазнали понад 25 тисяч осібHealy, Dan. «How many victims of the antisodomy law. Homosexual Desire in Revolutionary Russia». The University of Chicago Press, 2001. ISBN 0-226-32234-3Ден Хілі. Скільки людей засудили за «мужолозтво» в СРСР? // Gay.ru:
Челябінський лікар-сексолог Михайло Меєрович Бейлькін стверджуєМ. Бейлькін. «Гордіїв вузол сексології. Полемічні замітки про одностатевий потяг»(Online: источник 1 , источник 2):
Кримінальний кодекс України від 28.12.1960 містив визначення мужолозтва як «статеві зносини чоловіка з чоловіком, вчинене з застосуванням фізичного насильства, погрози або використанням безпорадного стану потерпілого».
Нацистська Німеччина Масштабні державні заходи щодо пропаганди нетерпимості до сексуальних меншин розгорнулися в 1930-х роках в нацистській Німеччині. Історик Ервін Хеберл в роботі «Свастика, рожевий трикутник і жовта зірка» пише: "14 травня 1928 року (тобто ще до 1933 року) від імені націонал-соціалістичної партії було заявлено, що «гомосексуали „послаблюють“ народ, що вони „вороги“ і „сексуальні дегенерати“, які жодним чином не сприяють „здоровому“ приплоду „здорової“ нації»Haeberle, Erwin J. «Swastika, Pink Triangle and Yellow Star: The Destruction of Sexology and the Persecution of Homosexuals in Nazi Germany». Journal of Sex Research 17:3 (1981): 270-87..
У своїй роботі «Пропаганда гомофобії і осуд чоловіків-гомосексуалів при націонал-соціалізмі» історик Стефан Мішлє стверджує, що політика нетерпимого ставлення до гомосексуальної поведінки в Третьому рейху носила послідовний і організований характер. Так, в 1933 році нацистський уряд припинив діяльність ЛГБТ-організацій, що базувалися в Берліні, і заборонило поширення берлінського видання для геїв і лесбійок під назвою «Бюлетень дружби» (), де публікувалися оголошення про знайомства. Подібні заходи привели до роз'єднання ЛГБТ-спільноти та розриву встановлених всередині нього зв'язків. У тому ж році було припинено функціонування багатьох барів і пивних, в яких зустрічалися гомосексуали (влітку 1936 року закрилися останні подібні бари в Гамбургу). Дозволи поліції транссексуалам на носіння одягу протилежної статі були відкликані. Спільне купання людей однієї статі без одягу на нудистських пляжах прирівнювалося до спроби гомосексуального контакту. Історик Стефан Мішлє стверджував, що мета подібної політики полягала в повному викоріненні всіх проявів гомосексуальності та відповідної інфраструктури з поля зору суспільстваMicheler, Stefan «Homophobic Propaganda and the Denunciation of Same-Sex-Desiring Men under National Socialism» // Journal of the History of Sexuality — Volume 11, Number 1 and 2, January/April 2002, pp. 105—130.
Одним з подальших кроків гомофобної політики нацистів стала жорсткість у 1935 році «параграфа 175» Кримінального кодексу, що передбачає тюремне ув'язнення за сексуальні контакти між чоловікамиRichard Plant, The Pink Triangle, New York: Holt, 1986, p. 206.. Одностатеві стосунки між жінками кримінально не карали, але ставлення до них було вороже. Нацистський уряд після приходу до влади заснував особливий «рейхс-центр по боротьбі з „гомосексуальністю“ і абортами»: всі сили були кинуті на підвищення народжуваності будь-якими засобами. Незабаром виникла широка агентурна мережа з донощиків на «дегенератів». За сучасними підрахунками, число засуджених за гомосексуальність в Німеччині становило понад 50 тисяч осіб.
1937 року офіційна газета СС під назвою оголосила, що в результаті зусиль нацистів з ліквідації гомосексуалів з'ясувалося: менш як дві особи зі ста були «ненормальними» (ця оцінка могла бути значно занижена, через пропаганду). За твердженнями авторів статті, приблизно 40 тисяч німців у масштабах всієї країни були загрозою, особливо щодо вразливої молоді, тому до них пропонувалося ставитися як до «ворогів держави» і знищувати.
США У 1950-ті роки в США під час холодної війни розгорнувся так званий маккартизм — кампанія з усунення комуністів і шпигунів з державних органів і громадських організацій, названа сучасниками новим «полюванням на відьом». Кампанію очолив Джозеф Маккарті, сенатор від штату Вісконсин, голова сенатської комісії з розслідувань, і його помічник, Рой Кон. За свідченнями істориків, крім комуністів комісія займалася виявленням та звільненням гомосексуалів серед вищих чинів армії, уряду і КонгресуD'Emilio, John (1998). Sexual Politics, Sexual Communities. University of Chicago Press; 2nd Edition. ISBN 0-226-14267-1.
Історик Девід Джонсон у своїй книзі «Блакитна загроза» стверджує, що гомосексуали і комуністи розглядалися як схожі одна на одну підпільні субкультури зі своїми місцями явки, літературою, культурними нормами і зв'язками. Автор пише, що з точки зору американської громадськості обидві ці угруповання «вербували» до своїх лав психологічно слабких людей, тому вважалися «аморальними і безбожними», а своєю спільною метою ставили «повалення уряду». Американські таблоїди в 1950-ті роки висували іншу версію, що комуністи пропагували «сексуальні збочення» серед молоді США з метою послабити і «морально розкласти» країну, перешкоджаючи тим самим утворенню «традиційних сімей». Офіційна точка зору уряду свідчила, що гомосексуалів, що займають пости у владних структурах, можуть шантажувати комуністи, і тому гомосексуали були б змушені розкривати їм державні таємниці. Сам Маккарті вважав, що загроза, яка виходить від впроваджених в уряд комуністів, набагато серйозніша, ніж від гомосексуалів, тому передоручив «гомосексуальні» питання сенаторам Стайлз Бріджесу і Кеннету Уеррі (). Згодом був створений спецкомітет, що протягом декількох місяців займався розслідуванням, однак йому не вдалося виявити ніяких фактів, що який-небудь гей або лесбійка в державних структурах коли-небудь зазнавали шантажу. Єдиний виявлений випадок за подібною підозрою стався ще до Першої світової війни: ним стала широко відома справа подвійного австрійського агента, полковника Альфреда Редля. Попри відсутність доказів, в остаточній резолюції спецкомітету стверджувалося, що гомосексуали є загрозою для національної безпеки, тому вони повинні були бути усунені з усіх державних службDavid K. Johnson (2004). The Lavender Scare: The Cold War Persecution of Gays and Lesbians in the Federal Government. University of Chicago Press. ISBN 0-226-40481-1.
Деякі дослідники вважають, що число переслідуваних людей за гомосексуальність перевищувало число тих, хто був звинувачений у причетності до комуністів. Зокрема, понад 300 акторам, сценаристам і режисерам, включеним в неофіційний «чорний список» Голлівуду, було відмовлено в роботі. Історики стверджують, що подібні списки існували на всіх рівнях індустрії розваг, в університетах, школах, в юриспруденції та інших сферахSchrecker, Ellen (1998). Many Are the Crimes: McCarthyism in America. Little, Brown, pg. 267. ISBN 0-316-77470-7. За оцінкою Девіда Джонсона, принаймні кілька тисяч геїв і лесбійок втратили роботу в уряді за період маккартизму.
Через тридцять років після «полювання на відьом» з'ясувалося, що деякі члени комісії Маккарті були гомосексуалами, а Рой Кон в 1980-ті роки відкрито жив зі своїм партнером і помер від СНІДу в 1986 році.
Гомофобія й законодавство